Сонячний промінь - Борис Грінченко

- Еге, мила, гарно...

- Тим гарно, що се була б емблема нашого життя: як човник увесь у сонячному сяєві лине по рівній площині, так і наше життя пролинуло, все осяяне сонцем великого щастя.

- Але нащо ж так швидко воно пролинуло, як і той човник: його вже нема.

- Мій коханий, не журись тим! Той човник не згинув, він знову з'явиться. І ми знов зустрінемось колись. Ти віриш у це?

- Я не вірив колись, але ти навчила мене вірити.

- Вір коханий! З цією вірою легше буде тобі жити на світі.

* * *

Вона зовсім уже не може ходити, але не хоче сидіти в хаті і каже:

- Хочу вмерти під сонячним сяєвом.

І Марко кілька разів на день, як дитину, носить її на берег до моря, і вони там сидять.

* * *

Вона вже мало говорйть - їй важко говорити. Тільки проха Марка, щоб він їй казав що-небудь. Хоче чути його голос. Здержуючи сльози, він почина їй казати про те, чим вона цікавиться, читати. Вона слухає жадібно, мов хоче востанне впитися звістками про рідний край, про світ широкий перед тим, як покине його. Вона лежить у своєму кріслі. Волосся розпалося круг страшенно схудлого обличчя. Дихання важке, груди високо здіймаються й низько спадають.

- Прочитай що з «Кобзаря», милий,- я хочу попрощатися з ним.

Марко бере «Кобзаря» і почина читати «Наймичку»,- її Катерина дуже любить.

- Ні, не се! Прочитай «Мені однаково, чи буду...».

Марко чита, а вона слуха уважно як молитву і шепоче потім:

- Ох, не однаково мені!..

- Тепер прочитай мені «Б'ють пороги»...- знаєш, до того місця...

Марко чита і зупиняється на словах:

Наша дума, наша пісня.

Не вмре, не загине,-

От де, люде, наша слава,

Слава України!38

- Буде!... Вже!..

* * *

Сонце починає сідати.

- Мила,- говорить Марко,- вже холодно, час додому йти.

- Постривай, голубе, я хочу подивитися, як заходитиме сонце. І вона жадібними очима дивиться на його. Розкидаючи червоне проміння, тихо схиляється сонце до незмірної площини. Ось паруси з нижнього краю вже втопли в морі; ось і край сонця вже в воді. Хитливий водяний поверх зазолотився, торкнувшись до сонця. А воно горить, пала з усієї сили, мов бореться з могутньою безоднею, що ось-ось вона поглине його. Але борня даремна: безкрая й безодня мокра стихія втягла в себе золоте світло. Ось тільки край з його видко над морем; ось тільки цяточку золоту - і нарешті немає й тієї, зникає, погасає й та.

- Скінчилось! - шепоче Катерина.

* * *

Вчора погашене сонце знов сяє на небі. Море плеще. Катерина лежить у кріслі. Вона каже. Вона шепоче так, що Марко ледве розбира її слова:

- Сьогодні вже не побачу, як заходитиме сонце. І так краще! Прощай, моє ясне!.. Зоставайся на небі та світи ясно моєму милому! Прощавай море! Розважай ти мого коханого так, як мене розважало. А ти, пречистее небо, нагадуй йому про інше життя, що в йому ми зустрінемося!

Вона шепоче все тихше та тихше. Вона все прощається:

- Прощавай, мій рідний краю! Недавно тебе взнала, недовго й знала! Не могла ніякого добра тобі зробити. Але прости мені се за те, що я так тебе любила. Тобі зостається мiй коханий...

Марко вже не може нічого розібрати, але вона ще шепоче:

- Батько й мати - прощавайте! Милий, не врази їх зразу звісткою...

- Ще кілька хвилин. Вона відразу підводиться:

- Милий! Коханий! Світ мій!.. Прощавай!..

З останньої сили обхоплює вона його руками за шию.

Поцілуй!..

Уста їм стуляються в останньому поцілунку. Останнє зітхання віддає вона Марковим устам і її голівонька пада до його на груди.

Темрява, безпросвітня темрява обнімає Марка...

ЕПІЛОГ

Минуло кілька часу...

Був вечір. Косе сонячне проміння золотило верховіття дерев у невеличкому, зарослому вітами та листом куточку. Воно пробігало поміж деревами і ясно сяло на позолотистому хресті, що був поміж тими деревами.

Серед їх - невеличка прогайльовина, а на їй, обгороджена залізними штахетками, могилка. Прогайльовина ховалася проміж деревами тільки з боків, а згори вдень ясно й радісно сяло на неї сонце.

На не дуже високій могилці, на білому надгробкові стояв золотий хрест. Навкруги цвіли трояндові кущі. Вони розрослися буйно і за ними не видко було зсередини залізних штахеток. Пишні троянди просували свої запашні голови й крізь штахетки.

Вдень, як сяло сонце, над цим куточком тріпалися крильцями метелики, у вітах співали пташки. Вдень тут цвіло й сяло життя.

Тепер був уже вечір. Тільки на позлотистому хресті грало променем сонце.

Прихилившись до надгробку, сидів Марко. Він дуже відмінився. Обличчя зблідло, зморшки лягли на чолі; біля губів визначались, поки ще ледве помітні, риски гіркого усміху. Але його очі дивились хоч і сумно, та спокійно і поважно. Він прийшов сюди в гостину до своєї коханої. Він ходить часто сюди, у сей куточок,- він переніс у його з-над моря дорогий прах... Він любить тут бути й думати.

- Минулися сльози; минулися нестерпучі муки. Але твій образ, моє єдине кохання, не вмре в моїй думці. І я не знаю, коли ти мені дорожча була,- чи тоді, як я непритомний ридав над твоїм холодним трупом, чи тепер... Минулися ридання, та не минулася невпинна, невтишна журба по великій згубі. І з цієї журби серце болить мов ще більше, ніж тоді з риданнів.

... Еге, ти мені дорожча тепер. Як плакав я над тобою мертвою, плакав я тільки по коханій, без міри дорогій, ніколи не забутній дружині. То ридало моє кохання до тебе. Але тепер минув час, і я