Таємниця країни суниць - Полонський Радій

Антошка подумав, що Кузька має сором. Коли так — з нього ще можна зробити людину.

Лариска спитала:

— А хто твоя мати?

О! — з захватом вигукнув Кузька. — Вона найстрашніша! Вона найогидніша і найжахливіша в світі!

— Хіба ж так можна!.. — злякалась Лариска. — Про маму?

— А яка вона мені мама! Вона — мачуха! Ні в кого немає мачухи, а в мене є!

— Неправда, — заперечила дівчинка. — В нашому класі є один хлопчик, так у нього теж мачуха. Вона хороша і дуже його любить. І він її любить.

— А в мене — найстрашніша! — повторив Кузька. — Тільки я її не боюся. А вона мене боїться.

— Чому?

— Бо я її можу перевернути на жабу.

— Бреши більше! — презирливо кинув Антошка.

— Правда! Я все можу!

— Хвалько! А мене ти можеш перевернути на жабу? — Антошка звернув до Кузьки своє гостре підборіддя і хвацько відкинув назад жовту стрішку волосся.

Дениско всміхався собі під носа, а Лариска затримала подих і чекала, що відповість хвалько.

— Тебе не можу, — спокійно відказав Кузька. — А мачуху можу.

— Це ж чому?

— Я до неї потрапив, коли ще був зовсім маленький. І довго-довго жив у неї в норі.

— У норі? А чого це вона живе у норі?

— Бо вона відьма, — повідомив Кузька. — Я ж усе знаю, ви слухайте!.. Щоб відьма не поїла всіх дітей у Країні Суниць, тут здавна є таке чаклунство: кого вона захоче з’їсти, той дістане силу перевернути її на жабу.

— А вона їсть дітей? — жахнулася Лариска.

— Вона б їла, так оте старе чаклунство не дозволяє.

— А тебе хотіла з’їсти?

— Хотіла. Вона мене взяла до себе ще маленьким і сказала, що вона моя мама. Всі так і звикли, що вона мати. А один добрий їжачок мені розказав, що вона зовсім ніяка не мати, а мачуха. Доки я був малий — доти був потрібний. А тоді виріс, їй уже не підходив, і вона захотіла мене з’їсти. Що тоді було!.. Вона вже нагострила зуби, розклала вогонь. І тільки до мене торкнулась, як щось загуде, задвиготить, загримить. Вона впала, почала кігтями дряпати каміння, заголосила… Це збувалося чаклунство. Її почало корчити, бити об підлогу. Вона як закричить: "Іди від мене, Кузько! Не спокутуй мене, йди геть! Я тобі більше не мати!.." Я був пішов, а вона кричить страшним голосом: "Зажди! Я тебе благаю: не перевертай мене на жабу!.." Ну, я махнув рукою та й пішов. Ото й усе.

— А як же ти можеш перевернути її на жабу?

— Для цього є таке закляття. Таке гарне-гарне, віршик такий. Як тільки я його скажу — вона зробиться жабою.

— А ти його знаєш?

— Я все знаю! — гукнув Кузька. А тоді додав: — А закляття не знаю.

Антошка спинився, ліг на спину просто на дорозі і почав дригати ногами. Всі злякалися і кинулися до нього:

— Антошко, що з тобою?

— Я не можу! — через силу вимовив він. — Він уміє перевернути відьму на жабу… Умру од сміху!.. Він усе добре вміє, тільки забув найголовніше!..

Всі теж сміялися, навіть Кузька ніяково всміхався. Він ображатися не вмів.

Лариска торкнула його за рукав, і Кузька враз зробився серйозний і зосереджений.

— Кузінько, а навіщо ж ти був потрібен відьмі, коли був маленький?

— Вона на мені сушила своє пір’я.

— Яке пір’я?

— Ну, відьми — вони ж такі. Весь час у щось перевертаються. То в змію, то в кішку, то ще в кого. Так-от, вона на мені сушила своє пір’я після прання. Бо на живому краще сохне. А як я виріс — пір’я вже на мене не налазило.

— Та пір’я ж їй до чого?

— Хіба я не казав? Вона найбільше любить перевертатися на білу ворону.

А ти, киве, не кивай!

Аж ось і місто Підлабузнівськ — кілька десятків чепурних кругленьких будиночків, складених з дрібних камінців. Дашки рожеві, навколо кожного будиночка голуба огорожа.

— Нічого собі містечко, — відзначив Антошка.

Тут друзі завважили, що з довколишніх гаїв до міста бредуть діти, і кожен несе по три кошики суниць.

— Кузінько, а чому вони збирають відразу по три кошики?

Кузька всміхнувся. Йому сподобалось, що Лариса спитала його, а не кого іншого.

— Вони збирають по одному кошику собі, а по два Бевзю.

— Аж по два? Чому так багато?

— Та ж вони підлабузники!

Діти сміялися. Кузька не зрозумів чому, але й собі засміявся і глянув на Лариску. Вона спитала:

— Кузінько, а що — всі хвальки такі симпатичні, як ти?

— Ні, я найсимпатичніший! — гаряче відказав Кузька.

— А якщо без хвастощів? — нагадав Дениско.

Кузька махнув віями:

— Ну… тоді що ж. У нас багато хороших хлопчиків.

Антошка, який рішуче крокував попереду, вагомо сказав:

— Я так відразу й подумав. Якби вони не були хвальки, вони були б зовсім хороші хлопці.

Діти ступили на єдину вулицю Підлабузнівська. Вже за кілька кроків їх оточили цікаві. Підлабузники були геть схожі на хвальків, лише одягнені в усе рожеве та голубе.

Кузька не втерпів і закричав:

— А це Оті Самі Троє, що прийшли до нас із різьбленою скринькою, а її вкрали! Я перший про це дізнався!

Лариска ткнула його пальцем у спину. Кузька змовк. Антошка набундючився і поважно сказав:

— Хто з вас знає, як іти до Синьої гори? Показуйте, розповідайте, я слухаю.

Цього було досить, щоб підлабузники одразу почали підлабузнюватись:

— Ми для вас дізнаємось! Ми довідаємося!.. Ми вам розкажемо!.. А ви б не бажали у нас пообідати? А ви не хочете покуштувати наших суничок?

У цьому улесливому гаморі Антошка почув тільки один голос, який промовив щось певне:

— А ви не бажаєте послухати мене? Я, з вашого дозволу, ніби трішечки знаю, куди треба йти… Прошу до моєї господи!

Маленький підлабузник мало не змітав пилюку біля Антощиних ніг своєю рожевою шапочкою і весь час кланявся і кивав, кланявся і кивав.

— А як тебе звуть?

— 3 вашого дозволу, Кив… Прошу ласкаво!

— Пішли, — вирішив Антошка.

Вони опинилися на чистому подвір’ї, і Кив запросив їх до столу під кущ малини. Він приніс суничний бульйон, а на друге виставив на стіл суничне пюре. На третє були цілі суниці.

Кив кивав, друзі обідали. Дениско розглядав подвір’я. Потім він спитав:

— Це твій дім?

— Коли ваша ласка, то цей дім і все наше місто належить нашому Бевзю. Чики-брики.

— П’ятому?

— Авжеж, коли ви дозволите, П’ятому, нашому найрозумнішому.

Потім Кив пояснив, що дороги до самої Синьої гори не знає, але знає точно, що вона йде через місто Ябедин. А там він бував.

Поки діти обідали, на другому краю Підлабузнівська з’явився вершник. Він їхав сірим віслюком, і його худюче тіло гойдалося, як лозина, а велика голова крутилася на всі боки. Вершник з-під зелених брів виглядав, чи не кинеться йому назустріч який підлабузник. Довгий, як мотузок, рудий вус був перекинутий через плече.

Його помітили і відразу висипали назустріч. Один тримав віслюка за вуздечку, другий допомагав одновусому злізти на землю, а третій кланявся.

Одновусий розмовляв владно і вимогливо. Поки один з підлабузників бігав додому, щоб принести суниць, двоє інших встигли розповісти, що в місті Оті Самі Троє. І що вони шукають різьблену скриньку.

Одновусий цього й чекав. Адже десять хвилин тому зустрілася йому сорока-білобока.

Він відстебнув від паска флягу і припав до неї. Підлабузники скромно опустили очі.

Потім одновусий скочив на віслюка, вдарив його каблуками і помчав геть із міста.

Недалеко від перехрестя він побачив загін. Чоловічки у фіолетових куртках з великими круглими головами мчали на триколісних велосипедах, здіймаючи густу жовту куряву.

Дядько замахав руками. Загін спинився. Одновусий зліз. На землі він негайно став на голову ї щось прокричав велосипедистам, махнувши ногою в бік Підлабузнівська.

Тоді звівся, і головний велосипедист підсадив його на віслюка.

Загін помчав до Підлабузнівська, а одновусий — у протилежний бік.

На подвір’ї Кива тривала розмова. Антошка казав:

— По-моєму, підлабузників взагалі треба бити.

Кив кивнув:

— Як вам буде завгодно. Ви куди зволите мене бити? — і він з готовністю взявся розстібати свої голубі штанці.

— Зараз же сідай на місце! — крикнула Лариска.

Кив, побачивши, що Антошка не заперечує, слухняно сів. Дениско сказав:

— Я думаю, що бити господарів недобре.

— Я казав: не господарів, а підлабузників.

— Але ж ці підлабузники — наші господарі!

— Це вони не через гостинність, а через своє підлабузництво, — пробурмотів Антошка.

— Так-так-так! — кивнув Кив. — Яка глибока, яка несподівана думка!

Антошка глянув на нього розлючено: Кив уклонився і взявся за штанці.

— Ти й справді хочеш його набити? — здивувався Дениско.

— Ти здурів, Денисе! Хто ж таких б’є?

— Ти сам казав, що їх треба бити.

— Кінчиться тим, що я наб’ю когось іншого.

— Може, мене?

— Може, й тебе.

Дениско образився не на жарт. Він вигукнув:

— У кого слабка голова, той завжди розмахує кулаками!

— Це у мене слабка голова? — Антошка підвівся. Лариска схопила його за руки;

— Хлопчики, любенькі! Ну, це в мене слабка голова, добре? Домовились? І нема чого вам битися. Згодні?

Вони були не згодні. Тоді Лариска полякала:

— Я зараз скажу лічилку-помирилку, і вам доведеться цілуватися.

— Вона вже не дійсна, — буркнув Дениско.

— То вона на вареники не дійсна, а щоб цілуватися — вона завжди дійсна.

Кив кивав просто-таки несамовито.

— Ви такі розумні, такі добрі, такі сильні… — шепотів він і заплющував очі від захвату.

Кузька більше не міг терпіти:

— Це я тут найсильніший, найдобріший і найрозумніший!

Антошка натиснув пальцем йому ніс, як кнопку електричного дзвінка. Кив сказав:

— Який ви дотепний!

— Лариско, — Антошка насупився, — а ти не можеш пригадати якоїсь лічилки проти підлабузництва? Бо йти разом з ним до Ябедина буде просто неможливо.

— Тим паче, — додав Дениско, — що там нас, певно, чекатимуть ябеди.

Лариска сплеснула долонями.

— Як це я не здогадалася! Ой-ой-ой! Я знаю одну таку чудову лічилку. Слухай, Киве:

Ой росло у полі жито,

Добрим дощиком полите.

Жито стигло, достигало,

Колосочками, кивало.

А ти, Киве, не кивай,

А на вулицю тікай!

Кив одразу ж перестав кивати, зірвався з місця і побіг геть. Антошка кинувся за ним. Тільки на вулиці він наздогнав утікача і схопив його за плечі.

— Годі тікати. Підемо назад.

— Пусти! — сердито шарпнувся Кив. Антошка аж засміявся з радості:

— Оце інша розмова. То ти вже не киваєш? Вже не підлабузник?

— Мабуть, ні…

Обнявшись, хлопчики повернулись до друзів. Ще довго говорили діти, і ніхто з них не знав, що загін велосипедистів уже на околиці міста. Старший зіскочив з велосипеда і пішов розпитувати, де зараз Оті Самі Троє.

Познайомились!

— Я ось усе думаю, що ж ми робитимемо далі, — мовив Дениско. — У нас же ж немає ніякого плану.

— Будемо йти і йти, — відказав Антошка. — Аж поки не дістанемось Синьої гори.