Таємниця країни суниць - Полонський Радій

Діти виглянули з-за кущів, щоб роздивитися. На ближніх схилах хлопчики і дівчатка збирали суниці.

— А я вас найперший побачив! — враз почули друзі коло себе.

За кілька кроків стояв невеличкий хлопчик у строкатому вбранні. Він дивився дуже зосереджено і через це часто кліпав довгими-довгими віями. На маківці в нього височів кущик чорного волосся.

— Ну то й що? — насторожено спитав Антошка.

— Ну й нічого. Самий-самий перший!

— А хто ти такий?

— Я тут найрозумніший, найсміливіший, найсильніший і найкращий, — швидко відказав хлопчик. — У мене найкраще, найгучніше і найвидатніше ім’я. Мене звуть Кузька.

— Ти хвалько? — здогадався Антошка.

— Звісно, хвалько.

— А оті? — кивнув Дениско на дітей, що збирали суниці.

— І вони хвальки. Тільки хіба ж такі, як я! А ви?

— А ми не хвальки.

Кузька так здивувався, що аж сів. Він знову закліпав довжелезними віями і поторгав себе за кущик на маківці. Поміркувавши, Кузька сказав:

— Кожний розумний, гарний і сильний чоловік мусить бути хвальком. Бо звідки ж люди знатимуть, що він такий хороший?

— Як він і справді такий хороший, то люди це й самі помітять, — сказав Дениско.

— Не може бути!

Лариска посміливішала і підступила до Кузьки дуже близько. Вона придивилася до нього і сказала:

— Які в тебе довгі вії! Кузька негайно відповів:

— Найдовші, найчорніші і найкращі!

— То я ж це сама помітила, ти ж мені про них не казав!

— І справді… — спантеличився Кузька.

А тоді схопився на ноги:

— А хіба ти знаєш, що я можу вилізти на найвище дерево? І що мій дім тут найвищий? — і, не перевівши духу, додав: — А я вас все одно помітив найперший! А я зараз всім про це розкажу!

І він побіг до гомінкого гурту хлопчиків.

Антошка і його друзі пішли слідом. Кузька вже кричав, що він помітив найперший, а всі інші зняли галас, що вони побачили раніше, та тільки не хотіли казати. Кожен хвалько кричав сам, інших не слухав, а на наших друзів взагалі ніхто не звертав уваги.

Хвальки були в строкатому вбранні — у такому яскравому, що аж в очах рябіло.

Лариска потягла Кузьку за рукав:

— Ти нам можеш помогти?

— Можу! Я все можу!

— А ти можеш не кричати?

— Можу…

Один з-поміж хлопчиків кинув камінця і похвалився:

— Ніхто не кине далі, ніж я!

Кузька й собі, забувши про Лариску, схопив камінця і пожбурив. Кидав він слабенько, ще гірше, ніж перший хвалько, але зразу ж здійняв лемент:

— А я далі! Я кидаю далі за всіх!..

Тут всі вони почали кидати камінці і вихвалятися:

— А я торік кинув камінь так далеко, що він долетів звідси аж до міста.

— А я вчора, коли тут нікого не було, кинув камінь на небо і влучив аж он у того жайворонка!

— А я сьогодні рано, коли ви всі ще спали, кинув камінь так далеко, що він ще й досі десь летить!..

Тоді Антошка пірнув у гурт хвальків, підняв камінця і запустив його вгору. Чорна цяточка звилася високо-високо, а тоді ніби завмерла десь у небі і скоро впала аж під далекими чагарниками. Антошка таки вмів кидати камінці!

Хвальки принишкли. Антошка схопив ще одного камінця і кинув уперед. Камінь засвистів у повітрі і впав аж біля мертвого гаю. Там були високі дерева з відпиленими вітами і геть обідраною корою.

— Аж до міста!.. — вражено прошепотів Кузька.

Решта спантеличено мовчала.

— До якого міста? — здивувався Антошка.

— До нашого. До міста Хвальків. До найкращого…

— …найкращого, найвідомішого і найхвалькуватішого, — докінчив Антошка.

— А ти звідки знаєш? — здивувався Кузька. Незнайомі діти вражали його щораз більше.

— Знаю, бо я не хвалько.

Кузька непевно сказав:

— А я позавчора кинув камінець аж до Синьої гори…

— А де Синя гора? — підскочив до нього Дениско.

Хвальки знову зняли галас, показували на обрій, а тоді засперечалися, хто перший відповів чужим дітям.

— Гей, хвальки! — крикнув Антошка. — А хто з вас уміє найпильніше слухати?

— Я! Я!! Я!! — зачулося звідусіль.

— Тоді слухайте всі мовчки!

Хвальки вгамувалися і наставили на Антошку смарагдові, рожеві, чорні й фіалкові очі. Хлопчик розповів, що сталося з ним і його друзями і що їм треба дійти до Синьої гори і знайти там свою скриньку. Антошка розумів, що хвальки непогані діти і не зичать зла нікому. Він тільки не врахував, що, маючи таку ваду, вони можуть нашкодити ненавмисне. Це була серйозна помилка.

Ледве він скінчив, як хвальки загули:

— А я слухав найуважніше!.. А я перший зрозумів!.. А я знаю, як пройти до Синьої гори!.. А я давно вже чув про різьблену скриньку!..

— А я найперший вам кажу, що це Оті Самі Троє, про котрих говорили ще в давніх казках!

— Урра!.. Ми найперші побачили Отих Самих Трьох!..

І хвальки наввипередки кинулися до свого міста, щоб розповісти всім-всім його мешканцям, що вони були найперші… А розповісти Антошці і його друзям, як іти до Синьої гори, забули.

Отой обідраний гай і був місто Хвальків. Кожне дерево мало велике дупло біля кореня, і в тих дуплах жили хвальки. Всі в Хвалькові враз покинули свої справи і оточили дітей, що прибігли з узлісся. Там знялася метушня. Хвальки по спиляних сучках здиралися на стовбури своїх "домівок" і звідтіль вихвалялися на все горло. І кожен слухав тільки себе самого.

Весь цей гамір почули й ті, хто на схилах горбів збирав суниці. І тоді покинуті кошики покотилися вниз, розсипаючи ягоди, а збирачі помчали до міста.

Кузька теж було кинувся за своїми, та Лариска спинила його за рукав і нагадала:

— А ти казав, що можеш нам допомогти!

Кузька постояв, подумав — і залишився.

— А я знаю, як пройти до Синьої гори, — сказав він. — Треба йти отам… — Він закліпав і опустив вії. Потім зітхнув і додав: — А я перший помітив, що в тебе голубі очі…

— Що там помічати! — зневажливо сказав Антошка.

А Дениско додав:

— Яке це має значення. Я думаю, що це помічають усі. А якщо ти такий розумний, то відповідай, про що тебе питають.

Кузька сказав:

— Треба йти отією доріжкою, а тоді завернути за отой горбок, а потім поминути місто Підлабузнівськ… — Він хотів чимось похвалитись, але стрівся з Ларисчиним поглядом і зітхнув: — Все. Далі я не знаю.

— Кузінько, — сказала лагідно дівчинка. — Покажи нам дорогу. Ходи з нами, га?

Кузька поглянув на своє місто, де ще й досі галасували хвальки, подивився собі під ноги, а потім на Лариску. І відказав:

— А що? Я найсміливіший! Я можу й піти!

— То ходім! — вимогливо мовив Антошка.

— А навчиш кидати камінці?

— Навчу. І стрибати навчу далеко. І лазити по деревах. А Дениско навчить тебе грати у шахи. Хочеш?

— Хочу! А я найперший серед хвальків навчуся грати у шахи!

— Не кажи "гоп", поки не перескочиш, — зауважив Дениско, і друзі рушили.

Кузька розповідає про свою мачуху

Коли загін поминув кинуті кошики і розсипані купки суниць, Дениско спитав:

— А чому ви збираєте відразу у два кошики? Це ж незручно!

— А я знаю! — сказав Кузька.

— Я ж тебе й питаю.

— Бо ми один кошик збираємо для себе, а один — Бевзеві.

— Це що за Бевзь?

— Ну… це наш Бевзь. Наш найрозумніший. Чики-брики.

Антошка зареготав:

— Який же він найрозумніший, коли він бевзь! Він що, живе у Хвалькові?

— Що ти! — вигукнув Кузька. — От бачите, я знаю більше за вас! Наш Бевзь, наш найрозумніший, живе у Бевзьгороді. А я знаю, де це!

— Де?

— Далеко. Аж посеред Країни Суниць.

— І все?

— Все. От ви ж не знали, що це далеко, а я знав!

— Кузінько, будь ласка, — мовила Лариска, — не треба весь час хвалитися. Хвались, будь ласка, рідше.

Кузька винувато кліпнув довгими віями.

— А чому це ви віддаєте тому Бевзеві половину своїх суниць? — спитав Антошка.

— Бо йому ж треба їсти!

— То й нехай собі сам збирає.

— Ну… що ти… — Кузька просто-таки не знав, що відповісти. Йому ніколи не спадало на думку, що Бевзь міг би й сам збирати суниці. — Ну… Як же він збиратиме, коли він такий гладкий?

— Збиратиме — схудне, — зауважив Антошка.

Дениско задумливо сказав:

— Це дивна країна. Я думаю, що їх просто змушують збирати суниці цьому самому Бевзеві.

— А я вчора збирав суниці, — вигукнув Кузька, — так я їх усіх одурив! Для себе зібрав тільки один кошик, а Бевзеві аж два!

— Навіщо?

— Ну… — Кузька знітився. А тоді про всяк випадок додав: — А іншим разом я збирав суниці, то Бевзеві зібрав тільки один, а для себе аж три!

Кінці з кінцями у Кузьки не сходилися. Антошка так і сказав:

— У вас, у хвальків, через отой вічний гвалт у голові негаразд.

— Вас ще треба виховувати і виховувати, — кинув Дениско. — А ви до школи ходите?

— А що це школа?

— А що ж ви цілими днями робите?

— Ну… збираємо суниці, а тоді… хвалимось. Їмо суниці, хвалимось…

— Все ясно, — сказав Антошка. — Запитань немає. Ми пізніше обміркуємо, що з вами робити.

Тим часом у Хвалькові тільки й мови було, що про Отих Самих Трьох і різьблену скриньку. Хвальки й не завважили, як до їхнього міста прилетіла сорока-білобока. Вона дослухалася до розмов, задоволено скрикувала і швидко-швидко сукала довгим хвостом.

Насукавши на хвіст досить новин, сорока знялася. Летіла низько, щоб, бува, не прогавить когось, вартого уваги, і розповісти йому про останні події. Вона летіла до Бевзьгорода.

Коли сорока майнула над доріжкою під горбом, їй здалося, що нею йдуть Оті Самі Троє. Вона зробила над друзями коло, пильно приглянулась і про-стрекотіла сама собі:

— Так! Вони йдуть до Підлабузнівська!..

Діти, зайняті цікавою розмовою, не помітили сороки-білобоки.

— Чому і в лісі, і в Хвалькові про нас говорили так, ніби тут усі на нас чекали? — цікавився Дениско.

Ясно, в тому була якась таємниця. Кузька охоче відказав:

— А я все знаю! Різьблена скринька — це страшна річ. Мені ще мати казала, що Бевзь Четвертий страшенно її чекав усе своє життя. Та так і не діждався.

— А хто такий Бевзь Четвертий?

— Ну… Це ще коли не було Бевзя П’ятого, то був Бевзь Четвертий. Ні, навпаки, я знаю! Це ще коли був Бевзь Четвертий, так не було Бевзя П’ятого. Бевзь Четвертий був найрозумніший. А Бевзь П’ятий — ще розумніший.

Про історію Країни Суниць Кузька, як бачите, мав досить туманне уявлення. Та й не дивно, бо тут не було шкіл.

— Кажи далі.

— Мати мені казала: колись у давнину Країні Суниць наврочили, що сюди прийде трійко чужих дивних дітей з різьбленою скринькою. І якщо у них ту скриньку викрадуть, то почнуться діла-діла..

— Які?

— Ну, я цього не знаю…

— А ти згадай, що тобі ще казала мати?

— А я ніколи нічого не забуваю! Я найрозумніший, найкращий, найсмїливіший і найсильніший!

— Кузінько, а що ти мені обіцяв? — нагадала Лариска.

Кузька спалахнув.