Народження книги - Багряний Іван

Лише ми уклали з ним умову, що він не може моїх аркушів ні дерти, ані брати з собою. Хлопчик малював на моїх списаних аркушах "коники" і все, що хотів.

Так ми писали книгу вдвох. Він приходив до мене щодня в надвечорові години і брався до роботи. Ставив мені якісь запитання, я йому щось відповідав, він ніколи не перепитував, очевидно, не надаючи жодного значення моїм відповідям, а більше працював червоним олівцем, перетворюючи сторінки моєї повісті в щось неуявне. Але це мені не шкодило. А навпаки — присутність такого помічника надавала мені енергії: може ж, я пишу якраз для цього читача! Може, це єдиний найкращий читач і мій приятель з усього мого життя!

Так ми писали книгу вдвох.

Одного вечора, вірніше однієї ночі (десь по 12-й ночі), я вийшов на вулицю пройтися. Бо почав відчувати, що голова мені завертається.

Я поволі пройшовся по засніженій, залитій мороком вулиці, хапаючи п'янке свіже повітря. Мав уже повертатися до кімнати, як назустріч мені виринула з темряви якась постать.

— Добривечір, пане письменнику! — промурмотіла постать з відчутною посмішкою в голосі.

Я насторожився. Вирішив, що оце й крапка,— хтось мене підстерігав, стежив за мною і тепер от спіймав. А постать з тією ж посмішкою в голосі:

— Свій! Чи дозволите запросити вас до мене в гості?.. — підійшов близько — і я похолов. Постать була в уніформі працівника поліції та ще й з відзнаками начальника. А я вже з досвіду знав, як то робітники таких органів запрошують "у гості". Але смішлива іскра в голосі заспокоювала. Я пішов поруч з незнайомим, куди він мене вів. Ми перейшли дорогу, обійшли якусь будівлю й опинилися в освітленому приміщенні. Незнайомий відрекомендувався... Це був начальник моршинської поліції, п. Г-з, дуже вродливий і симпатичний з виду і поводження чоловік, зовсім ще молодий. А помешкання — це був будинок тієї поліції.

В помешканні поліції, в одній кімнаті, був прекрасний англійський більярд. І це господар запросив мене зіграти в більярд, розважитись. Один погляд в обличчі цієї людини заспокоїв мене остаточно і сповнив цілковитою довірою. Це не був ворог, це був друг. І ми грали в більярд. Для знайомства випили по шклянці якогось вина. В розмовах п. Г-з не порушував жодної політики і взагалі не подавав виду, що знає, чого це я тут, та про те, що сталося в оселі.

Відтоді кожного пізнього вечора, коли нерви мої стомлювались над писемним столом, а помічник мій давно спав у себе десь безмятежним дитячим сном, перед тим змалювавши мені всі листочки, які встигав написати за день, я виходив із своєї келії й ішов до поліції — і грав у більярд. Всі поліцаї були добрими більярдистами, і коли начальник сам не мав змоги грати, бо не був приявним, то це не мало ніякого значення: кожного вечора неодмінно хтось був з поліцаїв, щоб скласти мені партію. Причому всі поліцаї, які грали зі мною, жодного уявлення не мали, з ким вони грають та ще так опівночі. Тільки раз один із них в запалі гри забувся й пальнув:

— Пане письменнику!..

Потім похопився, стушувався і після того не грав у більярд. Незручно було, мабуть, хлопцеві, що недотримав конспірації.

На чотирнадцятий день я закінчив свою книгу.

Це були "Тигролови".

Ще два дні перед тим мій помічник, допитуючись особливо настирливо (як слідчий), що саме я пишу, і, взнавши, що я пишу "книгу", поставив мені вимогу: написати і для нього. І щоб була цікава. Та ще й щоб була з малюнками. Я йому обіцяв. Думаю, що його прохання було не без маминої науки. Але це я так думаю тепер. Тоді — ні.

5

І от як я закінчив свою втечу в інший світ і вернувся назад (мушу сказати — з жалем вернувся), коли вірний і безмежно відданий Заливай подався навздогін за щастям, без належних шансів його догнати, але з безмежною вірою, що він його таки дожене, я здійснив ще й обіцянку моєму маленькому помічникові: я написав йому окрему книжку. Це була казка "Про лелек та Павлика-мандрівника".

І було це на п'ятнадцятий день моєї ізоляції, моєї втечі від гестапівських мисливців.

Пізніше ця казочка друкувалася в "Малих друзях", ілюстрована Судоморою. А ще згодом вийшла окремою книжкою в "Прометеї", вже ілюстрована самим автором.

Після закінчення праці дивний спокій опанував мене, вірніше, душевна зрівноваженість. Виходить, що я не тільки втік від гестапівських ловців, але (і це головніше!) я втік від страху, від почуття страху і вийшов зі стану імпасу. Я внутрішньо розгойдався, відродивши жадобу жити і віру в добро.

Свідомість доконання чогось важливого (може, й потрібного комусь, щоб той "хтось" теж міг утікати від психічної депресії в рятуючий життєрадісний оптимізм) тягла за собою свідомість довести ж цю справу до кінця. Бо народження книги в такому вигляді, як то виглядав мій рукопис, — це ще одна книга. Та я й не ставивсь до цього рукопису, як до книги. Для мене це була зовсім не книга, це було щось більше. Це було рятункове коло, яке мене так чудесно втримало на поверхні... На поверхні віри. На поверхні життя. На поверхні творчої, оптимістичної свідомости. На поверхні гордого людського спокою, якщо хочете, і тому — доведення цієї справи до кінця було великою внутрішньою потребою. Скріпити й увічнити це моє рятункове коло! Може ж воно й ще пригодиться! А ні — то все одно його не можна викидати, як викидав я все досі.

Треба було мені переписати рукопис на машині. Але в Моршині це було неможливо. Та й розумів я, що лишатися в такому малому селі — це було б безглуздя. Перебув потрібний період, щоб мисливці збились із сліду, а чи поки інтерес до мене втратив актуальність — і добре. А тепер треба взагалі пірнати в глибоку воду. Такою є велике місто. І я подався до Львова. Це було на шістнадцятий день. Рано, на світанку.

6

Переписати велику річ, на яких 400 сторінок машинопису, в тих умовах, які я мав (без грошей, без належних знайомств) у Львові, — це була неабияка проблема для мене. Я б сказав, що все це переписування — це був тяжкий іспит снаги і нервів, продовження пригодницьких походеньок.

Жив я, де прийшлося. Або, можна сказати, що я ніде не жив, я друкував.

Почав переписувати рукопис у одної випадково знайомої націоналістки-бандерівки, пані К. М-н. Чоловік її дозволив скористатися їхньою друкарською машинкою і кутком в якомусь закапелку. І от я, в тому закапелку, друкував цілі вечори й ночі.

Дозволити якомусь "вар'ятові" цілі ночі ляпати на машинці, викликаючи підозру в сусід, а головне — завжди наражаючись на ризик нічного контролю німецьких органів безпеки,— це вже саме з боку пані М. було виявом цивільної відваги. Можна з цього збагнути, яка ж велика пошана в цієї пані була до літератури! Ситуація ж (власне, почуття відповідальностi та почуття масштабів можливої катастрофи) ще ускладнювалася тим, що це мешкання — це було не взагалі людське мешкання, а це був явочний пункт чи пункт зв'язку різної підпільної націоналістичної братії... З багатьма великими підпільними "рибами" я й мав там нагоду познайомитися, хоч і не уявляв точно, хто це, що це такі от "риби", а думав, що це такі собі звичайні мирні обивателі, літературні знайомі пані М.

Там я познайомився вперше і потім коротко зійшовся з Йосипом Позичанюком. І це, власне, він дав мені тоді недвозначно зрозуміти, що я божевільний з таким моїм тут друкуванням, пояснивши, в чому суть.

Я забрав свою "дитину" в торбу, подякував пані за такий гарний закуток, де так зручно було друкувати ночами і навіть спати за машинкою, і пішов шукати чогось більш підходящого.

Мушу сказати, що я завжди подивлятиму тодішнє львівське українське суспільство, рівень його почуття національної відповідальносте та готовности ризикувати, якщо треба, для добра національної справи. Якби я шукав притулку тільки як отака собі проста людина, щоб прихилити голову, то, може б, мені було тяжче. Але як йшлося про допомогу літературі, про допомогу українському письменникові в його праці в таких драконячих життєвих умовах, то я зустрів те, чого я й не сподівався. Співчуття і допомогу. Хтось познайомив мене з родиною знаного львівського адвоката Р., пояснивши в чому річ, чого чоловікові треба. Того ж вечора мене було впущено в контору цього адвоката і зроблено мене її господарем на кожну цілу ніч. Кожного вечора стелено мені постіль на стільцях, ставлено на столику, поруч машинки, кухоль молока і щось із їжі, під машинку стелено згорнутого коца, щоб не торохтіла, вікна добре затуляно, — працюй, чоловіче!

І я працював. Ночами. Вдень, на жаль, працювати не міг, бо контора вдень урядувала.

І було мені дуже добре. Тільки безсоння валило мене з ніг. Я почував, що довго так не потягну. Бо, не спавши ночами, я не міг до пуття виспатися і вдень, бо таки ніде було. А стеленою мені постіллю не користався, бо ніколи було. А робота, як на зло, посувалася дуже поволі. Поминаючи те, що рукопис був дуже вже записаний двома авторами, я ж ще мусив і виправляти його стилістично, вишліфовувати. Я вже боявся, що так і не кінчу справи — або звалюся з ніг від перевтоми, або одної ночі налетить гестапо чи поліція,— ану що тут таке торохтить ночами!? Подать сюди "Тяпкіна-Ляпкіна"! Виявилося, що написати річ зовсім легко, а от переписати її — це в сто разів річ тяжча. Мабуть, від тих днів (вірніше, ночей) мого переписування я страшенно не люблю переписувати сам свої речі на машинці.

Після яких 10-х ночей праці я надрукував лише яких 200 стор. машинопису. А це ж тільки половина. Просто — не видно краю цій стуканині. Голова ломиться. Хоч викидай усе. Вже я почав байдужіти і, можна сказати, заломлюватися. Перед простою річчю — перед утомою, перед неспроможністю все самому переписати. І почав ненавидіти свій твір.

Та, на щастя, виручила мене добра людина,— друкарка такої кваліфікації, якої я мало зустрічав у своєму житті. Це була п. Ц-к, дружина одного знаного українського журналіста зі Сходу.

Під мою диктовку вона мені переписала решту рукопису за два вечори. Це було щастя! Як все просто і легко! Це все мені коштувало яких пару сот злотих, що я їх мав щастя частково одержати яко гонорар з "Наших днів" за якусь річ, там друковану, а частково позичити.

Тоді саме було проголошено літературний конкурс "Українським видавництвом". Один примірник рукопису я віддав на конкурс.