Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

За тією пеленою мерехтливого повітря всі будівлі, за винятком купола церкви, ратуші і гострого готичного меча костьолу, зверху здавалися однаковими.

"Е, — спало Бронкові на думку. — Якби так познімати покришки з будинків та заглянути в коробки фешенебельних квартир та халуп, — панорама була б куди різнорідніша!"

А все ж таки де Борис Каминецький?

Чіпляючись за кущики вересу та верболозу, Бронко спустився вниз до ріки.

Дрібні камінці вибивались з-під ніг і летіли вниз, шарудячи сухотрав'ям, ніби меткі ящірки.

Бронко роззувся, витрусив з черевиків пісок, перейшов босоніж рукав ріки і, продершись крізь шпалери тернини, дістався до їхнього місця — ансамблю кам'яних брил.

Тут він приліг на теплу рінь, спершись головою об камінь, мов на подушку. Лежав отак, втупивши зір у небо, поскороджене ребристими хмаринами, і думав, не знати котрий вже раз, про те, що в його житті повинна нарешті настати якась зміна.

Почуття незадоволення собою, глуха свідомість, що він і досі топчеться тільки в передпокої справжнього життя, вперте переконання, що завдання, які він отримує як комсомолець-підпільник, — це дитяча забавка в порівнянні з його моральною готовністю, почуття невижитого, вічно приглушуваного старшими товаришами юнацького пориву, незаспокоєна і тим пекучіша тута за справжньою діяльністю, гідною революціонера, шарпали Бронкове серце. Відчував, що міг би дати незрівнянно більше, — та що тут балакати! Всього себе він готовий віддати для справи революції. А як окружком і комсомол використовують цей його священний вогонь?

Чи мав він право підозрівати, що старші товариші мають упередження до його молодості й недосвідченості? Невже ж і досі пам'ятають його невдалу юнацьку затію, яку, нікуди правди діти, породило не що інше, як гаряче бажання прислужитись справі революції?

Еге, був такий гріх за Бронком Завадкою.

У перше півріччя свого перебування в комсомолі Бронко Завадка виробив проект збройного повстання на Покутті. Проект, розроблений в деталях, йому самому видався блискучим: насамперед роззброїти гарнізон, провівши перед тим агітаційну роботу серед солдатів, заволодіти зброєю, випустити з тюрми політичних в'язнів і тут же озброїти їх, створити народну гвардію у місті, захопити магістрат і пошту… І як же він був приголомшений, буквально до шуму у вухах, коли почув від товариша Каминецького, що це все дурниці, бо для революції в даних умовах ще не настав час.

Підняти тепер народ до повстання — значить, приректи його на цілковиту поразку.

Може, саме тому, що Бронкові від напливу крові шуміло в голові, як у млині, він не відразу зрозумів, що йому говорять.

Борис Каминецький мусив повторити: в даних умовах не час для повстання. Щойно тоді дійшло до Бронка, і він відразу звівся дибки: чекати? Доки чекати? Чого чи кого чекати? Ще мало тюрми переповнені народом? Ще мало сваволі каральних загонів по селах? Як довго гальмувати священний гнів народу? Хіба товариш Каминецький не читає газет?! Адже немає ночі, щоб не палало небо від пожеж! А масові страйки робітників, а криваві демонстрації безробітних, а походи голодних жінок і дітей — це ніщо, так?

Народ готовий хоч сьогодні до повстання, але, на жаль, немає проводу, який повів би його.

— І ти, — флегматично спитав Каминецький, — збираєшся той провід очолити? Ну, ну, дай боже нашому теляткові вовка з'їсти!

Бронко відчув, як у нього затремтіли губи. Каминецький змінив тон. Можливо, йому просто стало жаль недосвідченого хлопчиська.

Він ще раз, але вже без іронії, повторив, що тепер повести народ на збройну боротьбу — значить, обезглавити клас, погубивши найкращі сили.

Бронко й далі не здавався.

А коли ж тоді пролетаріат стане сильним? Та чи й взагалі зможе він коли-небудь увійти в силу, якщо його зростання безнастанно глушать свої і чужі? Риску боятись? Смішно і нікчемно (Бронко несвідомо почав орудувати фразами, які чував, тільки в іншому контексті, від свого шефа). Їх мало? Але завжди так було й буде, що рішуча меншість веде за собою нерішучу більшість! А тих, що робили Жовтневу революцію, була більшість?

В якийсь момент Бронко помітив, що Каминецький приглядається до нього з поблажливою усмішкою.

Ах, гратись ним? Бронко роздер писаний кров'ю і потом план повстання і кинув клаптики паперу в обличчя Каминецькому, наче рукавичку.

Так!

При тому сказав те, що думав у ту хвилину: є людці серед нас, які не поспішають робити революцію, бо їм і без неї живеться непогано.

Потім біг вулицею в ніч, як амок[91] стримуючи ридання. Боляче переживав провал справи, в яку вклав усю свою душу. Бронко в своїй уяві так детально змалював усе повстання, що вимріяне ніби стало дійсністю, але від цього ще більше ятрило його велике розчарування у своєму вчителеві.

Каминецький пішов услід за Бронком і знайшов його знесиленого у лузі над Прутом.

Просиділи вони на оцих кам'яних брилах майже до світанку. Бронко остаточно визнав слушність повчань старшого товариша, хоч біль від розчарування ще довго отруював йому життя.

— Я вже зрозумів, — сказав на світанні Бронко. — Все зрозумів, одного лише не розумію… Як все ж таки робити революцію?

— А ти виховуй у собі готовність. А то знаєш: вдома — лев, на війні — тхір. Розумно?

Та це було два з половиною роки тому. З того часу Бронко виріс у всіх відношеннях. Став здоровенним доробалом, а товариші не помічають цього й надалі годують його з рук політичною… манною кашкою!

Колись Борис Каминецький сам говорив, що тюрма — це найкраще випробування для підпільника. Бронко двічі сидів у поліцейських арештах, — а це куди страшніше за тюрму, — і в обох випадках не заплямував честі революційного підпільника. За першим разом на привітання так вдарили у вухо, що з тиждень нічого не чув і двоїлося йому в оці з того самого боку. За другим разом три доби провів у камері по кісточки у воді.

Якого ще випробування потрібно їм від нього?

Двадцять чотири роки прожив він на білому світі і з них майже три роки — підпільником-комсомольцем. А що він, Бронко Завадка, зробив за цей час такого, про що міг би з гордістю сказати самому собі: так, це діло моїх рук?

Розповсюдження листівок, друкування, а згодом і редагування їх, вербування нових членів у підпілля, влаштування конспіративних квартир, організація поступових гуртків серед гімназійної молоді, транспортування нелегальної літератури, активна співучасть в організації Першотравневих демонстрацій, виступи на зборах ремісничої молоді — все це так, все це правда, все це дуже потрібне, але все це не те, про що людина, умираючи, мала б право сказати: "Товариші, я відходжу від вас, але діла мої залишаються з вами".

І тут Бронкові по асоціації згадались, — власне кажучи, не згадались, бо він до того був пройнятий ними, що видавав їх у думках вже за свої, — слова Миколи Островського:

"Самое дорогое у человека — это жизнь. Она даётся ему один раз, и прожить её надо так, чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы, чтобы не жёг позор за подленькое и мелочное прошлое и чтобы, умирая, смог сказать: вся жизнь и все силы были отданы самому прекрасному в мире — борьбе за освобождение человечества".

Згадалася і обставина, яка передувала знайомству Бронка з творчістю цього автора. Було це вже після того, як він приніс додому свою першу славлену тижневу заробітну плату і як про милу несподіванку з такої небуденної нагоди дізнався, що Філіпчук пошив старого Завадку в дурні.

Правда, Бронко не був ніколи особливо близьким душею з батьком. Деспотична, замкнута натура старого унеможливлювала будь-які сердечні взаємини між ними. Бронко з самого дитинства горнувся більше до матері, хоч іноді й грубіянив їй. Особливо це позначалося у віці дозрівання. Проте сам факт, що Філіпчук посмів обманути батька, попросту зробити дурня з його батька, вивернув всю душу Бронкові навиворіт.

Вже тоді Бронко заприсягнув взяти реванш над шахраєм.

А яку комедію хотів Філіпчук втяти з тими Бронковими двадцятьма злотими на тиждень?

Хіба не скидалося на те, що, обдуривши батька, він хотів зробити дурня ще й з сина?

Було так, що через якийсь час після візиту батька Завадки до Філіпчука викликав він Бронка до себе. Бронко чекав, що Філіпчук почне глумитися з нього і батька (щастя його, що не пішов на це, бо в Бронка під блузою за поясом стирчав такий рашпіль, що дай боже витримати!). Тим часом шеф з першого слова грубо накинувся на Бронка, причому вдавав, ніби ця грубість продиктована любов'ю учителя до учня: чотири роки, мовляв, виховував він, шеф, свого учня у вольовому експансивному дусі, — а що з того? Кого виховав, прошу я вас? Замість людини сталевої волі і нервів, має перед собою миршаве кошеня, яке, замість кинутися до горла напасникові, вміє тільки нявчати.

Чому він, Бронко, не кидається на нього? Чому не домагається своїх законних прав? Чому, замість самому продиктувати (так, продиктувати) свою волю, він присилає сюди старого, з склеротичним мозком, батька, який через свій обмежений світогляд неспроможний зрозуміти ні духу епохи, ні комбінацій сучасної економіки, ні політичної перспективи як такої? Невже ж він, Броніслав Завадка, нездатний до відкритого бою? Невже ж у ньому не витає лицарський дух чубатих предків, славних запорозьких козаків? Невже ж він здатний тільки дзяворіти з-за плоту?

Філіпчук так пройнявся грою, що сам повірив у свої слова. Обличчя його вкрилося червоними плямами. Він весь пашів запалом, який сам викресав у собі. І хоч Бронко не вірив жодному його слову, Філіпчук і тут обкрутив його довкола пальця. Завадка в своїй наївності припускав, що ця тирада слів випущена спеціально для того, щоб з честю, не завдаючи шкоди власному авторитетові, виправити помилку і про людське око надбавити челядникові злотий-два у тиждень. Та Філіпчук мав на думці зовсім інше. Він знову почав лаяти Бронка: мовляв, шмаркач, короткозорий сліпець, дурень квадратовий, вважає, що Філіпчук забув, скільки труда вклали батько з сином, щоб поставити її на ноги.

Шеф не приховує від своїх приятелів, якими завжди вважав і вважає старого і молодого Завадків, що підприємство не тільки стало на ноги, але й пішло, прошу я вас, але поки що прибутки дає не для розподілу. В цьому, прошу я вас, вся філософія економіки.