Антарктида - Довженко Олександр
Гримить великий грім, і всі кидаються до мене прощатись: "Прощай, прощай!" А я... Здається, кричать мені всі: "Прощай, прощай!" Я нічого не чую, жодного людського голосу. Я стою другу вахту серед хаосу океанських хвиль, по яких проносяться велетенські айсберги, готові щохвилини знищити корабель і всіх товаришів моїх, без яких я жити не можу..."
Дощ, сніг і мільярди бризок! Вітер лютує на неосяжних просторах Антарктики. Гігантські вали піднімають "Мирный", як шкаралупу, на свої клекочучі гребені, жбурляють у прірву, на правий, на лівий борт, перекидають носом униз, і тоді "Мирный" пірнає в океан, тільки щогли тріпочуть над виром. Все рипить, обливається з усіх боків потоками піни.
В мокрому трюмі конопатять, відливають воду. Але води все більше й більше. Матросам здається, що вони викачали вже з "Мирного" ціле море, але немає кінця й краю воді.
По палубі, тримаючись за штурмові леєри, проповзає Потап Сорокін.
Вітер зірвав з Сорокіна шапку. Шматок криги, проносячись разом з бризками через палубу, розкраяв йому майже увесь лоб і щоку. Але він не помічає цього. Холодні хвилі так вимили і просолили його рани за чотири доби, що вони не кровоточать і, широко розкриті, зяють на мокрому обличчі Сорокіна, надаючи йому дуже драматичного виразу. Те, чого так боявся Сорокін весь час і про що йому було соромно запитати, те страшне й непоправне, при одній думці про яке в нього часом ворушилося волосся, нарешті прийшло: виплескує! Ще в Кронштадті, коли лейтенант Обернібісов пояснював інструкцію, показуючи на глобусі майбутній рейс "Востока" і "Мирного", Сорокіну здалося, що, коли вони опиняться "внизу" глобуса, їх усіх неодмінно кудись виплесне вниз разом з кораблем і океаном. Змучений страхом, він довго не розумів, чому "низ" продовжує бути все ще зверху, а "верх" знизу. Часом йому здавалось, що, можливо, як-небудь обійдеться, тільки ні, не обійшлось. Загинуло життя.
Біля помп напружено працюють. Матроси і теслярі Паліцин, Єгоров, Мамлієв та інші викачують з трюму воду, стоячи в ній по пояс. На них немає й сухого рубця. Вони стомилися вкрай, але очі їх палають рішучістю і волею до життя. Вони викачують воду. Вони викачують воду. Викачують. Викачують; Благородна воля їх перемогла втому. Вони звільнилися від її гнітючої, розслаблюючої влади. Вони викачають який завгодно трюм, безодню, увесь океан.
Боротьба за життя товаришів по кораблю надає їх обличчям виразу глибоколюдяного і піднесеного. Працюючи внизу, вони повні свідомості творимого подвигу, і це надає ритму їх злагоджених рухів неповторної краси.
Але ось відчиняються двері і на хвилі — Сорокін.
— Братці! — кричить страждалець, нагинаючись, щоб його почули. Але ніхто не почув цього слова, його помітили лише по розкритих очах і по широкій безкровній рані на чолі. Зрозуміли: з ним щось недобре.
— Кінець нам усім! Виливаємось! — Голос у Соро-кіна жалюгідний, високий, ледве чутний.
— Не чую!
— Виплескує!.. З глобуса!..
— Іди ти під три чорти, каркаєш!
— Нещастя надходить! Братці!
— Ну що ти за людина, їй-богу! Все нещастя чекаєш! Що в тебе за життя, на чорта ти родився?! Чого просився на корабель?!
— Весь час нещастя чекає, гад!.. Гей, взяли!
— Не жду. Саме прийшло!
— Де ти його бачиш?
— А ось! — Сорокін показує в бік океану, що став дибки від неймовірного крену.
— Яке нещастя?! — Голос Паліцина повен презирства.— Це шторм. Бушує тут від створення світу, не зважаючи на твою персону,— плаває вона тут чи ні!
— Працювати треба! — кричить Єгоров.
Всі ненавидять Сорокіна, бо небезпека, відчуття якої вони затамували з таким трудом, раптом збільшилась до останнього градуса. Зірвавшись з величезного гребеня, "Мирный" летить майже стрімголов у нову прірву. Все, що може зірватися з місця в трюмах, в каютах,— починає рухатись.
Речі зриваються з своїх місць і несуться в протилежні боки, туди й назад. В кают-компанії зриваються з підлоги два масивних крісла і збиваються одно з другим посередині. Крен палуби такий великий, що, стрибаючи вже в повітрі, вони збивають столик і самі з тріском падають на диван. Вбігають матроси Гусаров і Петунін, щоб розібрати цю купу уламків, але в ту ж мить ця купа разом з людьми стрімко несеться назад. Вперед!.. Назад! Праворуч! Ліворуч! Вниз! Плигають чарки, тарілки, пляшки в буфеті. В кают-компанії й на батарейній палубі вода біжить струмками і ледве встигає збігати в трюм.
До вечора ураган досягає такого градуса, що вже нема можливості почути, чи це вітер гуде в океані, чи грім.
До штурвала підходить лейтенант Обернібісов. Він приводить штурманського помічника Лаврентія Чупра-нова на зміну штурманові Миколі Ільїну.
— Починається! — весело кричить він майже в самісіньке вухо штурманові.
— Так?! — Штурман не знає, що починається. Він майже в нестямі.
— Починається саме головне,— гукає Обернібісов,— так звані ревучі сорокові градуси!
— Як?
— Шторм починається! Ревучі сорокові! Самі диявольські у всьому світі градуси!.. Прийшли змінити тебе. Спасибі! Добре постояв! "Удалы-ых молодцов сорок два-а-а!.."
— Що-о?!
— Спасибі, кажу! Старший лейтенант сказав: передай Ільїну спасибі. Зрозумів?
— Так!
— По палубі обережно!.. "Сорок два-а-а-а-а сиди-и-и-ит!"
Хвиля закриває Обернібісова й Ільїна. Піна й бризки.
"Восток" іде з не меншими труднощами. Ніч наступає, ураганна темна ніч. Беллінсгаузен наказує стріляти цілим бортом через кожні півгодини. І через кожні півгодини лунає команда, грім двадцяти гармат, вогонь фальшфейєрів. Немає відповіді з "Мирного"? Чи не загинув "Мирный"? Немає відповіді.
— На салінгах! Слу-уха-ай!
— Зірве нам "Мирный" увесь вояж, Фадею Фадейо-вичу,— помічник Белллінсгаузена капітан-лейтенант За-вадовський ледве стримується.
— Не зірве...
— Буде мороки...
— Так. Будемо морочитись, але наказ є наказ: іти разом,— Беллінсгаузен суворо дивиться на Завадовсько-го. йому здається, що Завадовський ревнує його до Лазарева. Сорокадвохлітній помічник капітана Завадовський — учасник боїв в Середземному й Егейському морях під прапором адмірала Ушакова, а двадцятип'ятилітній командир корабля Лазарев всього-на-всього лише в чині лейтенанта: очевидно, Завадовському образливо...
В приймальному покої лікаря Галкіна кипить робота. Ушиби, вивихи, крововиливи, кашель. В покої повно "плаваючих, недугуючих, страждущих".
— От розігралося!
— Так. Велика погода. Котра година?
— Чи не однаково... А-ай!!
— Кажуть, свині загинули від ударів!
— Га? На "Мирном"?
— На нашому "Востоке"! Всіх свиней забило до смерті!
— Дуже просто. — Матрос Юхим Гладкий показує лікареві Галкіну велику сизу пляму на щелепі. Він знемагає від болю, його душить кашель, і, замість слів, з його вуст вириваються ледве виразні шиплячі, застуджені звуки.
— Хіба може хто-небудь на світі, крім людини, знести таке паскудство! І на чорта лисого відкривати цю... як її... куди ми їдемо? Ну, кому потрібна, скажіть, ця скажена природа і така пропорція води?
— Нікому, крім оцих пінгвінів.
— Ага! Птах — не птах, звір — не звір, опудало якесь. І ти подумай, людини не боїться, мерзота... А-ай! Тягни вже!
— Спокійніше, спокійніше... Р-раз!
— Ай!!! Та хоч не смійтеся! — сердиться Гладкий.— Може, "Мирный" гине в цей час, а вам сміх. Бачив я шторми в Індійському і Тихому, але такого не бачив.
— Єсть "Мирный"! — кричить з салінга Прокіп Ка-саткін.
— Га?
— "Мирный" три румби праворуч,— радісно кричить Касаткін, побачивши знову "Мирного", вірніше, його щогли, що блимають десь праворуч попереду.
— "Мирный"! Три румби праворуч! — сповіщає Завадовський капітанові Беллінсгаузену.
— Ось бачите! Виходить, він нас навіть обігнав! — Беллінсгаузен щасливий.
— Молодець, Касаткін!
— Радий а-ра-ра... ра...
— Сяєш, Касаткін?
— Ся... я... я...
Океан кипить. Шум хвиль зливається з лютим виттям вітру. "Мирный" рипить усіма своїми зв'язками, і наче стогне, і здригається, і, стрімко хитаючись, пірнає бугшпритом у воду, і знову струшується, винирнувши з води, наче гігантський птах. Обернібісов і Чупранов стоять біля штурвалів.
— Не давай спантеличити себе. Веди судно назустріч! Зрозумів?.. "Пригорю-у-у-нился я, призаду-умался!"
Дивна людина цей Обернібісов. Він співає і радіє в найжахливіших умовах.
— Назустріч, завжди назустріч бурі! І тільки так! Зрозумів?
— Так точно, вашбродь!
— Єдина путь серед бур — назустріч! Це свято повинен пам'ятати мореплавець. І особливо мореплавець, що йде... "в Волгу ма-а-а-туш-ку-у-у"!
— Не чую!
— Мореплавець, який іде на пошуки нового світу!.. Зрозумів?
— Так!
— На пошуки нових невідомих земель... повинен знати — назустріч!
— Єсть назустріч, ва-ва...— Голос Чупранова зникає десь в безодні.
Серед шуму і реву хвиль чується новий пронизливий звук. Спочатку чути ніби жалібну пісню, а за жалібною піснею десь вдалині наростає, і шириться, і розтинає душу стогін, чується дзвін і брязкіт литавр і гуркіт сотень барабанів, а над усім оцим хаосом звуків одна фатально агресивна нота і щось схоже на кроки маршируючого війська.
Лейтенант Обернібісов біля штурвала поруч з Чуп-рановим. Він тріумфує. Ураган, що приводить у лють море, топить судна, викидає на берег, ламає дерева, стіни і навіть птиць заносить бозна-куди, викликає у цієї людини лише одне: почуття, схоже на захоплення. Він веде бій. Він дивиться на люті хвилі, як головнокомандуючий дивиться в розпалі бою на свої кращі полки, що йдуть на штурм грізної фортеці. Залиті вогнем противника, змітаються, падають в прах цілі полки й дивізії. Але не встигає противник святкувати перемогу, бо вже нбві полки, ще могутніші й монолітніші, пориваються на штурм, на штурм!
Вода в трюмі реве при кожному пірнанні судна, а дрова, ліс, ящики і діжки, підстрибуючи, носяться з кінця в кінець, як лавина.
Хтось голосно стогне.
Хтось проклинає день і час...
Хтось повзе, притискуючись до палуби і тримаючись за штормовий канат.
Тримаючись за поручні однією рукою, Обернібісов гукає вгору, показуючи другою рукою, що треба робити матросові на реї.
Все, що тільки є здорового в екіпажі, працює не покла-даючи рук: рубає, струже, в'яже, змотує, відкачує воду.
Матроси радіють роботі, вони працюють з особливим упевненим завзяттям. Потай кожен з них не раз подумав, що в останню хвилину може вибігти на палубу.
