Антарктида - Довженко Олександр

"Мирный" — це Лазарев! Розпорядіться попросити його на борт "Востока".

Лейтенант Лазарев піднімається на борт "Востока". Входить в кают-компанію.

Беллінсгаузен, завжди уважний до свого соратника, зараз особливо підкреслено уважний до нього. Він радий його появі, гордиться ним і десь у глибині душі почуває перевагу сили його духу над собою.

Лазарев. "Небо горить, і вже недалечко!" Здра-вія желаю!

Беллінсгаузен. Так. Небесні знаки велять поспішати, як ніколи. Два завдання перед нами, Михаиле Петровичу. Перше: якнайшвидше вийти разом за межі льодовиків і бур, щоб...

Лазарев ...обом екіпажам не замерзнути. Друге?

Беллінсгаузен. Зараз. Отже, ми виходимо за межі льодовиків.

Беллінсгаузен зрозумів питання "друге" як абсолютну гарантію щодо виконання першого завдання, йому стає легко на душі. "Як мені приємна присутність цієї людини. Який я щасливий, що мені приємна його присутність".

— Михайле Петровичу,— Беллінсгаузен підходить до Лазарєва з посмішкою.— Скільки разів, кромсаючи паруси на своєму "Востоке", спалюючи тисячі фальшфей-єрів, стріляючи з гармат у темряву серед бур і крижин... Боже мій! Я починаю говорити красиво... (Маленька зворушлива пауза)... Скільки разів я думав з вами розлучитись. Розповісти докладно — ціла драма!

— Розумію (в значенні: заважаємо один одному).

— І автори драми не ми! Ми тільки артисти.

— Така доля,— з тонкою посмішкою відповідає Лазарєв.

— Наказ... Але, Михайле Петровичу, ні на одному кораблі я не зустрічав артиста вашої сили.— Беллінсгаузен промовляє ці слова проникливо і схвильовано, оглядаючи при цьому своїх офіцерів, наче бажаючи переконатись, що всі присутні чують: — Тепер дивіться! (До карти). Ось тут біля перехрестя шляху капітана Кука, уявіть, ми з вами розлучаємось. Так. Ви йдете, наближаючись до східної довготи сто тридцять п'ять градусів, аби оглянути острів Компанійський, позначений на Ерросмітевій карті. Ось він. Потім, обрізавши простір від цього острова до південного краю Ваньдіменової Землі, ідете в Порт-Джаксон. Я іду північніше шляху капітана Кука по довготі п'ятдесят п'ять градусів... Ось... Простори, нікому з мореплавців не відомі. Все. Коли настане час розлуки— даю сім пострілів.

Майбутні адмірали потискують один одному руки.

Група матросів і офіцерів "Мирного" у верхній палубі. Лейтенант Обернібісов пояснює їм ситуацію і найближчі завдання. На судні неспокійно. Величезна кільова качка. Удари хвиль, шум, шорохи і нестерпний рип.

Обернібісов. Матроси! Будемо йти по вісім миль, не збавляючи швидкості.

Підштурман Ше.ркунов. І вночі?

Обернібісов. Так!

Шеркунов. Ми не можемо йти з такою швидкістю!

Обернібісов. Повинні йти. І доки не відміню команди, не говоріть мені, що це неможливо. Голоси. Як? Не чути! Обернібісов. Не говоріть мені!!! П а л і ц и н. Ніхто не говорить.

Обернібісов. Це треба виконаіти. Подробиці зрозумієте самі, коли будемо прощатись.

Матрос. Як?! Хто буде прощатись?

Обернібісов (ні з того ні з сього весело посміхаючись). Кораблі! Ідемо на північ, до тепла! А там... (Виходить).

Матросам здалося, що Обернібісов заспівав.

Біс його розбере, цього помічника командира! В най-непідхожих місцях посміхається і говорить загадками. Чи їм почулося серед реву хвиль і рипу натрудженого до краю дерева?

Біля штурвального колеса, подавшись весь уперед, стоїть на вахті штурман Микола Ільїн. Перед його-очима в сутінках вечірнього океану вимальовується корабель. Багато крижин. Птахи кричать. Зграї китів бавляться навколо. "Мирный" іде під всіма парусами.

— Прошу пробачення, неспокійно у мене на душі!— говорить штурман Лазареву, який тільки-но підійшов.

— Га-а!!!

— Вісім миль серед криги та ще вночі — це вже не хоробрість.— В його голосі чується докір.

— Як ви сказали? Погано чую!

— Це нерозсудливо! (Ільїн трохи старший за Лазарева).

— Не те слово! — кричить Лазарев, посміхаючись.— Це чортзна-що!

Штурман дивиться на нього, як на п'яного. Чи він при своєму розумі? Поставити вночі паруси! І де?

— Дев'яносто п'ять шансів із ста розбитися об крижину! — гучно говорить Лазарев. їх обох обдає солоною водою. Обидва спльовують.

— Як ви сказали? — гукає Ільїн.

— Так!

— Розбитись?

— Так. Є загроза!!!

Штурман Ільїн дивиться на напнуті вітрила, чує шум і рипіння снастей.

— Можна збавити паруси до норми?!

— Я-а-ак???!!!

— До норми!!! (Жест у бік парусів).

— Не можна! На нормі у нас всі шанси на загибель!.. Будемо йти на форсованих! Зрозумів?!

— Так!

— Так буває в житті! Тут треба думати про майбутнє!

Лазарєв дивиться вперед і трохи вгору на свої вітрила. Що принесе йому майбутнє?

Небезпечний був вихід з південних широт. Особливо важким виявився він для "Востока". Довго будуть згадувати мореплавці незабутню ніч на 9 березня, розповідаючи внукам і правнукам своїм, що творилось тоді в океані. З великими труднощами, розгойдуючись на реях, беруть рифи у марселів. Всі снасті вкриті кригою. Вітер досяг дивовижної сили. Хвилі підіймаються так високо, що вода й повітря вже створюють єдиний хаос. У трюмі деревом оглушило Петра Курлигіна, і він без пам'яті падає в бурхливе "внутрішнє море".

Гладкий підхоплює друга і ставить біля помп Коренева, Дубровського і конопатника Аверкієва, а сам піднімається по трапу, несучи Курлигіна до лікаря.

Піднявшись однією лише головою над палубою, Гладкий застигає.

— Що робиться!

Перед ним вітер збиває грот-стаксель-фал. Парус

змієм зривається вгору, зникаючи в темряві. Команда

кидається піднімати новий стаксель. Але порив бурі і

сильний крен судна змітає з палуби команду, як комах.

Крики матросів, офіцерів, особливо Завадовського на

баці, що кричить у рупор, дзвінки — все тоне в ревінні

бурі. 1

А далі відбувається те, від чого холонуть серця в най-мужніших людей: один за одним рвуться грот-марса-шток, грот-стаксель і бізань-стаксель-шкоти.

Корабель залишається зовсім без парусів напризволяще стихії. Що робити штурману Якову Порядіну? З жахом дивиться Порядін на бак, на Завадовського. Які накази можуть врятувати корабель? Немає вже ніяких наказів. Не чути їх, і не видно сигналів. Але ось на бак виходить капітан Беллінсгаузен у парадному мундирі в зв'язку з святковим днем. Заклавши ліву руку за борт мундира і тримаючи рупор у правій, один він, здається, не підкорився океану. Але чого він чекає? І чому мовчить? Сто пар матроських очей спрямовані до нього на бак, як їм здається, в останній раз.

Все це бачить Гладкий, підвівши голову над люком, і вперше здригнулося серце Гладкого за всю незвичайну подорож. Він уперше втратив віру в любимого свого капітана, йому здалося, що Беллінсгаузен приготувався до гордої смерті моряка в океані. Хреститься Гладкий. В ослаблу свідомість раптом починають вриватися спогади раннього дитинства. Ну, значить, скінчено. Поклавши Курлигіна, нагинається в трюм:

— Гей, піднімайтесь на палубу, братці!

— йдемо, Гладкий! Спасибі, що не забув нас! — відповідають знизу. З чорного трюму, наче з могили, піднімаються Паліцин, Коренев, Юсупов і Дубровський.

— Не забув все-таки нас в останню хвилину, — говорить Паліиин, дивлячись угору на Гладкого.— Спасибі, товаришу!

— Геть фок-стаксель! — загримів раптом владний голос Беллінсгаузена.— Відпускайте фок-стаксель! Швидше, швидше, герої-молодці! Швидше!

Матроси люто кидаються відпускати фок-стаксель. Вони зрозуміли, що їх капітан знайшов шлях до врятування корабля. Скоріше б, скоріше!

Раптом лунає оглушливий тріск. Падає зламана рея і накриває люк і Гладкого мокрими обривками здутих тріпочучих парусів.

— Крига! Крига попереду!

— Крига! — гукає з салінга Прокіп Касаткін. Крижина попереду! "Сіє повідомлення вражає всіх

нас жахом, і я — капітан другого рангу Ф. Беллінсгаузен — бачу, що нас несе на одну з крижин. Миттю піднімаємо фок-стаксель. Але все сіє не чинить бажаної дії, і крижина вже близько, і ми тільки дивимось, як нас до неї наближає. На щастя, велика хвиля..."

— Кермо на вітер, на борт!!! На борт кермо! Штурман Порядін!!! — наказує капітан в найкритичнішу мить.

— Єсть на борт!!! — захрипіли Яків Порядін і два його помічники.

— Хвиле! Голубонько! Піднімай! Піднімай! Давай, давай, давай!.. Рятівниця наша, ще, ще, ще!..— кричить Касаткін з салінга, піднімаючи, як йому здається, на гребінь хвилі судно без керма все вище й вище... його м'язи і всі його нерви, вся пристрасть і воля до життя, все його життєдіяльне і радісне єство напружене також до меж урагану і навіть вище. І ось Касаткін бачить, що він підняв корабель, і океан — раз у житті! — підкорився йому, так, так! йому, Касаткіну!

— Вали-и!! — наказує він хвилі в захопленні, коли "Восток" на мить повиснув на її гребені. І, наче підкоряючись ритму гармонійної душі Касаткіна, хвиля кладе корабель на борт і ліворуч вниз — р-р-р-р!!! — однією лише кормою трохи торкнуло крижину. Щастя...

— Моя хвиля, вашскобродь! — гукає Касаткін, побачивши капітана на баці.

— Добра хвиля, Касаткін! — Беллінсгаузен дивиться на Касаткіна і на всіх матросів, на обличчях яких він бачить подяку і надію.

— Рад старатися, вашскобродь!

— Сяєш, Касаткін?

— Сяю!..

В приймальному покої повно. Синяки, вивихи, диявольський кашель.

Лікар Галкін приводить до пам'яті Курлигіна.

— Дякую, вашскобродь.— Курлигін дивиться на лікаря з теплою вдячністю.

— Дякуй Гладкому, що витяг тебе. Адже ти, брат, потонув.

Курлигін хоче подякувати Гладкому.

— Спасибі, Гладкий. Де ж це він?

— Я тут!

Гладкий майже невпізнанний, так розсадило йому вилицю. Крововилив і сиза пухлина зовсім закрили око. Але обличчя його від цього не втратило доброзичливості. А голос став навіть м'якшим:

— Не варто дякувати. (До лікаря, шукаючи в кишенях загублений мундштук). Щось, вашскобродь, обличчя стало в мене часто припухати. Чи не ревматизм часом? Чи це мені здається?

Чути голос: "Гладкого негайно до капітана".

— Гладкий! До капітана! Швидко!

Замість відповіді: "Єсть до капітана", Гладкий тихесенько скрикнув: "Ой!" — і зразу ж вийшов.

По дорозі йому сповіщають, що неприступний острів, який піднімається своєю білою вершиною серед айсбергів, тільки-но назвали його ім'ям.

"Не може бути,— думає Гладкий, оглядаючи свій одяг на ходу.— А втім, хто знає".

— Ось він, дивись! Острів!

Справді, по правому борту вдалині видніється острів.