Сонячний промінь - Борис Грінченко
Шлях усе в'ється сірою смужкою поміж зеленою травою, де-не-де помішаною з жовтим цвітом. Ось він заверта ліворуч, сходить трохи вниз. Вони в балці.
- Но! Но! Витягайте!
Коні швидко збігають ка горб, і просто перед Марком з'являється слобода.
- Невже Доділна? - думає Марко. Йому хочеться спитатися про це у візники, але він боїться це зробити, щоб не почути: ні.
- Оце й Доділна! - Байдуже говорить візника.
Коні швидко пробігають вигін, розгонячи корів та телят, що пасуться край дороги. Починається слобода.
- Так вас, кажете, в школу? - питається візника.
Марко мовчки кива головою.
- До вчительки?
Марко мовчить.
- Кажуть би то - вона хвора... А ви ж їй родич, чи як?
Візника, не маючи відмови, ляска коня батогом.
- Ось і школа!
Він показує батогом невеличкий будикочок з солом'яною покрівлею - обідраний, обшарпаний. Коні підбігають до рундука і стають. Серце у Марка в грудях відразу стрепенулось і стихло. Він швидко, чіпляючись за полудрабки, злазить з воза. Віддає візниці гроші, хапа клунок і сходить на рундук. Двері зачинені.
- Стукайте! - каже візника. Він не їде - хоче, мабуть, подивитися, як прийматимуть Марка.
Марко стука. Зараз же двері відчиня Овсієнківка, невеличка, з голубими очима, з кучерявим волоссям. Стискає йому руку й каже:
- Добре, що ви приїхали!
І вона веде Марка за собою через темні сіни у невеличку класову хатку.
- Будьмо тут! - каже дівчина.- Сідайте! Вона тепер спить.
Марко хапа її за руки:
- Що з нею?
- Тихше! Сідайте! Я вам усе розкажу.
Сідають на школярські ослони.
- Вона хвора. Дуже хвора. Не сподівається встати. Учора я послала телеграму до батька та до матері.
- Але ж чого ви мені не кажете, чим вона хвора? Чого вона занедужала?
- Ви ж знаєте, які школи в нас. У мене школа гарна,- а як приїхала вперше до Катерини Дмитрівни, так аж злякалася. Гляньте самі! - і вона показала на низеньку, тісну хатку, з трьома невеличкими вікнами, де половина шибок було побито та заліплено папером, з земляною долівкою та з пообдираними рудими мокрими стінами.- А тут робота - день у день кричи - заболять груди. А ще знаете, може, наше сільське начальство? Бачите, які вікна, а на зиму других не було. Холод такий, що вода замерзала в класі. А сільське начальство не дає чим топити. Та ще й того мало. Вам ось не видко було,- за нашою школою зараз же в цьому дворі й волость. Наняли одного сторожа і на школу, і на волость. Звісно, сторож старшини та писаря слухається, а не вчительки. Не звеліли вони йому ні топити в школі, ні воду носити.
- Та за що ж це все?
- Катерина Дмитрівна сказала їм, що пожаліється на їх, що вони їй школи не полагодили. Вони й уїлися... Доводилось так, що як школярі води не принесуть, то хоч сама носи. І ходила колись Катерина Дмитрівна сама з відром... Можете собі зрозуміти, як їй легко тут було, їй, що звикла зовсім не до такого життя! Оце по весні застудилась,- у грудях запалення. Приїздив лікар земський, лічив. Я їй радила додому написати, але вона не схотіла,- боялась, що як довідаються про се батько та мати, то не пустять на другий рік у школу. Ну, лікар вилічив, вона ходити почала, та й знов-таки не береглась ні трохи. І ото далі - кашель, груди болять і сили ніяк нема. То приїздила або й приходила часом до мене,- міи з нею щиро подругуємо,- а то вже бачу, що нема,- сама я до неї. Вона лежить, не здужає і встати. Я тоді зосталась коло неї... Довго вона бідна кріпилась, а далі попрохала до вас листа написати...
Голос у Марусі затремтів, і на очах блиснула сльоза. Марко спитав тихо:
- Запевне, вона вам казала... ви знаєте, яка вона мені дорога... Скажіть же щиро, не ховаючись, що з нею?
- Бог його знає...- відмовила якось непевно Маруся.- Лікаря вона не хоче кликати, а хвора дуже.
З тієї хати почувся кашель.
- Прокинулась, мабуть,- прошепотіла дівчина.- Посидьте тут,- я піду подивлюсь.
Вона тихо, навшпинячки, пішла до дверей і прислухалась. Чути було, що хвора прокинулась. Маруся пішла туди. Почулась тиха розмова. Марко силкувався пізнати у їй Катеринин голос і не міг. На душі в його було чудно. Він і не боявся, і не сподівавсь - він бажав тільки одного - самому побачити її.
Проминуло з чверть години. Без краю довгою здалася вона Маркові. Нарешті Маруся ввійшла.
- Їй сьогодні краще,- прошепотіла вона.- Сказала їй, що ви запевне сьогодні приїдете,- ще не казала, що ви тут,- щоб одразу не вразити. Ще трошечки підождіть!
Вона знов пішла в ту хату. Знову з чверть години проминуло, поки вийшла Маруся.
- Ідіть!
Марко перейшов клас і ввійшов у одчинені двері. Маруся зачинила їх за ним і сама зосталася в класі.
У невеличкій хатині з одним вікном стояло ліжко, біля його столик та стілець. Але цього не бачив Марко за тим блідим схудлим дорогим обличчям, що він уздрів на білій подушці.
- Милий мій! - і вона простягла до його руки.
Небесною музикою здалися Маркові ті слова з її уст, сказані рідною мовою. Її руки обвилися круг Маркової шиї, Маркові уста припали до її гарячих сухих уст.
- Милий мій! Щастя моє! Ти не забув!..
- Я не міг тебе забути, моя кохана! Я не міг тебе забути, бо ти, тільки ти - те щастя, що судилось мені на світі. Як же я міг тебе забути?
- Нi, ні, я знала, що ти мене не забудеш! Така певність у мене була. Але ж як я тебе дожидала, як боялась, що ти спізнишся!
