Біль і гнів - Дімаров Анатолій

То ви що: вже й вертатися у Тарасівку не думаєте?

— Думаю. Тільки не хочу, щоб фашист у моїй хаті топтався!

— Ну, то діло ваше. А от реманент для чого палити? Чим же люди землю .оброблятимуть?

— Для кого — для німця?

— Не для німця — для себе! Ви ж, Володимире Васильовичу, все наше село не візьмете з собою за пазухою, коли буде команда рушати? Хтось та лишиться? А лишиться, то треба буде й орати, і сіяти, щоб не здохнути з голоду та своїх діждатися. Та й ви ж повернетесь,-теж їсти захочете. А борона, я думаю, німцеві не така вже й знахідка.

— Та-ак,— сказав Твердохліб лиховісно.— Он куди ви повертаєте: німцеві все лишити?!

— Чому ж німцеві! — заперечив Васильович.— Нашим людям роздати... .

— А ви як думаєте, товаришу Ганжа? — повернувся раптом Твердохліб до Ганжі, який поки що не встрявав у суперечку — курив у кутку.

— Все підряд нищити — розуму великого не треба.

— Он воно як! І ви туди ж!

— І я туди ж,— відповів незворушно Ганжа. Пригасив цигарку, звівся, заговорив не так уже до Твердохліба, як до присутніх: — Я думаю таю все, що не зможемо підняти в дорогу, роздати людям. Хай ховають, закопують,— повернемося, воно як знахідка буде.

— А як німці знайдуть?

— Не все ж і знайдуть,— стенув плечима Ганжа.— В кого знайдуть, а в кого й ні. Та хіба німець такий уже хитрий, щоб я його у своїй хаті не обдурив?

Поміж присутніми — легенький смішок.

— Еже ж, наш дядько кого хоч довкола пальця обведе.

— Та наші люди німцю такого туману напустять, що він і в ворота не втрапить!

— Німець що: він до обіду розумний, а після обіду — дурний. Воював на германській — надивився.

Твердохліб побачив, куди стало повертати, постукав по столу:

— Ану не всі разом! У нас мітинг чи нарада? Коли гомін ущух, знову повернувся до Ганжі:

— То що ж це виходить: товариш Сталін нам одне, а ми йому друге? '

Ганжа й бровою не повів. Тільки зблиснуло щось у очах, зблиснуло й одразу ж пригасло. Знову звівся, підійшов аж до столу, щоб усі його бачили: за чужі спини, мов, ховатись не думаю. І хоч був сивоголовий, мав пооране зморшками обличчя, старші знову впізнали в ньому колишнього голову комнезаму. Такою спокійною силою віяло від усієї його постаті.

— Сталіна слухали не один ви, товаришу Твердохліб. І думаю так, що Сталіна слухати — теж свій розум треба мати. Бо недовго і лоба розбити. Про що передусім ідеться? Не оддавати ворогові народне добро. Врятувати, що тільки можна. А я що: кажу оддавати? Я тільки проти того, щоб його нищити бездумно. Он засипано в нас посівний фонд. Звісно ж, лишати його в коморах не можна: німець усе до зернини вигребе. Але й палити...

— А що робити накажете?

— По дворах розвести, от що. Під розписку. Але так,' щоб сусід про сусіда нічого не знав.

— Все одно німці взнають. Хоч одна падлюка, та знайдеться.

— Хай і взнають. Але ж треба буде шукати, зверху не лежатиме!

Говорили, сперечалися, врешті вирішили: зерно, яке не вдасться вивезти, роздати людям. І дрібний реманент. Розвезти вночі, щоб ніхто не чув і не бачив. А з молотарки, віялок, із трієрів познімати найважливіші деталі, добре змастити і закопати в потаємному місці. Стайні, контору не палити, оскільки вони не мають оборонного значення.

Посперечалися іще щодо кузні. Після того як Матвій Переярок сказав, що він весь інструмент забере з собою, а без інструменту кузня не кузня, вирішили не чіпати. Тим більше що й коваля ж не буде. Матвієві ніяк не можна в селі лишатися. Що активний учасник громадянської, а що й сільський активіст. Прийдуть фашисти — голову одразу в зашморг!

І коли про все мовби домовилися, подав голос Колядко. Сидів досі, мовчав, а це надумався:

— А зі школою як?

— Школу тимчасово закриємо,— відповів уже Нешерет.— Дозвольте, Володимире Васильовичу? Є категоричний наказ із райкому: всіх учителів, натурально, вакуїрувати. Всіх без остатку.

— А діти? Дітям треба ж учитися?

— Почекають, поки повернемось,— сказав уже Твердохліб.— Не велика біда — надолужимо. Краще хай удома посидять, ніж їх фашисти вчитимуть. Більше ні в кого нема запитань? Тоді давайте до діла. Пройдіться селом, і щоб сьогодні були в мене списки тих, хто не хоче лишатися під німцем.

— А як підвід на всіх не вистачить?

— Вистачить. А кому місця не буде — пішки піде. Далеко іти не доведеться — ноги не зіб'є. Наші ось-ось фашистів назад поженуть. Тиждень-другий десь перебудемо та й додому повернемось.

В ту ж ніч розвезли по дворах хліб. Рипіли тихо підводи, стримано стукали пужална у вікна:

— Хазяїне, виглянь на хвилинку!

Хто розумів — одразу кивав головою: валіть, хлопці, прямо

на землю, сам йому раду дам, а-хто спросоння довго не міг

розшолопати, для чого отакий • подарунок. А розкумекавши

нарешті, питав: і

— Усім так розвозять?

Відповідали, що не всім — тільки довіреним. Хоч розвозили — не минали майже жодної хати. До цього вже хитрий комірник додумався. Фашисти обов'язково дізнаються, що хліб розвозили. То як усім: всіх і почне трусити. А як пустити чутку, що тільки довіреним, хай тоді ламає голову, кому завезли, а кому — ні!

Всю ніч по селі стукотіли заступи, шурхотіла земля. Згорблені тіні нипали то туди, то сюди, щось тягли, щось засипали, щось накривали й притоптували. Хто в саду, від яблунею або грушею, хто у сараї, у клуні, а то навіть і в сінях. Засиплеться, втрамбується, замажеться глиною — лишиться тільки чекати, щоб швидше висохло. Бо не доведи Господи принесе язикату сусідку!

"І чого це Одарці припекло в сінях долівку мазати? Ні в одній хаті, ні в другій, а тільки в сінях?"

То ж яка здогадливіша, мазала за одним разом і в хаті. Як на Великдень.

Микола Васильович теж не склепив сю ніч очей: копав у дворі яму. Широку, глибоку: взяв же дві тонни зерна! Аж комірник занепокоївся:

— Не багато?

— Управлюсь.

— Я на предмет того, що як знайдуть.

— А то вже моя голова хай болить.

Перш ніж братися за лопату, виміряв двір уздовж і впоперек Хлів і комору відкинув одразу: туди насамперед полізуть шукати. В сад теж навідаються. Ходив, ходив, прикидав і так, і сяк та й вирішив, що кращого місця, як біля воріт, не знайти. Кожен, хто не припреться, обов'язково далі проскакуватиме.

Поставив Данилівну на чатах, заходився коло ями. Виміряв чотири кроки уздовж, три — впоперек, зняв обережно верхній шар із шпоришем: як загорне та втрамбує як слід, тим же шпоришем і прикриє. А зайву всю землю по городу розсипле. Тому її й не швиргав куди попало, а сипав на ряднину.

Провозилися майже до світанку. Зате вранці, як покликав, Тетяну та спитав: "Ану, Олексіївно, чи помітите?" — та могла б заприсягтися, що тут і не пахне ямою. Так чисто, незаймано зеленів при самих воротях спориш.

Тетяна вже знала, що ні Васильович, ні Данилівна не збираются рушати із села. ІІриходько, може, ще б і поїхав, аби не дружина. Як почула про евакуацію, ходила, мов прибита: за що не візьметься — все з рук валиться. Прийшла од корови — вся у сльозах:

— Так дивиться на мене, так дивиться, тільки й того, що слова не скаже!

— Ви її залишаєте? — поцікавилась Тетяна.

— Та куди ж її гнати, як вона ось-ось теля приведе! Журилася, журилася, а потім підійшла до чоловіка:

— Старий, що я тобі скажу, я не поїду. Ти вже їдь, як надумався, а я не поїду.

— Отуди к бісу! А як німці прийдуть?

— То вже що людям, те й мені.

— Бачили, яка мудра? — повернувся Васильович до Тетяни.— А те, що бригадир, ти подумала?

— Та я ж тебе не тримаю. Ти собі їдь, а я біля Лиски залишуся.

— А як тебе за мене спитають?

— Та хто там мене, дурну бабу, питатиме!

— Бач як розсудила! — бурчав Васильович.— А підводу куди дівати? Нащо мені тепер та підвода?

Мовчить винувато Данилівна.

— От спробуйте, Олексіївно, з такою пожити! То кричала, щоб їхати, а це вже — не їдь.

— Та хіба я кричала? — всміхнулась Данилівна.

— Бачите, ще й насміхається!

Данилівна вже й примовчала. Лише трохи згодом спитала:

— То тебе збирати, старий?

— Нікуди я не поїду! Тетяна спитала Данилівну:

— І вам не страшно лишатися?

— Одній було б лячно. А удвох — чого нам боятися? Що людям — те й нам...

— А як німці Васильовича арештують? За те, що був бригадиром?

— Та хіба ж він один — бригадир? А потім що я вам скажу, Олексіївно: як не мотайся, а од своєї долі все одно не втечеш. Хоч на край світу забийся. Ото кому що на роду написано, так воно й станеться.

Тетяна аж позаздрила Данилівні: щаслива людина! Сама ж розумом кидала: їхати чи лишатися? А що буде, якби вона й справді залишилась?.. Після того як фашистів проженуть та наші повернуться?

Ні, краще їхати! і

і 3 Тарасівки виїжджали валкою. Попереду підводи з засмученими дядьками, з заплаканою жінотою, з коровами, припнутими до задків, з собаками, що кожен біг коло свого воза. Одразу ж за підводами — табун коней, їх женуть конюхи на чолі з Ганжею. Під ними всіма — племінні жеребці. Застояна кров так і грає, і кожен ледь справляється з очманілими од простору та волі тваринами. Особливо розігрався золотистий красень Орлик під Ганжею, схрапує, вигина набік шию, намагається укусити вершника за коліна. Поза кіньми — колгоспна череда, її женуть підлітки, які разом з батьками полишали Тарасівку. За коровами суцільним верескливим гуртом сунуть одгодовані свині. І старший над ними, все і всіх проклинаючи, Пекельний Корній зі своєю гусятницею. Важка гусятниця, обв'язана мотузком за приклад і за дуло, протитанковою гарматою висить за плечима, а в руках у Корнія так і ходить батіг свині не хочуть іти, намагаються лягати на дорозі, вищать, мов недорізані. І, покриваючи той виск божевільний, осатанілий голос Корнія:

— А чучу, щоб ви виздихали!

Та найбільше мороки з поросними свиноматками нової, англійської породи. Дістали їх десять у сороковому, за великі гроші дістали. Твердохлб наказав Пекельному пильнувати їх, як власних дітей. А де ж їх у біса впильнуєш, як кожна, мов на біду, привела напровесні по десять-дванадцять — чорт їх і зна по скільканадцять поросят! Котяться тепер ті поросята, як горох, по дорозі, розбігаються. В Пекельного аж у очах миготить. А породисті їхні матінки — за ними вслід. І свистить Корніїв батіг, полосуючи свинячі спини, й аж до неба піднімається свинячий болісний виск

— Та чучу, будьте ви прокляті!

В Хоролівку в'їхали в безконечному потокові біженців.