Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
- Фарінтош? - перепитав він.- Так, так, я пам’ятаю цей випадок - він пов’язаний із опаловою тіарою. Це, Ватсоне, було, мабуть, іще до нашого знайомства. Можу лише сказати, мадам, що радий буду взятися за вашу справу так само старанно, як і за справу вашої приятельки. А щодо винагороди, то сама моя праця - вже винагорода; звичайно, якщо в мене будуть якісь витрати, то ви будь-коли зможете відшкодувати їх. А тепер прошу вас про все розповісти нам, щоб ми могли мати свою думку про цю пригоду.
- На жаль,- відповіла наша гостя.- біда моя в тому, що я надто підозрілива: мене дратує часом кожна дрібниця, яка для інших нічого не важить. Коли я прошу в близької мені людини порятунку й поради, то вона вважає всі мої розповіді за дивацтва знервованої жінки. Вона цього не каже, але я читаю це в її заспокійливих відповідях та ухильних поглядах. Але я чула, містере Холмсе, що ви дуже добре знаєтеся на всіляких лихих звичках людського сер ця. Ви можете порадити мені, як обминути небезпеку, що чатує на мене.
- Я готовий вислухати вас, мадам.
- Звуть мене Гелен Стонер, я живу зі своїм вітчимом - останнім нащадком одного з найстаріших саксонських родів в Англії, Ройлотів із Сток-Морена, поблизу західної межі Суррею.
Холмс кивнув головою.
- Мені знайоме це прізвище,- мовив він.
- Колись ця родина була однією з найбагатших в Англії: володіння її сягали меж Беркшира на півночі й Гемпшира - на заході. Але в минулому столітті чотири покоління поспіль марнували родинне добро, доки один з нащадків, завзятий картяр, не промарнував його до решти за доби Регентства. Від колишніх маєтків не зосталося нічого, крім кількох акрів землі та ще двохсотлітнього будинку, що от-от завалиться під тягарем застав. Останній сквайр із цієї родини жив там страшним життям зубожілого аристократа, але єдиний його син, мій вітчим, зрозумів, що треба якось пристосовуватися до нових умов, позичив грошей у когось із родичів, закінчив з дипломом доктора університет і виїхав до Калькутти, де завдяки своєму вмінню й наполегливості невдовзі вже мав велику практику. Але одного разу, коли його дім пограбували, він у шаленому гніві забив до смерті свого ключника-тубільця й ледве уникнув смертної кари. Він довго сидів у тюрмі, а потім повернувся до Англії похмурою, зневіреною людиною.
Коли доктор Ройлот був в Індії, він одружився з моєю матір’ю, місіс Стонер, молодою вдовою генерал-майора Стонера з Бенгальської артилерії. Ми з сестрою Джулією були близнятами і мали лише по два роки, коли наша мати вийшла заміж удруге. Вона мала великі гроші - не менш ніж тисячу фунтів на рік,- і заповіла їх докторові Ройлоту, бо ми жили тоді разом; але якби ми вийшли заміж, то кожній з нас мала б тоді належати певна частка річного прибутку. Невдовзі після нашого повернення до Англії, вісім років тому, мати загинула в залізничній катастрофі поблизу Крю. Доктор Ройлот тоді вже облишив свої спроби знай ти практику в Лондоні і оселився разом з нами в старому предківському маєтку в Сток-Морені. Материних коштів цілком вистачало на всі наші потреби, й здавалося, ніби щастю нашому ніщо не заважатиме.
Але в ті часи з моїм вітчимом сталася страшна переміна. Замість того, щоб заприятелювати з сусідами, які спершу зраділи, що Ройлот із Сток-Морена повернувся до старого родинного осідку, він замкнувся вдома й виходив звідти вряди-годи, а коли виходив, то затівав огидну сварку з першим-ліпшим перехожим. Шалена запальність, що переходила в божевілля, передавалась від батька до сина всім нащадкам цієї родини, а в мого вітчима, напевно, посилилася ще й через тривале життя в тропіках. У нього було багато лютих сутичок із сусідами, дві з яких скінчили ся в поліційній дільниці; врешті він нагнав страху на ціле село, і люди, помітивши його, тікають хто куди, бо він - чоловік надзвичайної сили і в гніві просто не володіє собою.
Минулого тижня він скинув з мосту в річку тамтешнього коваля, й мені, щоб відкупитися від скандалу, довелося віддати всі гроші, які я лише змогла зібрати. Друзів він не має, крім хіба що циган-кочовиків: він дозволяє цим волоцюгам таборитися на невеличкому, порослому ожиною клаптику землі в кілька акрів,- це все, що залишилося від родового маєтку,- і часом мандрує разом з ними, не повертаючись додому по кілька тижнів. Має він ще й пристрасть до індійських тварин, що їх надсилає йому звідти знайомий, і нині у його володіннях вільно гуляють гепард та павіан, лякаючи селян чи не так само, як їхній господар.
З моїх слів ви можете уявити собі, що ми з моєю бідолашною сестрою Джулією жили не надто вже весело. Ніхто не хотів іти до нас у найми, тож тривалий час ми поралися в домі самі. Сестра мала лише тридцять років, коли померла, а волосся її вже брало ся сивиною, як-от у мене.
- То ваша сестра померла?
- Вона померла два роки тому, і якраз про її смерть я хочу по говорити з вами. Ви самі розумієте, що ми, живучи таким життям, майже не зустрічалися з людьми нашого віку й кола. У нас, щоправда, є тітка, материна незаміжня сестра, міс Гонорія Вестфайл, що мешкає біля Гарроу; часом нас ненадовго відпускали до неї в гості. Два роки тому Джулія гостювала там на Різдво й зустріла відставного моряка-майора, з яким одразу ж заручилася. Коли сестра повернулася додому, то розповіла про заручини вітчимові, і він не заперечував проти цього одруження; але за два тижні до вінчання сталася страшна пригода, що відібрала в мене єдину мою подругу.
Шерлок Холмс тим часом глибоко сидів у кріслі, заплющивши очі й відкинувши голову на подушку, але зараз він трохи розімкнув повіки й позирнув на нашу гостю.
- Не обминайте, будь ласка, жодної подробиці,- сказав він.
- Мені легко це зробити, бо кожна подія тих страхітливих днів навіки закарбувалася в моїй пам’яті. Будинок наш, як я вже казала, дуже старий, і лише одне крило придатне для того, щоб мешкати там. Спальні - на першому поверсі, а вітальні - в середині будинку. Перша спальня належить докторові Ройлоту, друга - моїй сестрі, а третя - мені. Між ними немає
