Серце Всесвіту - Бердник Олесь

Де основа такої віри?

— Ви забуваєте найпростіше, містер Мен. Боротьба людей між собою на Землі — це пошуки найкращого суспільства. Для всіх народів. Це було. Це є. Це неминуче. Але вихід у Космос людина почала не заради тієї ж самої боротьби. Не заради руїни і смерті. Вище стремління штовхає її на розгадку віковічних тайн. І я не вірю в битву між чужими космічними расами. їм нема для чого нищити одне одного. Ми будемо чужі фізично… хай навіть зовсім несхожі… та є щось значніше, що об’єднує нас!

— Що саме? — скептично запитав Мен.

— Розум.

— Ви матеріаліст, — знизав плечима Мен, — а говорите, ніби містик. Що таке розум? Тільки здатність нікчемної купки праху усвідомлювати своє буття. Вмирає людина — вмирає й розум. Для людства нема майбу-тнього, нема перспективи, а значить, нема й вищих моральних чи етичних норм. Все це вигадки. Тільки жорс-тока боротьба за місце у Всесвіті для свого виду, для своєї сім’ї. Ось девіз буття…

— Не так… Не так, містер Мен. По-перше, розум не вмирає… Тільки тіло зникає, а розум ні! Він стає здобутком інших людей, невже ви не розумієте цього? Погане відкидається, і до загальної скарбниці вливають-ся нові й нові чудесні думки, діла, мрії людей і поколінь. Людство не можна ділити на окремих індивідів. Воно — єдиний організм. Воно безсмертне. Вмирають окремі клітини, організм не вмирає. І чим далі, тим міцнішим він стає, розумнішим, зрілі-шим. Все те, про що ви кажете — минулі війни, сучасні суперечки — хвороби рос-ту. Земля вийшла в Космос, людство стає дорослим…

— І вступає в битву за місце під Сонцем… В битву з іншими людьми! — підхопив Мен. — Закон Приро-ди жорстокий. Збільшується число людей, не вистачає Місця на Землі. Ми повинні шукати інших планет. Вони — також. В такій ситуації ви забудете про гуманізм.

— Ні, — посміхнувся Соколов. — Мені жаль, що ми не розуміємо один одного. Я знаю лише одне — нам нема чого ділити з чужими істотами. А об’єднувати є що…

— Життя переконає вас в протилежному…

— Що ж… Хай так…

Слова Соколова перебив вигук. Вчені поглянули в напрямі до входу. Там стояв молодий, коренастий хлопець в білому халаті оператора. Він важко дихав, ніби після сильного бігу.

— Що трапилося? — здивувався Соколов. — Чому ви в такому вигляді?

Хлопець піднявся вище, зупинився біля вчених.

— Пробачте, що потурбував, — похапливо говорив він, ковтаючи слова. — Важливе повідомлення… з Криму… В море впала ракета…

— Яка ракета? — схопився з місця Соколов.

— "Сатурн-1".

— Де вона?

— Її витягли метеоритчики. Олександра Місяць телеграфувала, щоб вислали літак…

— Негайно вишлемо…

— Це ще не все! Біля ракети знайдено чужеродне тіло… штучного походження…

Мен і Соколов зачудовано перезирнулися, якусь мить помовчали, дивлячись в очі один одному, ніби на-магалися прочитати думки співбесідника.

— Почалося, — прошепотів Мен.

— Справді почалося! — дивним голосом відповів Соколов. — Тільки не те, що ви гадаєте…

Повернувшись до оператора, він чітко, роздільно сказав:

— Повідомте всіх членів марсіанської експедиції. Андрія Савенка, Івана Огнева, Олександру Місяць. Передстартова відпустка відміняється. Хай повертаються в Космоград…

В РІДНИХ МІСЦЯХ

Огнєв минув старезний паркан, ввійшов на цвинтар. Ледве помітною стежечкою, що вилася поміж гроб-ків, вийшов на оброслу покрученим вишняком галявинку. Зупинився над трьома могилками. Одна велика, дві — поряд — малесенькі. В головах буйно розрісся бузок, між травою червоніли ягоди суниці.

Огнєв заплющив очі, мовчав. Він ніби прислухався до якогось внутрішнього голосу, до щебетання пта-хів, до смутного подиху вітру. От би вернути минуле, воскресити людей, що тінями пролинули десь в небуття!

Де ви, дзвінкі голоси моїх маленьких синів, лагідний погляд дружини? Нема… Могила німо хоронить свою здобич вже більше двадцяти років. Навіки. Назавжди…

Огнєв стріпнув головою. Ні! Неправда! Всі пі роки ви були зі мною, любі сини мої, кохана дружинонько! Ось і зараз срібним передзвоном ллється сміх Васі і Серьожі… мріють в тумані блакитні очі їхньої мами…

Йому вже більше сорока. А скільки подій! Війна. Напружена праця. Відбудова. Перші супутники Землі. Перші польоти людей у космічну безодню. ї серед цієї навали подій горить пекучим полум’ям той жахливий день… Літній день сорок третього року.

Літаки з хрестами над містечком. Жорстокий бій у повітрі. Океан вогню внизу. В тому пеклі гинули жін-ки, діти…

В той день Огнєв збив два штурмовики. Обпалений, поранений, він поспішав додому. Серце калатало шалено в грудях, мов передчувало щось недобре…

Ввечері він з товаришами хоронив синів і дружину.

Двох близнят — улюбленців усього полку і їхню двадцятирічну маму…

Гуркотіла земля об віко труни. Мовчали льотчики, стоячи з похиленими головами навколо. А Огнєв — блідий, посивілий за один день — дивився невидющим поглядом у безвість. В} ста його щось шепотіли. Він марив про майбутній світ… про світ, в якому не буде страждань, в якому діти не горітимуть в огні жахливих вибухів…

Огнєв розплющив очі, похитав головою. Ще далеко до світу без мук… а може, й взагалі такий світ немо-жливий… Але все-таки він виконав свою мрію… всі сили віддав стремлінню у простір. Тільки творити, а не руйнувати — ось був девіз його країни, нового світу…

Незабаром старт корабля. Політ на Марс. Незвіданий, таємничий шлях. Заради торжества розуму, заради майбуття, заради тих, хто зростає серед людської ниви, готується прийняти в своє серце естафету великого знання.

І ці могилки… і ці сумні спогади… теж закликають, ведуть, нагадують. Прощайте, сини мої… прощай, дружино… Ви будете разом зі мною в темряві Космосу…

Огнєв уклонився могилкам, важко зітхнув і пішов стежиною далі. Вона вела до кручі, вужакою сповзала до неширокої річечки. Огнєв спустився вниз і здивовано зупинився.

Під кручею росла столітня верба. Біля неї стояв десятилітній хлопчина, тримаючи в руках вірьовку. Дру-гий її кінець був перекинутий через товсту гілляку, і на ньому теліпався прив’язаний за ногу ще один хлопець. Він кректав, стогнав, звивався в повітрі, але не кричав.

Той, що стояв унизу, примовляв:

— Ну, ну… Ще трохи, підтягайся… Зігни ноги… Хапайся руками…

— Хапайся, хапайся! — сердито хрипів той, що висів. — Не дістану — хіба не бачиш?.. Ось я тебе пові-шу — сам спробуєш!

Огнєв зареготався, побачивши таку несподівану картину. Почувши сміх, хлопець випустив вірьовку. Йо-го товариш бебехнувся з криком додолу.

— Що це ви робите? — здивовано запитав Огнєв. — Вперше бачу таку дивну гру!

— Це не гра, — бликнув спідлоба той, що впав. — Це репетиція…

— Репетиція? Що ж ви репетируєте?

— Невагомість… в космічному кораблі… Ми після школи підемо в училище астропілотів.

— Ось для цього й тренуємось, — додав солідно другий.

Піднявши погляд на Огнева, він раптом помітив на його грудях значок з ракетою. Подивився на облич-чя… Круте підборіддя, розрізане вертикальною зморшкою чоло, гострі очі, зовсім сиве волосся. Хлопцеві захо-пило дух. Та це ж… сам Огнєв!..

Він штовхнув ліктем товариша, тремтливим голосом запитав:

— Ви… ви… Огнєв… Іван Сергійович?..

— Я самий, — дружньо усміхнувся космонавт.

— Той, що скоро на Марс?..

— Еге ж. Будемо знайомі.

Він серйозно потиснув рученята хлопцям, груди яким аж розпирало від захоплення, стримуючи посміш-ку, показав на вірьовку:

— Це добре, що ви готуєтесь до польотів… Тільки теліпатись на вірьовці не раджу. Можете покалічи-тись. У вас технічний гурток є в школі?

— Нема.

— Треба організувати. Повернуся з Марса, провідаю. Так і передайте своїм товаришам…

— От би потрапить на ракету до вас! — захоплено сказав другий хлопчик. — Один би тільки раз проле-тіть до Марса — і вмерти можна!

— А нащо ж умирати! — здивувався Огнєв. — Вивчишся — полетиш живий.

— Е, коли те буде!..

— Не бійся, час швидко пролине!..

З-за повороту зненацька з’явилася легкова машина. Колихаючись на гребенях піску, вона наблизилася до Огнева. З неї вискочив молодий хлопець в формі зв’язківця, закричав:

— Іване Сергійовичу! Ледве розшукав вас. Термінова телеграма.

— Звідки?

— З Космограда.

Огнєв розгорнув листочок, прочитав:

"ПЕРЕДСТАРТОВА ВІДПУСТКА ОДМІНЯЄТЬСЯ. ВАЖЛИВІ ПОДІЇ НЕГАЙНО ПОВЕРТАЙТЕСЯ В КОСМОГРАД. СОКОЛОВ".

Подих якоїсь таємниці війнув у серці Огнева. Дивна телеграма. Академік Соколов даремно не буде тур-бувати. Що ж трапилося?

Він поглянув на принишклих хлопців, на мить задумався, пошукав у кишені, потім рішуче одщібнув зна-чок космонавта від грудей… Подав його старшому. Строго сказав:

— Це для всього класу. Чуєте?

Хлопці навіть роти пороззявляли від несподіванки.

— Це… назовсім?

— Назовсім! Тільки з умовою — вчитися на п’ять!..

Огнєв поплескав хлопців по плечах, сів у машину. Проїжджаючи мимо кручі, ще раз з ніжністю поглянув на цвинтар, де спочивав прах його рідних.

Все гаразд. Смерть відступає перед життям. Рядом з могилами молоді хлоп’ята готуються полетіти в да-лекі світи. Ради живих, ради прийдешніх. Смерті нема. Є тільки сум, печаль за минулим, є тільки невпинне стремління вперед…

А хлопці ще довго дивилися вслід машині, ніби не вірили, що бачили тільки що славетного космонавта Огнева. Але ж це правда. Ось в долоні лежить блискучий значок "Почесний космонавт". На ньому зображений срібний півмісяць, а навхрест — ракета. І цей значок належав Огневу, а тепер він подарований класу. Аж підскакуючи від радості, хлопці помчали понад берегом, високо підіймаючи вгору значок, несамовито галасуючи:

— Огнєв! Справжній Огнєв!..

АНДРІЙ САВЕНКО

Од станції Андрій ішов пішки. До села було гри кілометри. Поряд з високовольтною лінією линула в да-леч стрічка асфальту, але Савенко вибрав стару польову дорогу.

Теплий вітрець збивав з хлібів пилок, жовтава хмарка життєдайним струменем туманилась в повітрі, в п’янкій високості заливалися жайворони.

Андрій зайшов у жито, яке майже закрило його з головою, зупинився. Захопив у обійми жмут ласкавих колосків, притиснув до обличчя.

Неймовірно! Минають сторіччя, люди вже мчать в темряві простору, а поля, як і раніше, котять хвилі під вітром, пестять на своїх грудях нові і нові покоління. Яка предковічна, яка неповторна сила! Я повертаюся до тебе, я п’ю твою снагу, щоб знову готуватися в далеку дорогу…

Здрастуйте, жита! Вітаю тебе, жайвороне! Низький уклін тобі, поле безкрає, поле батьківське! Поцілуй мене, вітре пестливий, як колись у дитячі роки — пам’ятаєш? Я часто вибігав ранком за село, зустрічався з тво-їм дружнім подихом, вдивлявся в голубе марево на обрії.