Серце Всесвіту - Бердник Олесь
ЗАГАДКОВИЙ МЕТЕОРИТ
Дівчина повернула обличчя до хлопця, лукаво поглянула з-під примружених вій.
— …А ще… що б ви ще зробили заради мене?
Він кумедно приклав руки до вузьких грудей, захоплено вигукнув:
— Все, що завгодно! Піду на край світу! Полечу на Марс… Аби тільки з вами, Шурочко…
Дівчина дзвінко засміялася, підхопилася з піску, скочила в воду Радісно підставила обличчя, груди, всю себе набігаючій морській хвилі. Хлопець опасливо відсунувся назад, оберігаючи модні штани і вузьконосі чере-вики від бризок.
Шура іронічно гукнула:
— Еге! Далеко вам до Марса! Занадто шануєте свої штани!..
Хлопець розгубився. Простягнувши руки, подався вперед.
— Шурочко! Та я готовий позбутися не тільки штанів, а й…
Нова хвиля пустотливо і сильно хлюпнула на нещасливого кавалера, змочивши його з голови до ніг, за-бивши подих Він закашлявся, одскочив назад. Дівчата, що лежали неподалік, засміялися, Шура вибігла з води, ледве стримуючись, щоб не пирхнути від реготу.
— Ну от бачите! Непідходяща я супутниця!..
Хлопець, ставши під грибком, роздягся, ніяково викручував мокру одежу. Шурочка ж вилізла на великий камінь, випросталася, закинувши руки за голову. Всім єством своїм вбираючи сонячні промені, теплий морсь-кий вітер, неосяжну манливу далину, — завмерла, ніби богиня древніх міфів.
Хлопець щось знову хотів сказати, та чомусь завмер прислухаючись. Замовкло і веселе щебетання сусід-ніх дівчат. Шурочка теж здивовано підвела обличчя вгору.
З-за хмар долинало потужне ревіння. Воно блискавично наростало, перетворювалося в оглушливий грім. Весь пляж схвилювався, зарухався. Потім в небі спалахнула яскрава цятка, стрімко понеслася до землі. За нею волочився довгий димовий шлейф.
— Метеорит! — закричали сотні голосів.
Небесний гість промчав над пляжем, війнувши гарячим подихом. Жінки злякано закричали. Оглушливо гримлячи, болід врізався в морську гладь за півкілометра од берега. Височенний стовп води і пари піднявся вгору.
Шурочка радісно заплескала в долоні. Сяючи захопленим поглядом, підбігла до хлопця.
— Чого ж ви стоїте, мов статуя? Така подія!
— А що… треба робити? — розгубився хлопець.
— Як то що? — сердито гукнула Шура. — Пливти туди… шукати метеорит. Доки вчені приїдуть, може, ми його самі знайдемо!
— Я не думав… що це можна!
— Ех ви, тютя! А ще на Марс збираєтесь! Ану бігом за шлюпкою. Бачите, там пункт видачі. Підженіть сюди. А я — принесу акваланг.
Хлопець хотів щось заперечити, але Шура вистрибом помчала до будинку відпочинку. Нічого не поро-биш, доведеться йти.
Пляж вирував, на всі лади обговорюючи подію. З-за обрію летіли до місця падіння вертольоти. Коли Шура повернулася на берег з аквалангом в руках, хлопець уже сидів у шлюпці, яка вперто крутилася на одному місці метрів за двадцять од пункту видачі.
— Пливіть сюди! — крикнула Шура.
— Так вона не слухається, — розгублено відповів хлопець. — Крутиться і все…
Дівчина засміялася, махнула рукою і кинулася в воду. За хвилину вона вже сиділа в шлюпці. Поклавши акваланг, схопилася за кермо.
— Гребіть. Скоріше.
Над місцем падіння здіймався туман. Вода злегка вирувала. Хлопець злякано озирнувся, заглянув у мор-ську глибінь.
— І ви… хочете стрибати, Шурочко?
— Аякже! З човна метеорита не знайдеш!
— Хіба не бачите — вода кипить! Він гарячий. А он — вертольоти летять… Знайдуть і без нас.
Шура хутко прищібнула балони з киснем, взяла маску. З жалем поглянула на супутника.
— Дивлюся на вас… чесне слово, жаль! Невже все життя ви будете з берега дивитися, як хтось відкрива-тиме таємниці? Невже в вашій душі нічого нема, крім пустих слів для легковажних дівчат? Ех ви, космонавт!
Хлопець знову приклав руки до грудей, бажаючи відповісти, але Шура вже одягла маску, окуляри і, мах-нувши на прощання, кинулася в воду.
Мул, піднятий падінням, поволі осідав. Шура заглибилася метрів на п’ять, озирнулася. З одного боку ви-дно було тремтливий примарний стовп з міріад дрібненьких бульок води.
"Певне, там", — задоволено подумала дівчина.
Ще кілька плавних рухів ногами і руками. Глибше. Глибше. Ось уже видко в жовтаво-бурому світлі дно, покриті водоростями підводні скелі. А поміж ними…
Дівчина вражено завмерла. Ні, це не метеорит. Ось чітко видно поліровану поверхню кулястого чи цилі-ндричного тіла, виступи якихось приладів. Вони оплавлені високою температурою, покалічені, але ще зберегли свої форми.
Шура наблизилася до дивовижного предмета, доторкнулася рукою, пропливла вздовж нього. В сутінках прочитала напівстерті літери, намальовані червоною фарбою. Що таке? "Сатурн-1"! Не може бути! "Сатурн-1" — це ж автоматична ракета, яка багато років тому послана в район Юпітера і Сатурна. Вона мала облетіти ці планети, сфотографувати їх і повернутися назад. Шура пам’ятає, що та ракета замовкла десь біля Юпітера. Ста-лася аварія. Так повідомляли вчені, що керували запуском. А тепер… вона повернулася! Яка радість для науки!
Шура вже хотіла підніматися нагору, та зненацька зупинилася. її погляд впав на дивовижний предмет, прикріплений до ракети. Це була подоба півкулі, що вросла в металеву поверхню космічного корабля. Дівчина придивилася до неї. Пригадала в пам’яті конструкцію ракети "Сатурн-1". Ні, такого виступу на цій ракеті не було. Тим більше, що метал корабля сріблястий, а ця півкуля — темно-фіолетова, майже чорна.
"Може, якийсь метеорит врізався в корабель під час польоту", — подумала Шура.
Ще раз придивилася. Ні, не схоже. Метеорити не бувають такі ідеально шліфовані. Жодної подряпини. Тоді… що ж воно?..
Раптом химерна думка промайнула в свідомості дівчини. Холодок хвилювання прокотився в душі. А мо-же… ця півкуля… штучного походження!.. Тоді це подія світового значення! Скоріше нагору…
Шура відштовхнулася від скелі, метнулася, мов стріла, до поверхні. її зустрів гуркіт вертольотів, які на-висали над місцем падіння, шум голосів. До шлюпки, де сидів розгублений хлопець, наближався катер. Він стишував хід. З палуби почувся гучний окрик, посилений динаміком:
— Хто вам дозволив пірнати?
Дівчина схопилася руками за борт шлюпки, скинула маску, гукнула:
— А в кого ж треба питати дозволу?
На катері засміялися. Вчений — товстенький, лисий мужчина в клітчатій сорочці— розвів руками, похи-тав головою:
— Ви хоч бачили, що там упало?
Шура вилізла на шлюпку, випросталася, схопилася рукою за борт катера, який буз уже поряд.
— Це не метеорит, — схвильовано сказала вона. — Це ракета "Сатурн-1"!
Вчений аж присів од несподіванки.
— Ви впевнені… в цьому? — чомусь прошепотів він. — Ви не марите?..
— Я читала напне. Крім того, біля ракети є якесь тіло… Штучного походження…
— Водолази! — крикнув учений. — Опускайтеся вниз! Не гайте ні секунди!
Шура скинула окуляри, серйозно поглянула на вченого, на моряків.
— Треба повідомити Комітет Міжпланетних сполучень. Сергія Соколова.
— Безумовно! — радісно згодився вчений. Потім, глянувши на обличчя дівчини, завмер з розкритим ро-том. Тільки через хвилину він спромігся на слово.
— Те-те-те, кого ми бачимо? Та ви ж Олександра Місяць?
Дівчина досадливо знизала плечима.
— Ви вгадали. Але яке це має значення?
Моряки, почувши ім’я дівчини, оточили її, щиро потискували руки.
Вона, сміючись, вирвалася з дружнього кола, стрибнула в шлюпку.
— Підіймайте ракету. А я повідомлю в Москву. Хай пришлють спеціальний вертольот.
Вчений, який ще й досі не міг отямитися, гукнув:
— А чому ви тут? Адже скоро ваш політ?
— Відпочиваю, — усміхнулася Шура. — На Марсі моря нема. От і милуюсь на прощання.
Водолази почали опускатися під воду. Дівчина сіла до керма. А хлопець ще й досі остовпіло дивився на Шуру, мов зачарований. Нарешті, він здобувся на слово:
— Так ви… справді… та сама… що летить на Марс?.. Олександра Місяць?..
— Та сама, — засміялася Шура. — Гребіть до берега. У нас ще багато справ.
— Який я нікчема, — прошепотів хлопець.
— Чому ж, — одізвалася дівчина. — Тепер ви можете виконати обіцянку — розшукати мене на Марсі…
Хлопець присоромлено мовчав.
ДРУЗІ ЧИ ВОРОГИ?
До Голови Комітету Міжпланетних сполучень Соколова прибув славетний гість, один з найбільших фі-лософів Заходу Семюель Мен.
Після офіціального прийому, який був влаштований в Космограді — науковому містечку під Москвою. Мен побажав говорити з Соколовим. Обидва вчені відокремилися від шумливого кола колег, зайшли до альтан-ки, захованої в густому плетиві дикого винограду. Звідси видно було купол Комітету, гігантську скульптуру Ціолковського в центрі зореподібної площі, але шум сюди не долинав.
Мен кілька хвилин спостерігав за скульптурою, важко зітхнув, похитав головою.
— Дивний утвір, — тихо сказав він. — Ціолковський зображений слабким дідом… Він втомлено спира-ється на палицю… Але обличчя сповнене сили і віри. Воно спрямоване в небо, до зірок…
— Що ж вас дивує? — запитав Соколов.
— Сама ідея… Мене дратує ваша фанатична віра. Адже й ви знаєте, що людина смертна, що людство не-досконале, що його роз’єднують сварки, ворожнеча, нестатки. Не видно кінця шляху… Не видно мети… Звідки ж у вас віра? На чому вона виростає?..
Худе, аскетичне обличчя Соколова зберігало спокій, майже байдужий вираз. Тільки важкі повіки втом-лено піднялися, на співбесідника зирнули пронизливі сірі очі.
Невже Мен серйозно запитує такі дурниці? Нібито! Великі чорні очі хворобливо блищать в їхній глибині горить вогонь якогось шукання. Чого не вистачає цій людині, якої розгадки?
— Я трохи дивуюсь, містер Мен, — сказав Соколов, повільно вимовляючи слова, ніби при слухаючись до їх змісту, — Невже для вирішення таких тривіальних питань ви приїхали до нас?..
— Майже, — хитнув головою Мен. — Це н пусті питання. Я прочитав, що скоро летить ваша експедиція на Марс. Я подумав про можливу зустріч з іншими істотами…
— То й що?..
— Я уявив собі цю зустріч… І не знайшов., у собі віри, такої віри, яка написана на обличчі цієї скульпту-ри… Такої віри, яка звучить у ваших словах…
— Чому?
— Невже ви не розумієте? Тисячоліття на Землі гуляють війни і смерть. Панують рабство і голод. Най-кращі здобутки генія кидаються в пащу руйнації. Навіть зараз, коли ми збагнули необхідність мирного співжит-тя, нема спокою, нема довір’я. І це на планеті, де люди — брати, сини однієї матері. А чого ж ви чекаєте від чужих істот? Невже солідарності, розуміння?
— Так, — твердо відповів Соколов.
— Абсурд.
