Серце Всесвіту - Бердник Олесь
Це буде страшна катастрофа…
Соколов весело засміявся, похитав головою.
— Не зовсім так, містер Мен! Не зовсім так! Прямого знання нема. Щоб ствердити якусь суть, треба, щоб існувала антисуть. Щоб відзначити світло, треба відчути тьму…
— Невесела перспектива… Всі мої переконання стануть тьмою, на тлі якої засяє ваша істина? Чи не так?..
— А яке це має, зрештою, значення? Кожен чесний чоловік робить те, що він вважає правильним… Але ось вже недалеко космодром…
Мен поглянув ліворуч. Там на обрії вимальовувались гігантські ферми естакад, кранів Поміж ними стоя-ло сторч кілька металевих сигар — ракет.
Мен жваво повернувся до Соколова, в його очах майнула зацікавленість.
— Як же ви вирішили проблему такого далекого польоту? Чи не можна дізнатися про це?
— Залюбки. Ніякого секрету нема. План дуже ризикований, але абсолютно реальний. Такі досвідчені пі-лоти, як Огнєв і Савенко, безумовно здійснять його. Ви знаєте принцип нових двигунів?..
— Майже ні…
— Детально прочитаєте в спеціальних журналах. Я скажу коротко. В кораблі є два двигуна. Один — для розгону в атмосфері — електротермічний, другий — для польоту в Космосі — іонний. Силова установка — ядерна. Вона переводить енергію ядра безпосередньо в електроенергію…
— Про іонний двигун я знаю, — озвався Мен. — Це давня конструкція. А про термічний — не чув…
— Теж нічого принципово нового. В спеціальному каналі створюється температура біля десяти тисяч градусів. Робоча рідина перетворюється в плазму і реактивним потоком вилітає в дюзи. Під час польоту в атмо-сфері спеціальні насоси, встановлені на носі корабля, всмоктують повітря, конденсують його, поповнюючи та-ким чином втрачене. В попередньому проекті цього вистачало, щоб стартувати з Марса і повернутися на Зем-лю…
— А тепер?..
— Тепер ні. Довелося поламати голову. Огнєв запропонував геніально простий вихід Супутник Сатурна Титан мас надзвичайно густу атмосферу. Перш ніж сідати на Мімас, який не має повітря, корабель зробить кі-лька витків у атмосфері Титана, щоб набрати в баки робочої речовини…
— Чудово. Але ж це дуже важко…
— Я вірю нашим хлопцям… Отже, вони сядуть на Мімас, виконають завдання, а повертаючись, знову поповнять пальне в атмосфері Титана…
— Ви говорите так, ніби впевнені в успіху…
Соколов нахмурився, помовчав, ніби підшукуючи слова, потім зітхнув.
— Так… Очевидно, що дійсність не завжди збігається з планом… Проте, якщо нема певності — краще нічого не починати.
Електромобіль з шурхотом вискочив на бетоноване покриття космодрому і зупинився біля великого ку-пола диспетчерського пункту. Соколов вийшов з машини, з хвилюванням попрямував до входу. Побачив три постаті. Дві високі, одну — тоненьку, струнку. Всього кілька кроків мав зробити академік, а за той нікчемний відрізок часу перед його внутрішнім поглядом пролинула вічність…
Мільйони людей, мільйони юнаків і дітей омріювали ці знаменні дні. Вони тисячі разів проводжали своїх героїв у далекі світи, вболівали за ними в тяжких пригодах, допомагали в нещастях, раділи успіхам. І ось… ожили сторінки книг Живі герої стоять на полі космодрому, готуються в небезпечний шлях. Чи повернуться вони? Чи допоможе їм пристрасне бажання мільйонів сердець?
Вуста Соколова мовчали. Він зупинився перед своїми учнями, зустрівся з поглядом кожного.
Огнєв. Людина-камінь. Суворе обличчя, а глибоко, в очах — океан ніжності. За нього можна бути спо-кійним. Корабель в надійних руках.
Савенко. Мрійник, безстрашний астронавт. Для нього нема в світі перешкод. Колись ця його риса була небезпечною. Ще досі пам’ятає Соколов, як Савенко під час пробного польоту е кілька разів перевищив швид-кість учбової ракети, форсувавши двигуни. За це він був на місяць позбавлений права на політ. Що ж, така при-страсть притаманна юності. Але тепер бунтівливе море заковане в гранітні береги міцної волі. На Савенка мож-на покластися в будь-якій скруті…
Шура… Олександра Місяць. Радистка корабля. Феноменальна дівчина. В двадцять років вона вже інже-нер вищого класу. І навіть опанувала майстерність пілотування ракет на трасі Земля–Місяць…
Дівчина перша кинулася до Соколова, припала до грудей. Потім схилилася, поцілувала його руку.
Академік зніяковів, поцілував її в лоб.
— Для чого ти… Шурочко?
Обличчя Шури поблідло. Вона крізь сльози дивилася на Соколова і говорила щирі, сердечні слова:
— Ви не тільки людина… Ви символ майбутнього… Вам будуть наслідувати тисячі юнаків і дівчат, які ще навіть не родилися… Ось чому я цілую ваші руки… Спасибі вам за все… Сергію Олександровичу… Спаси-бі, учителю., ви так багато зробили для нас… спасибі за велику, чудесну дорогу…
Хвиля ніжності залила душу Соколова. Але він стриманий, навіть трошки суворий.
— Спасибі, Шуро… Але всі ми лише здійснюємо мрію покоління… Ми тільки стріла в руках планети…
З Огневим і Савенком обнялися мовчки, поцілувалися по-слов’янському. Підійшов Мен, потиснув руку Шурі. Повернувся до Огнєва і Савенка. З трудом підбираючи слова, сказав:
— Ваш політ… не простий. Це не тільки справа науки, техніки… Це запитання людської душі… Планета буде ждати відповіді — хто оточує нас в просторі — вороги чи друзі? Я бажаю вам успіху, мужні люди…
На пульті, в диспетчерському пункті, спалахнув червоний сигнал. Почувся голос в динаміку:
— Чергова ракета "Космоград–Місяць" готова до старту. Просимо займати місця.
— Пора,— зітхнула Щура.
Останні потиски рук. Три постаті, одягнені в сріблисті комбінезони, рушили до центру космодрому, де виднілися сигари ракет. Соколов ще кілька кроків пройшов поряд з своїми учнями, зупинився, потім потер чоло долонею, ніби щось згадуючи.
— Щось хотів сказати тобі, Іване… Дуже важливе… Ага, згадав… Я довго думав про наступну зустріч. Хочу, щоб ви пам’ятали одне… Не чекайте нічого схожого на нас… Ви чуєте? Хай будь-який вигляд не буде для вас несподіванкою!
— Я розумію вас, — серйозно відповів Огнєв. — Ми вже говорили про це…
— І ще одне… Може, вони зовсім не з інших систем…
— Як? Ви гадаєте… що тутешні?
— Все може бути…
— Марс?..
— Гадаю, що ні…
— Невже Юпітер? Сатурн?
— Будьте готові до всього, друзі мої… Будьте справжніми вченими… А тепер поспішайте…
Космонавти пішли. Огнєв кілька разів оглядався назад. Там, біля купола диспетчерського пункту, непо-рушно стояла постать їхнього вчителя. Що значили його слова? Які несподіванки вони віщували екіпажу кос-мічного корабля?..
СТАРТ
В той час люди Землі вже зробили перші рішучі кроки в Космос. На Місяці було побудовано кілька нау-ково-дослідних пунктів, створено радянську міжпланетну станцію і обсерваторію. Десятки автоматичних ракет з приладами облетіли найближчі планети — Венеру і Марс. Але фотографії, які вони передали на Землю, внес-ли ще більше суперечливого в думки вчених, ніж існувало досі. Грунт під ногами вчених, які заперечували ро-зумне життя в системі Сонця поза Землею, захитався. Прилади сфотографували невеликий венеріанський супу-тник. Його не було видно в телескопи завдяки сильному блиску планети. Супутник мав неправильну кільцеви-дну форму. Ентузіасти вважали його штучним. Консерватори, як і слід було чекати, заявили, що це великий астероїд.
Марсіанські супутники теж ставили загадку. На фотографіях, переданих автоматичними станціями, вони здавалися ідеально кулястими. Таких утворів у природі не було.
Крім того, думка про надзвичайну виключність життя у космосі, яку так пристрасно захищав ідеалістич-ний вчений Джінс, була нещадно розбита вже першим дослідженням Місяця. Навіть на природному супутнику Землі, в умовах майже повного вакуума, в кратерах, цирках, в щілинах і проваллях існувало життя. Воно чіплялося за будь-який притулок, воно використовувало найменшу можливість вбирати в себе необхідні речовини, ловити енергію Сонця, воно стверджувало свою зверхність над суворим оточенням.
Більшість учених схилилися до того, що в системі Сонця можна чекати зустрічі з іншими розумними іс-тотами. Ждали з нетерпінням експедиції на Марс. І раптом… несподіванка. Голос, послання Розуму прийшло зовсім неждано з холодного пояса великих планет. Хто були вони, ті, що зазнали нещастя? Звідки прилетіли? Чого можна чекати рід них?
Такі думки хвилювали мільярди людей Землі. В той день всі телевізори планети були настроєні на хвилю передавальної станції Місяця.
Серед невеликого кратера, недалеко від підземних оранжерей і сховищ, височів гігантський іонний кора-бель. На його сріблистому борту вирізнявся гордий напис: РОЗУМ. Чотири роки будували його тисячі найкра-щих інженерів і конструкторів, вчених і робітників Радянського Союзу, десятки заводів постачали будівництву па Місяці найдосконаліші прилади і матеріали.
І ось… сталося! Троє посланців Землі, одягнені в важкі скафандри, стоять біля входу в корабель. За склом шоломів видно їхні спокійні, трохи замкнуті лиця їх бачать тепер всі: діти і діди, жінки і чоловіки… бли-зькі і далекі, друзі і вороги… На них тепер з гордістю і любов’ю дивляться тисячі юнаків, що готуються ступи-ти на славетну і небезпечну дорогу пізнання… Мати Андрія, сидячи біля телевізора в далекому українському селі, шепоче сердечні слова напуття, подруги Щури привітально всміхаються космонавтам, діти з рідного міс-течка Огнева затамували подих, ждучи сигналу старту.
На Землі всі бачили, як Огнєв підняв руку. Планета завмерла. Почулися приглушені слова, спокійні слова командира корабля:
— Прощайте, люди Землі! Ми бачимо ваші серця, відчуваємо тепло ваших душ! Віримо, що в небезпеці нас підтримає материнська рука планети. А коли повернемось — я вірю, що межі Всесвіту розширяться. Я пе-реконаний, що в море розуму Землі ввіллється розум іншого світу. До зустрічі, люди Землі…
Космонавти ввійшли в люк. Телеоператори від’їжджали все далі і далі від корабля. Тепер зображення на екрани Землі передавалося з-за прозорого покриття.
Пролунав сигнал. Здригнулася поверхня Місяця. Вогняний вихор вихопився з-під основи космічного гі-ганта, підняв його вгору. Вслід за тим ураганний потік сліпучих газів зруйнував скелі кратера, зметнув хмару пилу над поверхнею супутника і жбурнув корабель в зоряну безодню…
В ПОЛЬОТІ
Троє діб іонні двигуни розганяли корабель, виводячи його на заздалегідь розраховану орбіту — поза площиною обертання астероїдів.
