Біль і гнів - Дімаров Анатолій
Люди; кинулися врозтіч: хто падав сам, а хто й поцілений кулею; кулеметна черга пройшлася по машині, в якій їхав Світличний, машина смикнулася, крутонула праворуч, завалилася в кювет, і всі, хто був у ній,— убиті, поранені, живі — посипалися на землю. А згори знову наростав свист, і рев, і дзвінке кулеметне татакання. Федір, побачивши під дорогою водостічну трубу, що з'єднувала цей і протилежний кювети, поліз у неї. Труба була тісна, Федір ледь протискався, за ним уже хтось повз. Світличний протискався все далі, йому чомусь здавалося, що по той бік дороги немає ні літаків, ні стрілянини, ні оцієї божевільної війни, він намагався якомога швидше добратися до кінця труби, як світлий отвір раптом погас, стало зовсім темно, і Федір зрозумів, що то хтось повзе йому назустріч. І тут Федором оволодів страх, більший навіть, ніж тоді, коли він лежав у воронці, під бомбами: йому здалося, що він уже так і не вибереться з оцієї проклятої труби,— застряне навіки. Він закричав страшно: "Назад!.. Стрілятиму!.." — і, мабуть, таки й стрельнув би, бо вже не володів собою, аби отой, що ліз йому назустріч, не поповз перелякано назад. Звиваючись усім тілом, обдираючи лікті й боки, Світличний вибравсь на той бік дороги...
Кілометрів за вісім, біля невеликого містка, їх зустрічав уже наш заслон: ріденький ланцюжок бійців у кашкетах артилеристів. Бійців тих не набралася б і жменька, але тим рішучішим був їхній командир у званні капітана. З пістолетом у руці, охриплий і лютий, стояв посеред дороги й кричав:
— Назад! Застрелю!.. Назад!..
За місток пропускали тільки жінок, дітей та поранених. Чоловіків же, незалежно від того, військові вони чи цивільні, озброєні чи ні, затримували всіх до одного. Коли їх назбиралося кількасот, а дорога спорожніла, мовби її вимели, капітан наказав шикуватися в чотири ряди. Військові й цивільні шикувалися, і незабаром довга шеренга людей завмерла перед капітаном.
Це було дивовижне, не бачене, мабуть, ще з часів громадянської, військо. Тут стояли артилеристи, піхотинці, зв'язківці, міліціонери й працівники радянських установ — усі, кому пощастило вирватися з міста. Озброєні гвинтівками, наганами, пістолетами, а то й зовсім без зброї, вони слухали капітана, який пояснював, для чого їх зібрали. Погляди в одних ставали похмурі й стривожені, а в інших зовсім уже відчайдушні.
Капітан сказав, що вони мають затримати ворога, поки підійдуть реіулярні частини. До того ж часу, щоб там не було, жоден, чуєте — жоден! — не покине оборони. Про те вже подбає він — капітан.
— Ти нас не лякай, капітане,— не витримав Світличний.— Ми воювали, коли ти ще під стіл пішки не ходив.
Капітан пильно подивився на Світличного, мов хотів його запам'ятати, а молоде обличчя стало ще суворішим.
— Я не лякаю,— сказав він, дивлячись на Світличного.— Я тільки попереджаю: хто самовільно покине окопи, того розстріляю! А тепер слухайте: фашистська Німеччина рушила на нас війною. Годину тому по радіо оголосили. Фашисти напали на нас раптово, без попередження, і наш обов'язок — розгромити знахабнілого ворога!
— А чим громити — кулаками?
— Зброю незабаром підвезуть: послали машини. Поки окопаєтеся — будуть і гвинтівки, й гранати. Наше завдання: затримати ворога до підходу регулярних частин. Командирів прошу вийти із строю. Вийдіть і ви! — до Світличного.
Так Світличний у перший же день війни став командиром взводу. Сам же власною волею й наданим йому правом призначив собі помічника, чотирьох командирів відділень. Вибирав міліціонерів, ці хоч зброю вміють тримати в руках; одвів їх потім набік, помахав перед їхніми носами міцним кулаком:
— Глядіть мені: хоч один побіжить — з вас питатиму! Ясно?
— Ясно! — гаркнули міліціонери, а Світличний, посмикуючи вусами, иевдоволено пройшовся перед глибоко цивільним військом своїм:
— Взвод, слухай мою команду: до он того лісу бігом арш! Там, під самим лісом, на правому фланзі, і мав тримати
оборону Світличний.
Капітан не збрехав: за годину появилися машини із зброєю і боєприпасами. І, що найголовніше, не забули навіть лопати. Повеселілий Федір наказав рити неглибокі окопчики, щоб можна було лише лягти, бо копати глибокі, повного профілю — до вечора не впораються. Ходив поміж своїм необмундированим військом, погукував, щоб ворушилися, не дрімали на сонечку, бо дехто вже й не вірив, що ворог з'явиться. На кордоні все ще гриміло, отже, там і досі точиться бій, тож німецькі регулярні частини аж ніяк не могли прорватися до їхнього міста. Скорше це був десант, висаджений спеціально для того, щоб посіяти паніку. Десант той, зробивши своє, мабуть, давно уже щез або ж його розгромили, а вони довбають отут землю, як дурні. ♦Треба вертати назад",— говорили одні, найзапальніші та рішучіші. В очах їхніх одсвічували вже телефони, що позалишалися в кабінетах і по яких оце зараз додзвонюється вище начальство. "Ні, не назад, а вперед!" — заперечували обережніші й раїли добиратися до Ковеля, а звідти вже в Луцьк — за вказівками. І чим довше тривала дискусія, тим млявіше ворушились лопати: розморені спекою, приколисані спокоєм, люди охоче вірили, що то таки справді був десант, а не ворожі регулярні війська.
Світличний і сам був не від того, щоб повернутися до міста. Його вже палив сором при згадці, як вони тікали, як сам біг, стрибаючи через паркани, од якогось там паршивого німчика, як потім залазив у ту прокляту трубу, що ледь не стала йому могилою. І, зовсім розпалившись, Федір вирішив сходити до капітана.
Тут, унизу, не було жодного мітингування: бійці, вишколені в армії, мовчки копали окопи,— на весь зріст, з ходами сполучення. Капітан вислухав Федора серйозно й уважно, а потім відповів, що він не має наказу атакувати залишене місто, а повинен отут затримати ворога до підходу наших регулярних частин. Світличний не став сперечатися. Він одразу ж зрозумів, що капітан належав до тих людей, які звикли команди виконувати, а не обговорювати їх.
— Ви краще окопуйтесь! — додав капітан: він, мабуть, аж звідси помітив, як мляво ворушаться люди Світличного. І, козирнувши Федорові, одвернувся од нього.
Уже сердитий, пішов Світличний до свого взводу. Забув навіть спитати, чи підвезуть щось поїсти, бо люди ж сьогодні й крихти в роті не мали. І коли підійшов до своїх, коли його запитали нетерпляче: "Ну як?" — гаркнув розлючено:
— Окопуватись! — Ще й пообіцяв: хто за годину не зариється з головою в землю, того сам закопає. Так закопає, що й рідна матінка не знайде!
І знову загупотіли глухо в тверду пересохлу землю лопати. Хто копав по-селянському старанно, а хто тицяв лопатою, наче виделкою: зроду-віку не тримав її в руках, і вона тепер вислизала з ніжних долонь. Кому заважало хворе серце, а кому й черевце. Однак Федорове військо потроху залазило в землю.
Згодом підійшов капітан. Уважно оглянув окопи, наказав старанніше замаскуватися, пообіцяв незабаром прислати обід: машина вже давно поїхала й ось-ось мала вернутися. Потім сказав Світличному, щоб, як покінчать з окопами, зайнялись гвинтівками: показать тим, хто не тримав ще зброї в руках, як заряджати і як цілитись. Під кінець зауважив:
— А ваш де окоп? Ви що: од куль заворожені?
— Заворожений,— відповів з викликом Федір.— Ще з громадянської.
Капітан пильно подивився на Світличного, в строгих, холодних очах не було ні роздратування, ні подиву — тільки спокійна вимогливість.
— Раджу вам теж окопатися,— твердо сказав він. Світличний лише гмикнув: ніяк не міг примиритися з
думкою, що він, командир, кінармієць колишній, та повинен залазити в землю. Потім єхидно поцікавився, як товариш капітан думає зупинити фашистів, якщо вони й справді поткнуться сюди, та не самі, а з танками.
— Зупинимо гарматами,— спокійно відповів капітан.
— А де твої, капітане, гармати?
Капітан глянув на Федора вже трохи здивовано, потім показав рукою в бік мосту: не туди, де чорніла звивиста лінія шанців, а метрів за двісті позаду, на кущі, розсипані зеленими купками по узвишші, і лише тепер помітив Світличний там якийсь рух, легеньке погойдування окремих гіллячок; мовби хтось пробирався отими кущами, визираючи з них обережно. Помітив і не міг втриматися од захопленого вигуку:
— Ну, молодець, капітан! Хай тепер лиш поткнуться — юшкою вмиються!
Капітан, однак, не розділив Федорового захоплення: належав,— певно, до тієї породи людей, що каже "гоп", коли перескочить.— Він знову нагадав Світличному:
— То ви все-таки окопайтеся.
"Ну й чорт! — проводжав поглядом підібрану постать капітана.— Кремінь — не людина!"
Довідавшись про гармати, повеселішали навіть най-боязливіші.
Після того як взвод Світличного сховався в землю, як тим, що не мали справи з гвинтівкою, було роз'яснено, що патрон досилається у патронник кулею наперед, що приклад треба притискувати до плеча, а не до зубів, і, цілячись, треба заплющувати око одне, а не обоє, Федір дозволив своїм бійцям одійти кроків на сто, до узлісся, під дерева у тінь. Тут спека не так відчувалася. М'яка прохолодна Ьграва щедро вистилала землю, і Федір, прилігши, відчув, як натомився і як би добре було оце заплющити очі й заснути. Та як 'його не морила дрімота, він переборов її і навіть звівся, щоб [часом не заснути: був тепер командиром, відповідав за людей, які дрімали довкола.
На заході все гриміло й гриміло, і Федір ще раз подумав, що бої точаться на кордоні, отож чого вони отут ждуть. Тим більше, попереду не було жодного руху — степовий простір паче вимер, у маревному тремтінні застигли хліба і дерева, а спорожніла шосейка виблискувала бруком, мовби полита водою, текла до обрію, і там, де зникала, клубочився дим, розповзався чорнильною плямою по блакитному небу: в місті, що його залишив Федір, і досі гуляли пожежі.
Світличний думав, що робитиме, коли повернеться в місто. Він, звісно, й хвилини не залишиться в пожежній команді, а ніде у військкомат і запишеться в армію. Кому ж, як не йому, червоному командирові ще з громадянської, і воювати! І іонроситься у кінноту, на ескадрон, і ще покаже, на що здатен старий рубака. Федір знову подумав про капітана, який примусив його окопатися, і роздратовано фиркнув: "Окопатися! А ти її нюхав, ту смерть, що отак у землю залазиш?" Ні, вимахувати лопатою не в його натурі, він не кріт, щоб лазити попід землею.
