Антарктида - Довженко Олександр
В цьому є заспокоєння. Є, очевидно, щось непоборне в думці про те, що доведеться потонути в закритому приміщенні.
Удари хвиль проносяться з кінця в кінець, підкидаючи все трепетне тіло "Мирного".
— Жахлива хвиля!
— Що?
— Жахлива хвиля!
"Мирный" перехиляється так, що матрос уже не стоїть на ногах, він лягає на палубу і тримається руками й ногами за поручні.
— Га?
— Ти що? Оглух?!
— Не чую!
— Що робити?
— Астроном каже, треба думати про вічність!!!
— Подай сокиру! Тягни помпу!.. Сокиру подай! Та-а-ак! Давай! Мені треба відкачати воду! Води тут сила!
— Астроном сказав...
— На те він і астроном! А ми філософи на малі діла. Сокиру подай, кажуть тобі!.. Ей!
— Ей-й-й!.. Взяли!
— Увага! Крига-а!.. Вправо на борт!—лунає команда Обернібісова.
Лазарєв стоїть на містку, міцно тримаючись однією рукою за поручні. В другій — у нього рупор. Зовні спокійний, він ясно розуміє небезпеку хвилини, але...
— Спокійної
Раптом наче електричний струм пронизує Лазарева. Перед його очима виникає друга, на цей раз катастрофічна небезпека.
— Фок розірвало!
Розірвало парус на фок-щоглі. "Мирный" починає занурюватись бугшпритом у воду. Хвилі заливають корабель перед самою крижиною. Від шуму хвиль і лопотіння вітрил ніхто не чує, про що кричить у рупор Лазарєв. Теслярі Петров і Федоров кидаються до фок-щогли, готові рубати її сокирами.
— Крига! Крига! — кричать на салінгу й на баці.
Здається, сама загибель вже дивиться, наближаючись на цю жменьку моряків з віючих холодів високих крижаних палаців, з цих неприступних блакитно-білих гір, що плавають серед неосяжних хвиль.
Матроси знімають кашкети, хрестяться і шепочуть молитви побілілими від страху губами.
Інші стоять, дивлячись на грізні крижини з виразом суворої серйозності.
Матрос Сорокін плаче.
Лікар Галкін дивиться на крижину і на океан з напруженою увагою. Невимовно скорботний вираз на його розумному і доброму обличчі. Про що він думає? Про дружину, про матір? Які думки проносяться в його голові? Чи, може, пізнє каяття, що пішов від них у цю невідому далечінь, віддавшись владі великого? І, сам того не помічаючи, дивлячись на велетенську крижану скелю, що наближається, він повторює вголос дорогі їх імена.
Але ось наступила передкатастрофічна тиша, і в ній лунає сильний, різкий голос Лазарева:
— Забрати марселі і поставити-зарифлені триселі, штормову бізань і фор-стеньги-стаксель!
— Єсть! — весело, як на навчанні, приймає команду Обернібісов і, блиснувши білосніжними зубами, кричить у рупор:—Марселі кріпити! Марсові до вахт!.. "Вы сни-ми-и-ите с меня-а-а..."
Матроси кидаються до вахт.
— По ма-ар-сах!.. "Буйну го-о-о-лову. Буйну го-о-о-лову"!..
Тримаючись за ванти, матроси стрімко піднімаються вгору по канатних сходах і, досягнувши марсів, розповзаються по реях робити свою важку, вже забуту всіма моряками світу, небезпечну справу: брати рифи у марселів. Дух забиває, коли дивишся на ці людські постаті, що розгойдуються разом з реями на пекельному вітрі, який щомиті загрожує зірвати їх у вир.
Тримаючись однією рукою за рею і притиснувшись до неї всім тілом, матрос уп'явся зубами у вкритий кригою парус і рве його майже до крові в роті.
Амплітуда коливання майже 180°. Несеться небо, сніг летить, спадають стрімголов у розвержену водяну безодню щогли з вітрилами і, не досягши на одну мить безодні, з катастрофічним шумом, рипом і лопотінням мокрих обледенілих парусів, злітають вгору, щоб знову перекинутись у вируючу пучину.
Пальці рук і ніг, зуби — все в крайньому напруженні! Краще не дивитись, щоб не бачити цих моторошних гойдалок, щоб, не дай боже, не занудило. Тоді прощай корабель і все на світі.
А на "Востоке", коли ураган досяг свого апогею і стало вже нікому не зрозумілим, чи воно день, чи ніч панує серед мороку холодних пустель,— на "Востоке" біля помп, де безупинно й безуспішно викачують воду, починає здаватись матросам, що вони вже тонуть.
— Господи, помилуй нас, грішних,— голосно зітхає старий матрос першої статті Федір Паліцин.
— Недаром сказано: хто на морі не бував...
— Даниловичу, що ж це? Кінець приходить? — Матрос Павло Мохов повернувся до Паліцина. На ньому вже нема лиця, так виснажила його безупинна боротьба.
— Давай, давай...
— Постій, Даниловичу, невже кінець прийшов?
— А ти відкачуй, не думай, — говорить Габідула Мамлієв.
— Я жити хочу, Даниловичу!..
— А хто не хоче. Виходить, не призначено нам більше.— Паліцин помічає, що води в трюмі стає все більше й більше.
Конопатник Андрій Єрмолаєв намагається забити розщілини, через які струмує в трюм вода. Але розщілини робляться ширші й ширші, йому здається, що корабель розходиться вже всіма своїми зв'язками.
— Господи, спаси, спаси нас, грішних! — хреститься конопатник Андрій Єрмолаєв, стоячи по пояс у Хвилях. А хвилі вже роблять у трюмі внутрішній шторм: плавають балки, шматки дерева, стикаються як попало, готові щохвилини вбити Єрмолаєва.
Федір Паліцин робить біля помп свою маленьку справу — відкачує з трюму воду з таким виглядом, наче він виконує святу свою місію, своє велике покликання в житті. В передсмертну хвилину щось подібне до високої радості сяє на його лиці, йому хочеться заспокоїти свого товариша в останню хвилину, але він розуміє, що для заспокоєння вже залишилось одне лише добре слово примирення.
— Де умирає хлібороб? У полі. Воїн — в бою. А мореплавець де, як не в морі? Немає краще смерті, як там, куди ти покликаний.
— Та я не проти моря. Я тільки... Гей! Взяли!
— Боже, спаси нас, господи...
"Мирньїй" переживає важкі часи. Напружуючись з усіх сил на палубах, його вахтові матроси знаходять забуття в праці. Незайнята частина моряків у кубриках почала впадати в тугу. Утома, тривале почуття небезпеки, рип корабельних зв'язок, хаотичне зміщення речей, безупинне виття й гарчання океанського звіринця, що оточив корабель, засмутили не одне матроське серце.
"Мабуть, не вирватись уже "Мирному" з цих хвиль, ні..."
— Михайле Петровичу, матроси почали молитися,— в тривозі сповіщає Лазарєва мічман Новосільський.— Зараз я помітив, в палубі одягають чисті сорочки.
Лазарєв розумів, що втрачається у моряків віра в корабель, що виснажлива втома і страх уже заполонили їх душі пасивним стремлінням до неба. Треба рятувати екіпаж.
— Ти що це, Чирков? Що з тобою?
Матрос Демид Чирков, що одяг білу чисту сорочку, повертається до командира, серйозний, весь заглиблений у себе. Говорить сумно, повільно, з якимсь урочистим примиренням:
— Нічого, вашскобродь, хочу за християнським звичаєм.
— Е-е!.. Дозвольте! Що це? Топитись задумали? Лазарєв виявив усю свою мужність, щоб вкласти
в інтонацію спокій і оптимізм. Він бачить, що не один Чирков готується на той світ.
— Тут нема вже чого думати, вашскобродь! Вже коли прийшов час!..
— Парусник Потап Сорокін, напівроздягнений, з чистою сорочкою в руці, хотів було...
— Сорокін? Ось він де! — скипів раптом Лазарєв, побачивши Потапа Сорокіна.
— Я шукаю, де парусник Сорокін?! А він паруси на той світ приготував! (До мічмана Новосільського, грізно). На десять діб під арешт!!!
— Єсть на десять діб під арешт, вашскобродь! — Потап Сорокін раптом пожвавішав: — Готовий хоч на півроку, послав би господь відсидіти.
Від цієї фрази, сказаної Потапом Сорокіним з повною готовністю до дальшого подолання життєвих труднощів, всі присутні повинні були б засміятись, та сміху не вийшло, так глибоко засумували люди.
Але рятувальний круг кинуто. Коли вже Сорокіну треба сидіти десять діб під арештом, тоді судно начебто й не гине. Вже малесенький, ледве помітний промінь надії запалюється в матроських серцях... Лазарєв це помічає, йому хочеться відвернути свідомість матросів від безодні. Він згадав... Так! Чудова думка! Він згадав Кронштадт і старого майстра кораблів Степана Колодкіна. "Побудовано непотопаючий корабель... Коли урагани вдарять за дванадцять балів, згадаєте мене".
— Вашскобродь!.. Невже...— Матрос-канонір Якуб Белевич, що стоїть в білій сорочці поруч з Чирковим, хоче спитати: "Невже на цьому судні можна сидіти під арештом живим ще цілих десять діб?"
Лазарєв (зрозумівши і навмисно перебиваючи Белевича, в бік Сорокіна). Я про тебе ще в Кронштадті рапорт напишу. Ти в мене ще там рік відсидиш!..
Чирков. Ви гадаєте, є надія?
Лазарєв. Яка?
Чирков. Витримає "Мирньїй"?
Сорокін. Невже є надія відбути кару?
Лазарєв. Так.
Чирков. Гадаете, витримає?
Лазарев. Я не гадаю, я знаю.
Б е л е в и ч. Отже, вважаєте, можна сподіватись?
Лазарев. Завжди.
Б е л е в и ч. Вашскобродь!..
Лазарев. Абсолютно. Адже корабель цей будували знаєш які люди? Справжні російські хороші люди...
Голос Лазарева м'якшає й одночасно міцніє, наче раптово натрапив на єдину річ, здатну не піддатися силі стихії. В палубу заходять штурманський помічник Яків Харлав і каноніри Барабанов і Гусаров.
Насилу вибравшись з напівзатопленого трюму, підходить конопатник Родіон Аверкієв з великим синяком на розсіченому обличчі. Ледве зупинившись біля палуби, Аверкієв чує командира:
— Цей корабель не може потонути. Він так і сказав на прощання: "Тут немає нічого, що могло б потонути, поки корабель існує, як я його зробив".
— Берегти корабель треба,— зітхає Белевич.
— "...Велика справа — мистецтво корабля!" Істинна правда.
— Хто це сказав?
— Майстер Колодкін. Помились він хоч трохи, недоглянь, піди він на компроміс з совістю, не бачити б нікому з нас ні матері, ні батька, ні батьківщини.
— Ви гадаєте, витримає "Мирный"? — звертається до Лазарева конопатник Аверкієв, втискуючись у тісну палубу.
— Так,— кидає нарочито недбало Лазарев і, щоб надати відповіді більшої впевненості, навіть не глянув на нього. Він весь у спогадах про хороше:
— А пам'ятаєте, які в нього руки й яка посмішка, коли він брав сокиру?
— Золоті руки!
— Великої душі людина!
— Коли він приступав з синами до роботи — не раз я помічав — пам'ятаєте? — він увесь якось світився зсередини, наче не тесляр він, а скульптор-художник. (До мічмана). Він так і говорив: "Мистецтво корабля".
— Ми всі підемо до нього. Спасибі, скажемо, за корабель, Колодкін, за талант і за совість! — вирішують Белевич і Чирков.
І ось поступово в очах екіпажу міняється Південний
Льодовитий океан. Зникає гнітюче почуття катастрофи. Залишається краса бурхливих просторів, велична далечінь, в яку прямує їх корабель.
