Таємниця країни суниць - Полонський Радій

ТАЄМНИЦЯ КРАЇНИ СУНИЦЬ

Сонячний зайчик дає пораду

Чи ви чули коли-небудь, як розмовляє сонячний зайчик?

Чи траплялося вам збирати суниці в різьблену гуцульську скриньку?

Авжеж, ні. Бо інакше б ви пережили такі самі незвичайні пригоди, як Антошка і його друзі.

А все почалося дуже звичайно. Після сніданку Антошка підійшов до піонервожатої Ліни Стьопівни і сказав:

— А можна, ми підемо в ліс на розвідку?

— Хто це — ми?

— Це, звичайно, я, Денис і Лариска.

— А що ви там шукатимете?

— Ми? Суниці. Ми знайдемо суничні місця, а тоді покажемо всім.

Ліна Стьопівна трохи повагалася, а тоді погодилась. Вона тільки попередила:

— Я надіюсь на тебе, Антошо. Ти вже великий і розумний, і ти не забудеш, що до обіду ви маєте повернутися. Глядіть, не заходьте далеко!

Дениско взяв із собою білу чашку. Лариска — маленьку мисочку, а Антошка забіг до піонерської кімнати і забрав звідти порожню гуцульську скриньку. Бо вирішив назбирати ягід більше за всіх.

І скоро червона футболка, картата голуба сорочка та жовте платтячко маяли серед дерев і кущів, над ледве помітною лісовою стежкою.

Суниць усе не було. Але Антошка вперто простував у хащу. Його кирпатий ніс і гостре задерте підборіддя були націлені вперед. І стрішка волосся над лобом теж була туди націлена.

— Не журіться, — сказав він. — Ще трошки — і неодмінно знайдемо! А заблукати в цьому лісі не можна. Він зовсім маленький, а навколо стоять села.

Дениско зітхнув. Сонячне проміння падало крізь віти на його рожеві вуха, і вони світилися, наче ліхтарі.

— Я думаю, що треба вернутися. Може, їх у цьому лісі зовсім нема, тих суниць.

А Лариска сказала:

— Хлопчики, не сперечайтеся. Ми ще трошки пошукаємо, а тоді повернемось. Її тонесенькі кіски з червоними бантиками, ніби крильця, лагідно тріпнулися.

— Ура! — зрадів Антошка.

Діти опинилися край невеличкої галявини. Вона вся була вистелена суничним листям. Під кремезним дубом блищало крихітне джерело. Дзеркальце води відкидало дітям в очі сліпучого сонячного зайчика.

Дениско і Лариска одразу впали навколішки і заходилися нишпорити попід листям. Антошка підійшов до джерела, щоб напитися, і звідси побачив, Що сонячний зайчик тепер спокійно сидить на старому ясеновому стовбурі. Хлопчик схилився і пальцем скаламутив воду, але зайчик навіть не ворухнувся.

Антошка здивувався. Він підійшов до стовбура і накрив сонячну пляму долонею. Зайчик хутко вислизнув з-під його руки і перестрибнув вище. Хлопчик звівся навшпиньки і знову накрив зайчика. А той пересунувся ще вище.

От так так!..

Антошка обернувся до друзів. Розгублена Лариска стояла посеред галявини і показувала крихітну ягідку.

— Оце і все, — сказала вона ображено.

Дениско знайшов лише дві ягідки, та й ті зелені. Він сів на траву, перекинув чашку в рот і сказав:

— Я собі думаю: от коли б знайти галявину, щоб на ній було більше ягід, ніж листя!

Лариска зітхнула:

— Аякже, знайдеш!.. Нам треба йти у табір. Хлопчики, де наша стежечка?

— До всього треба підходити по-науковому, — зауважив Дениско. — Коли ми стали на галявину, нам у вічі світив сонячний зайчик. Он бачиш, він сидить на клені. Значить, там і стежка.

— Він сидить на ясені, — сказав Антошка.

— Ні, на клені.

Антошка озирнувся. Зайчик і справді був тепер на корі густого клена.

— Хлопчики, не сперечайтеся, — промовила Лариска. — Коли ми сюди прийшли, він сидів на отій старій груші. Я бачила.

— Він сидів на ясені.

— На клені!

— На груші!

— Ой, дивіться, він перескочив на березу!..

Діти змовкли. Тільки тут вони помітили, що галявина дуже тісна. Дерева й кущі оточили їх зеленою стіною. Листя байдуже ворушилося над головами. В хащі було темно і моторошно.

Антошка навмисне голосно промовив:

— Нам нема чого боятися! Цей ліс маленький.

Німа лісова тиша насунулася на дітей. Вони збилися докупи і побралися за руки. Вони не зводили очей з таємничого сонячного зайчика, що вже перестрибнув на стовбур молодого дубка.

А може, це просто сонце пересунулося на небі.. — стиха вимовив Антошка.

Дениско прошепотів:

— Ні, сонце так швидко не може…

— Мені страшно!.. — ледве чутно зойкнула Лариска.

Сонячний зайчик стрибав із стовбура на стовбур і щораз більше наближався до них. Навіть хоробрий Антошка міцніше стискав руки друзів…

І тут зайчик заговорив. Ніхто пізніше не міг пригадати його голосу, отож і я не можу оповісти, який він був. А сказав зайчик таке:

— Не бійтеся мене, діти! Ви б хотіли знайти галявину, де суниць більше, ніж листя?

— Хо… хотіли б… — відказав Антошка.

— Є така країна, де суниці ростуть на кожнім кроці і зовсім не ховаються під листя. Я б міг вас туди провести.

Діти нишком перезирнулися. Антошка для. сміливості набрав повні груди повітря і спитав:

— А це далеко?

— Ні, це близько, — всміхнувся зайчик. — А ви знаєте дитячі лічилки?

Антошка знизав плечима:

— Чи ми маленькі?

— Трошки знаємо, — зважився Дениско. — Не багато, а так собі.

Тут подала голос Лариска, бо пересвідчилась, що сонячний зайчик не страшний:

— Я знаю багато! Я люблю лічилки, і це мені не соромно. Я ж тут найменша…

Зайчик задоволено блимнув:

— От і добре. Спіймайте мене до скриньки і скажіть таку лічилку:

Раз, два, три, чотири, п’ять —

Вийшов зайчик погулять.

Що нам діять, що робити?

Треба зайчика зловити!

Будем знову рахувать:

Раз, два, три, чотири, п’ять!

По цих словах треба зачинити скриньку. Та дивіться, щоб я був у ній! Бо нічого не вийде.

Антошка задумливо провів долонею по своїй жовтій стрішці. Йому давно хотілося, щоб волосся завернуло назад, як у дорослого. Він спитав:

— А як ми звідти повернемося?

— Так само просто. Коли назбираєте суниць скільки схочете, — прокажіть ту саму лічилку з кінця. І відчиніть скриньку. Я вистрибну, а ви опинитесь на цій самій галявині. Запам’ятайте: від кінця до початку!

Лариска похилила голову і спідлоба зиркнула на Антошку: "Ну?"

Хлопчик навіть розсердився:

— Що — ну? Рушаймо — і ніяких "ну"! Це ж справжня таємнича пригода!

— Куди ж ти збиратимеш суниці, як у скриньці буде зайчик?

— Байдуже! Скину футболку, вона ж у мене червона. І назбираю цілий мішок!

Дениско ворушив губами і скуб собі вухо.

— Ти що там бурчиш?

— Не заважай. Повторюю лічилку з кінця:

Раз, два, три, чотири, п’ять —

Будем знову рахувать.

Треба зайчика зловити!

Що нам діять, що робити?

Антошка відчинив гуцульську скриньку і наставив її на сонячного зайчика. Той весело підморгнув і опинився насподі. Антошка проказав:

Раз, два, три, чотири, п’ять —

Вийшов зайчик погулять.

Що нам діять, що робити?

Треба зайчика зловити!

Будем знову рахувать:

Раз, два, три, чотири, п’ять!

І зачинив скриньку. Зайчик зостався всередині.

Діти озирнулися. Це вже була не та галявина. А дуже велика, простора, оточена високими кучерявими деревами. Листя було яскраве, наче мокрі акварельні фарби.

А вгорі було таке саме яскраве небо, і по ньому пливли хмарки, точнісінько як клаптики вати.

Діти глянули під ноги.

— Ура! Це справжня Країна Суниць!

Соковиті червоні ягоди вкрили геть усю галявину, аж листочків не було видко.

Антошка ще не встиг скинути своєї червоної футболки, як його друзі одне по одному вигукнули:

— Повна чашка!

— Повна миска!

Не думайте, що Антошка був такий маруда і завжди від усіх відставав. Але ж він мав пильнувати скриньку, щоб вона часом не випустила зайчика.

Поставивши скриньку на землю, він стягнув футболку. Лариска міцними нитками поперев’язувала комір і рукави. Тепер друзі мали доброго мішка.

Та не встигли вони виповнити його й наполовину, як позад них почулося шарудіння.

Одновусий і біла ворона

Під деревом стояв дивний дядько. Довгий і худий, як стовп. Голова велика, як казан. Маленькі оченята з-під зелених брів ковзали по дітях.

Та не це було дивне. Дивне було те, що під круглим, як бараболя, носом у нього ріс тільки один вус. З правого боку. Та який! Довгий-довгий та тонкий, наче мотузка. Він петлею звисав до пояса, ніби аксельбант на старовинних мундирах. А кінець перекинутий через плече.

Вус був рудий.

Діти і одновусий дядько мовчки дивилися одне на одного. Лариска підійшла до Антошки, схопила його за руку і прошепотіла:

— Я боюся… Кажи лічилочку, вертаймося швидше додому!

Дениско за своєю звичкою смикав вухо. Антошка мужньо чекав, що буде далі.

— Ви хвальки? — спитав дядько.

— Чого це ми хвальки? — образився Антошка. — Звичайні собі діти. Піонери.

— Я ще не піонерка, — шепнула Лариска.

— Скоро будеш.

Дядько зняв кінчика вуса з плеча, щось на нього намотав і розглянувся довкола. Дітям навіть здалося, що він хоче йти. Аж ось погляд його впав на гуцульську скриньку. Дядько здригнувся і ступив уперед.

Антошка підняв скриньку і притис до грудей. Лариска міцніше стисла його руку.

— То ви, мабуть, нетутешні? — запитав дядько якимось дивним тихим голосом.

— Ні. Ми з піонерського табору.

— А що таке — піонерський табір?

Діти ззирнулись і знизали плечима. Але дядько й не чекав на відповідь. Він зробив іще один крок, знову закинув рудого вуса за плече і спитав:

— А як же ви повернетесь додому?

— У нас є лічилочка-поверталочка! — вихопилась Лариска.

Дядько був не такий уже й страшний, аби лиш звикнути до його довгого вуса і зелених брів.

— А що ви тут робите?

— Збираємо суниці.

— Для кого?

— Для дітей.

Очі дядька прикипіли до скриньки. Він спитав:. — А що у вас… там? Суниці? Дениско застережливо зиркнув на Антошку й Лариску і насупився. Але ті сказали разом:

— Сонячний зайчик!

— Не може бути! — скрикнув схвильовано дядько.

— То ми, по-вашому, брехуни? — знову образився Антошка. Дядько здивувався:

— Хіба ви ніколи не брешете?

— Ніколи, — твердо відказав Дениско. І вуха його знову запалали ліхтариками.

— Майже ніколи, — мовила Лариска і опустила очі.

Антошка всміхнувся просто в лице незнайомцеві:

— А чого б це ми вам брехали? Ми вас не боїмося.

— Мене й не слід боятися, — задоволено сказав дядько. — Я добрий. А зайчика у вашій скриньці нема.

— Нема? — Антошка націлив на дядька своє підборіддя і стрішку. — Може показати?

— Антошко!.. — діти обіруч ухопили товариша. — Не можна! Зайчик вистрибне — ми не зможемо повернутися!

— Ну, я вірю, вірю, — сказав одновусий. — Зайчик то й зайчик. — І він пронизливо свиснув. Десь У гущавині залопотіли крила, і ось над галявиною закружляв великий птах. Він, як планер, плив у повітрі і дивився вниз.