т. 11 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Цін. Марк. Ах, любчику мій, і ми не з ангельським спокоєм ідемо, але ж не виробляємо того, що вона...

Трохим. Нічого... Вона більш нервова та й годі...

Цін. Марк. А я все таки боюсь... Боюсь, що встригне яку штуку отут і май тоді... Цей її сміх, задумливість, чудні очі... Ех, не дають вони мені покою!.. Серйозно, любчику, її не можна покидать одну. Я думаю, що їх треба вдвох зоставить на однім посту, хай собі тут буде з ним... Той хоч не дасть чогось зробить... А на її посту я сам стану, як треба вже буде приймать. Серйозно. Інакше я ні за що не ручаюсь... Чудна вже вона дуже стала за ці дні...

Трохим (хмуро). Да. Якась... Іноді так жалко дивиться на всіх, така... нещасна, що... Ех!

Цін. Марк. Ну, а я їх поставлю тут обох... Їй-богу. Я не можу...

Трохим. А не образиться?

Цін. Марк. Ну, чого їй ображатись?

Трохим. Та вона тепер така якась вразлива стала... Трохи не так сказав чи глянув, вже гляди - образилась. Прямо аж дивно... Зовсім інший характер став... наче краса й душу робила гарною...

Цін. Марк. Тш! (Слухає.) Ні, мені показалось... Ображатись їй нічого. Скажу, що на цей пункт більше народу побіжить, що Леонид сам не управиться... Та я думаю, що вони нічого проти цього не матимуть... Принаймні вона...

Трохим (задумливо). Да, принаймні вона... (Стріпується.) Ех, ну, що там! Робіть, як знаєте. Я свій пост знаю, а за інші не відповідаю. Це - ваша справа.

Цін. Марк. Да! Так я так і зроблю, хай собі чи ображається, чи ні... Поставлю отут обох і хай собі милуються, якщо матимуть охоту сьогодні милуватись... Що до мене, то я люблю інший час і місце для цього... А чуєте, як все чуть з тюрми?

Трохим. Тихе й чисте повітря сьогодні... Зор багато.

Цін. Марк. Да... (Прислухається.) Ну, що ж це їх немає?

Трохим. Ми швидко йшли. Зараз, мабуть, будуть...

Цін. Марк. Вартовий коло будки ждатиме?

Трохим. Да.

Цін. Марк. Хватить шворки?

Трохим. На двох хватить.

Цін. Марк. Так. (Ходить, нервово потирає руки.)

Трохим (хмуро). Слухайте, Марковичу...

Цін. Марк. Слухаю, любчику.

Трохим. Як той... Як, може там, щось трапиться зо мною... Ну, чорт же його знає... Ну, одірве к чорту голову, чи який ідіот прострілить, так ви той... черкніть слова два по такій адресі: Черкаси, Марії Патровні Кравченковій... Не забудете?

Цін. Марк. Черкаси, Марії Петровні Кравченковій... Не забуду.

Трохим. Мати це моя... Черкніть, значить, що так і так. Жалко, як не знатиме... Напишіть, що кланявся... Ну, та... Ну, і все... З того світу спасибі вам пришлю.

Цін. Марк. Ну, що там про той світ! Ми якось ще на цьому подержимось. Їй-богу! Як-то співається: «Ой вип’ємо, куме, тут, бо на тім світі не дадуть, а хоч дадуть, не дадуть - все ж вип’ємо, куме, тут»... Аналогія трохи не той... ну, так і буде на сьогодні. Жаль,- ми не випили трошки, артисти перед спектаклем п’ють... А їх все таки нема. Це - погано вже. Погано. Чи не вчинила таки чого Маруся наша? Ех, якби вже швидше мені втекти од вас... Ех, швидше! (Слухає.) Співає тюрма... Співай, співай, серденько. Люблю я цей спів! Ні в одній опері я не чув ніколи співів з таким чуттям, як в тюрмі...

Трохим. Да-а.

Мовчання.

З тюрми чується:

Эх, ты доля, моя доля,

Доля горькая моя,

Гей, не ты ли, моя доля,

До Сибири довела і т.д.

Пісню прорізає різкий, тужливий свист вартового.

Цін. Марк. А оцей свист - паскудна штука... А тих усе нема! А, бідонько моя, вони всю справу споганять.

Трохим. Шш! (Прислухається.) Здається, йдуть.

Цін. Марк. Да, щось наче рухається... Двоє чи одно?

Трохим. Двоє. Вони... (Тихо гукає.) Леониде! Ви?

Леонидів голос (глухо). Ми...

З’являються справа Леонид і Маруся.

Цін. Марк. Що ви так довго?

Леонид. Хіба довго? Ми й так поспішали...

Маруся (хапливо, нервово). Спізнились? Га? Ми просто бігли... Чуєте, як співають. Усе чуть... Чуєте? Треба тихше балакать...

Цін. Марк. Да, да... Тільки ось що, мої панове: перш усього, поменше хвилюватись... А друге таке: на цьому посту треба двох людей, бо на цей бік побіжить більша група... Я пропоную Леонидові й Марусі обом стоять тут... А я займу Марусин пост. Ви нічого не маєте проти?

Леонид. Я - нічого... Не знаю, як Маруся... Та раз треба...

Маруся (вражена). Чекайте... Значить, я не там буду?

Цін. Марк. Ви будете тут, разом з Леонидом...

Маруся. Ах, мені не це... Ну, все одно... Да, да, добре, я остаюсь тут... А Трохим, значить, на старому місці.

Цін. Марк. На старому, на старому... Тільки дуже прошу не хвилюватись... Ну, Трохиме, ви можете йти в’язать вартового. Чекайте... Значить, ви потім вертаєтесь на цей пост. Маруся співає сигнал, їй одповідають, тоді ви йдете... Так. Валяйте тепер...

Трохим. Ну, бувайте!

Цін. Марк. Бувайте. Хай вам добре буде.

Трохим. Дякую. (Нахиляється і зникає на правому боці в темноті.)

Маруся непорушно вдумливо стоїть.

Цін. Марк.