Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Біль і гнів - Дімаров Анатолій

Читаємо онлайн Біль і гнів - Дімаров Анатолій

ну при чім тут одне до другого? Хай панові буде відомо, що то була його остання

торговельна акція. Він хоч і мав тепер вільний капітал — одвічну мрію кожного приватника, та не знав, куди капітал той приткнути. Парадокс? Але відколи ви, прошем пана, до нас прийшли, то маємо самі парадокси...

Федір на отого "пана" морщиться так, мов кислицю зжував. Все ніяк не може звикнути, що його зовуть паном:

— Та який я вам пан! — І вже про себе, щоб не почули господарі: — Привчили вас, турків...

Добився хоча б того, що його величали не паном, а паном-товаришем. І на цьому спасибі!..

З чого вони жили, оці пан і пані, для Світличного лишалося загадкою. Хазяйка майже не виходила з хати, господар же зранку таємниче десь зникав. Олеся кілька разів бачила його на базарі: вештався поміж селянами, про щось домовлявся з ними, і вони майже всі його знали, бо ще здалеку піднімали шапки й капелюхи, вітаючись. "Спекулянт",— вирішив одразу Світличний, але господаря не чіпав: його справа пожежі гасити, а не ловити спекулянтів. Тим більше що хазяїни були людьми привітними, запобігливими навіть і ні в чому не відмовляли своїм квартирантам. І Федір уже й не думав про якусь окрему квартиру: йому й тут було добре.

В суботу, двадцять першого червня, виряджав Федір Олесю з синами у гості до своєї сестри, Тетяни Світличної. Від'їзд був трохи раптовий: Олеся до цього й не думала про поїздку, готувалася навіть варити компоти з черешень, але посварилася дуже з Федором і вже другий день з ним не розмовляла. Федір відчував себе трохи винним. Іншим разом він так легко не погодився б одпустити її з синами — збирався ж сам у відпустку, але цього разу навіть зрадів, коли Олеся сказала, що вона хоче поїхати до Тетяни.

— А що, й поїдь! Тетяна буде рада. А я теж пізніше підскочу. Ходив довкола дружини, мов кіт, а вона все ще гнівалась.

— Ну, що таке, Олесю? — допитувався Федір у дружини. Дивився такими очима невинними, що гріх було йому й не повірити. А довгі вуса його, вуса-нев'яники, здригалися на кінчиках, як у кота.— За віщо так гніватись?

— Не знаєш, за віщо? — перепитувала гнівно Олеся і, не в спромозі уже сперечатися з оцим чортом вусатим, зверталася, як до єдиного правдивого свідка, до Бога: — Господоньку, хоч ти його покарай! Спопели всіх отих проклятих спокусниць, зроби так, щоб він до них і дорогу забув!

Вражений щирим цим вибухам, Федір збентежено поглядає па образи. Там була ціла божниця, в отому куткові, до якого повернулася зараз Олеся. Світлйчний давно б виселив усіх богів із кімнати, але був не у себе вдома, а мав таке щодо цього роз'яснення: до релігійних переконань населення не сікатись, є справи важливіші, нагальніші. Тож Федір і змушений терпіти непотрібних йому богів. До того ж в Олесі, чи то під впливом господарів, чи з відчаю, знову заворушилася приспана віра, і вона якось заявила чоловікові, що як тільки Федір надумається викидати ікони, то хай викидає разом і її, вкупі з синами.

Молилася палко Олеся і не знала, бідолашна, що звертається, не тільки до Бога. Що за отією найбільшою іконою, за образом Пречистої Матері з Ісусом на руках, стоїть кілька пляшок із спиртним: Федір, який не раз попадався на гарячому, знайшов нарешті надійну схованку. Там же й чарка срібна, на день народження подарована, і на чарці тій напис: "Жизнь одна — пей до дна!" Чарка, як шапка: доброму чоловікові падіть на голову, то й на очі налізе, Федорові ж — у самісінький раз: підстереже, коли жінка одлучиться з кімнати, наллє похапцем, вихилить, крякне, розправить пишного вуса, аж тоді вже за СТІЛ:

— Так що там їсти, Олесю?

Це — коли здоровий. Коли ж відчував себе хворим — десь протягнуло, чи зуб розболівся, чи стрельнуло у вусі,— тоді у Федора були одні й ті ж ліки: чайна склянка нерозведеного спирту, добряча перчина червона, п'ять зубців товченого часнику, дві ложки солі і ложка гасу. Розколотить, вип'є — будь-яку хворобу як рукою зніме!

Ліки були універсальні, Федір переконував, що не втримається од них ні чума, ні пропасниця. Охочих, щоправда, знаходилося мало, особливо після того, як Федір одного таки вмовив. Привів до хати, розколотив, подав:

— Пий, тільки залпом!

Той як хильнув, то й очі рогом, і язик терпугом. Добре, що Федір догадався та подав води, а то, мабуть, і на ногах не встояв би. Місяць після того шипів, як гусак, Федора стороною обходив.

Що ж до бабів, так, їй-богу ж, Федір тут ні при чім! Самі на шию вішаються — одбою нема. Чи Федір з ними тягався б, аби вони отак не лізли на нього? Хай колись то було (нічого гріха таїти, що було, то було), а зараз же йому далеко за сорок, уже син старший на дівчат поглядає (татова кров!)...

хай колись Федір пускався безжурно берега, наперед не задумуючись, куди його приб'є любовна та течія, а зараз і сам розуміє, що якось воно і не той... Ну, не з руки... Та й Олесі жалко. Так якби ж вони не чіплялись до нього! Що молоді, що в літах — як побачать Федора так і чманіють.

От хоча б узяти оцю, будь вона й неладна, де тільки вона й узялася на Федорову голову! Що він — хотів з нею зв'язуватись?.. І в гадці не мав! Тим більше — дружина начальника міліції, а до жінок начальства протягом багатої практики виробився у Світличного своєрідний імунітет: якщо можеш, то краще й не зв'язуйся — обійди біду стороною. Він би й цю не чіпав, бо ще й чоловік її такий уже гнидявий, такий в'їдливий

— гірший корости! Ще й жінку ревнує. Та воно і не ДИВО: начальник же той, як цурупалок, будь-якій жінці по пояс, а вона пава-павою, і звідкіля не зайди — спереду, збоку чи ззаду

— скрізь спокуса одна, хоч очі заплющуй! Ще й зодягалася бісова жіночка так, що чужі чоловіки тільки слинку ковтали.

Однак Світличний і не подумав би чіпати оту жіночку, аби ж вона сама не прив'язалася до нього.

Сталося це цією весною, в середині травня. Отій жінці стукнуло тридцять — припекло справлять іменини. Та не так, як у порядних людей,— за столом, у хаті, а обов'язково на свіжому повітрі, ще й у лісі: пікнік. Так і знайомим казала: запрошуємо, мов, на пікнік.

Ну, пікнік, то й пікнік, Федорові один біс, де пити горілку, тим більше що й Олесі пообіцяв цього разу стримуватись, не перебирати міру. Коли вона сказала благально, вже із кімнати виходячи: "Федю, ти ж хоч сьогодні не пий",— він аж образився: за кого вона його вважає? Що в нього, зовсім уже розуму нема в голові?

Поїхали: дві вантажні машини, повні гостей, ще й легкова, з іменинницею. Місце й справді вибрали райське: на узліссі, над річкою, на зеленій травиці. Ну, як серед отакої краси та не випити? Тим більше що й сама іменинниця, яка поруч усілася, не забува підливати у чарку. І раз-по-раз то ліктем пишним штовхне, то гарячим стегном притулиться. Ще й заглядає близько у вічі І незчувся Світличний, як у самого загули джмелі в голові. Як не штурхала" Олеся під бік, тільки одмахувався: а, одстань ти!.. І коли надійшла його черга проголошувати тост, а іменинниця млосно промовила: "Ми вас чекаємо!" — скомандував Федір одставити к бісу чарки. Де ж це видано, щоб за отаку красуню та пити наперстками! Ану наливайте фужери!

Сам простежив, щоб перед кожним чоловіком стояв повен

фужер. Звівся, підняв свій високо вгору і хоча б тобі горілка в

цім затремтіла! 1

— За нашу дорогу іменинницю Аллу Григорівну!.. Вра!..— Повернувся по-військовому до Алли Григорівни, ще й :и каблуками пристукнув: — Сто років вам ще бути отакою молодою й красивою!

Обпалив смоляними очима — в іменинниці аж бюст колихнувся назустріч. Світличний же підніс бокал до лискучих вусів і за одним духом, одним ковтком — всі так і ахнули. Потрусив над головою порожній фужер і об каблук — так і бризнуло!

Після фужера зовсім розійшовся Світличний. І коли Алла Григорівна, діждавшись темряви, на правах іменинниці затіяла гру в піжмурки та скомандувала всім жінкам ховатися в лісі, а чоловікам їх шукати, якось вийшло так, що Федір погнався не за Олесею, а за Аллою Григорівною. Хоч потім клявся й божився, що біг таки за Олесею, так хіба ж у темряві розбереш, де своя, де чужа, як вони всі на один копил: верещать, метушаться і не дуже ховаються. Отож він і збився: наскочив на саму іменинницю.

Алла Григорівна забігла, мабуть, найдальше: уже всі знову зібралися на галявині, а їх усе не було. Врешті появилися й вони: Федір трохи збентежений, а в іменинниці був такий святий вид, що хоч зразу на ікону...

— Ти що з нею там робив? — допитувалась потім Олеся.

— Та тільки за плечі потримав... Поки роздивився, що то не ти...

— За плечі?.. А помада на губищах у кого була?.. А в тії соромітниці синяк — од ведмедя?.. А чого вона на тебе дивилася, аж облизувалась?.. Чого?

І вже у сльози. Знала, що Федорові сльози жіночі — ніж гострий у серце.

— От, їй-богу ж, не цілувався! — клянеться Федір Олесі.— Хіба що тернувсь ненароком...

— Знаю, як ти трешся! — вибухає Олеся. І вже до ікон: — Господи, та вгомони ти цього ірода ненаситного, щоб він не мучив ні мене, ні тебе!

Дивиться на дружину Федір, і жалко її, й розбирає досада. Ну, чого б ото так побиватись? Що він, зарізав кого? Чи обікрав? Ну, побалувався трохи з іменинницею, так він же мужчина, біс побери, і в жилах у нього кров, а не сироватка! І хіба що у ньому од того убавилось? Цілий ось же стоїть перед нею, цілий-цілісінький. Так чого ж його рюмсати?

Та все ж вирішив кінчати із Аллою. Що чоловік став звірем поглядати на Федора, а що й сама Алла виявилася дуже ж уже набридливою бабою: ловить Федора де тільки може. Та ще й допитується щоразу, чи він її любить. Наче їй не тридцять із гаком, а сімнадцять.

Але тепер, слава Богу, все позаду, і Федір про себе вирішує: баста! Хай вони погорять, оті всі жінки, од них одне тільки лихо! Та й роки не ті: сорок п'ятий пішов, пора, як то кажуть, і за розум узятися. І, викуривши надворі цигарку, заходить Федір повеселілий до хати:

— А що, дівчата і хлопці, пора вже й рушати?

Коли під'їхали до вокзалу, лишалося ще десять хвилин. Кваплячись, злізли з машини, розібрали речі, побігли на перон. Квитки були вже у Федора на руках — дістав заздалегідь, тож побігли прямо до вагона, і першими в тамбур подерлись сини, і Федір їм ще раз крикнув, щоб слухались матір, а потім уже повернувся до дружини, яка стояла біля сходин і все щось мовчала.

— Ну, не скучайте — незабаром зустрінемось.

Федір удавав із себе веселого та безтурботного, хоч і шкрябало на серці, застигле ж обличчя Олесі затремтіло, пом'якшало, а в очах зблиснули сльози.

Відгуки про книгу Біль і гнів - Дімаров Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: