Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
А за ним побігли його перелякані охоронці. Он скільки їх! Десятків зо два! Слідом же погнався один лише босоногий чоловік з голими руками... І від нього так шалено тікали чужаки.
— Звідки прийшли, хай туди і йдуть. А ми самі собі будемо князювати. Виберемо собі нового князя.
— А що? Наш воєвода Щербило — подільський рукомесник, рід його знаємо. Виберемо його. І брата його знали й шанували.
— Котрого він осліпив?
— Та замовкни!.. Хай буде свій князь.
— А хіба чужі князі ліпші?
— Княгиня наша за нас добре дбає.
— За свій рід вона дбає, а не за нас! За Святослава і його варягів печеться.
— Не те мовиш, брате. Нема того! Святослав сам у полоні в них. У Свенельда лукавого.
— Бути в Києві князем воєводі Щербилу! — загукав хтось голосно. Інші засміялись.
Де було таке в київській землі, аби ці люди обрали свого провідника з-поміж себе. Чужих завжди пртймали любіше.
— Он волхв прийшов, Сивуля наш.
— Волхве, скажи своє слово. Хощемо на князя Щербила нашого! Чим не захисник для Києва і киян?
Випхали наперед волхва. Щербило, у котрого від несподіваної радости підгинались коліна, впізнав його. Колись цей волхв скаламутив його весілля. Волохаті сиві брови нависли над зіркими сивими очима. Скільки перебачили вони на своєму віку! І хтозна, скільки ще побачать...
— Коли просите, скажу своє слово...— заговорив Сивуля.— Тільки чи вмієте слухати і розуміти почуте?
— Кажи! Розберемось!..
— Тоді так...— кахикнув у кулак волхв.— Мовлять сві— дущі, що колись жило на землі велике й добре сонце. Ходило поміж людьми, обігрівало так, що не було ні зим, ні морозів. Завжди цвіли рожеві сади. А тільки коли воно влягалось трохи поспати і небо робилось бузковим, на ньому спливало нове далеке біле Світило. Казали, ніби те біле Світило було також Сонцем, а жило далеко і через те здавалось завжди чисто білим та осяйним. І ось хитрий Лис вирішив перевірити, хто ж мудріший на землі: він, Лис, чи Людина.
Сказав людям: хай люди оберуть собі єдиного володаря, котрий був би їм до вподоби всім, милував би око і захищав од напасти.
Зійшлися люди й почали думати: кого ж їм обрати? Є у них своє Сонце, але воно своє, знають його рід і прарід, та й плямисте обличчя в нього якесь, і ніс облуплений та підпечений. Не милує ока те своє Сонце. Хтось із мудреців, проте, сказав:
— Та воно ж із щирого золота, через те й плямисте. Так викував його старий небесний коваль Сварог.
Почули те люди й кинулись до свого Сонця — й ну відламувати та одбивати від нього шматки золота. За півдня й рознесли його до цурки. Повіяло холодом, пішов сніг, ударили морози. На землю раптово упала ніч. Люди почали просити Небо повернути їм їхнє ласкаве Сонечко. А його вже не було!.. Розпач охопив малих і старих. Змилувався над дітьми старий Сварог і покотив по Небу оте далеке чуже сонце. Воно й донині котиться по небесному полю. А тільки вже так далеко відкотилось, що не досягти його людям. Можуть лишень чекати від нього ласки...
Волхв обірвав свою мову й пірнув у натовп. Люди спочатку мовчкували, сором'язливо опустивши погляди в землю. Потім всі враз заговорили.
— А так, у свого видко і який ніс, і які зубія. Чужак здаля звабливіший.
— Давно відомо: немає праведників у роді своєму...
— Чим вам, браття, не догодила княгиня?
— Вона добра, да не своя. Свого князя оберемо — Щербила. Пощо чужаків навела повен град? Геть княгиню! Геть варягів Святославових! Маємо свого вічем обраного князя! Щербило — князь віднині!.. Веди нас!..
Щербила підштовхували в плечі, й він усіх повів до Ольжиних палат. Коли вже народ київський викричав його на вічі князем, чого йому огинатися? Хіба не його руками кермували прийшлі київські волостелі? Чи не така кров у його жилах? Чи голова росте з іншого боку?!.
На ґанок Ольжиних палат вийшов отець Григорій. Зиркнув на збуджене товпище й зник. Зсередини гримкотнули засуви. Він злякався: Чурині серед ворохобників не було...
Люди ж не хотіли розходитись — почали таборитись. Літом то найлегше. Ліг на траву-мураву, кулак під голову підставив — і жди. Чекай, доки в тих, хто опинився в облозі, урветься терпець і вони щось запропонують. Під вечір ворохобний табір почав танути. Поспішали до господарки. Либонь, у кожного і курка, і порося чи теля — не до війни.
Проте воєвода-князь Щербило вперто залишався біля княгининого ґанку. Ольга має по закону віддати викричаному народним вічем князеві владу в Країні Руси.
Та кияни розходились, розпливались. Знову випірнув з натовпу волхв Сивуля. Говорив щойно він про своє сонце чи про свою правду. Як збагнути мову цього дивного мужа... Він вважав своїм сонцем Щербила чи когось іншого? Може, Ольгу? Бо кермувала тут, в усій країні, дуже давно. Усім давала волю у вірі, і в торгівлі, і в господарці. Он ще давніше втихомирила деревську землю. Давно вже стала своєю. І не здогадатись киянам, яке сонце їхнє.
Треба подумати над тими словами мудрого Сивулі. Справа хоч і не складна, а все ж метикувати треба добре.
Розходилися в сумнівах. Чи правдивого князя викричали собі?
* * *
Княгиня Ольга постала перед Щербилом зненацька. На подвір'ї ще лишались ворохобні подоляни, але вона не взяла з собою осторожників. Лише стара сива покоївка Смілянка тихо постала за її спиною.
— Чого хощеш, воєводо? Пощо бунтуєш людей? — голос її був сухий, ламався на кожному слові. Щербило заскочений був від такої несподіваної її появи. Сама до нього вийшла! — Я тебе слухаю, говори.
— Віддай мені державне кермо. Я єсть законний князь! Мене сьогодні викричало київське віче.
— Бери, воєводо, коли маєш таке жадання. Я вже втомилась від тої клятої влади,— вона простягла до нього руки, припрошуючи до палат.— Бери й тримай міцно, якщо зможеш.
— Але ж... твій син Святослав!
— Його тут нема. Тобі треба буде його перемогти.
— А варяги? Свенельд і Карло?
— Їх теж треба буде побороти.
Щербило мовчав. Кого ще йому потрібно буде здолати? Ромеїв-святителів і бояр, що від заздрощів завтра вранці схопляться за свої мечі й примчать сюди зі своєю челяддю збройною!.. З ким же він буде перемагати їх усіх?
— Віддай мені свою дружину, Ольго.
— Ти ж забрав мою дружину і зрадив мене. Я кермувала без мечників. Доброю волею і добрим словом.
— Мені, мабуть, це не вдасться...
— Спробуй, може, й вдасться. Ти ж свій — киянин.
— Своїх завше більше ненавидять, знаєш-бо.
— Але... чому ж тоді береш те, з чим не можеш справитись? Навіщо тобі ця влада?
— Я все життя хотів сидіти тут... яко володар...— очі його радісно зблиснули з-під сивих брів.
Вона про це здогадувалась! І жаліла його. Підгодовувала його гординю — давала землі, мечників, владу. А він, невдячний, усе те підгрібав і жадав ще більшого. Хотів бути вищим від неї.
І ось натовп викричав його за його муки і страждання в порубі. Вона віддає йому владу з легкістю в душі і просвітленим серцем, віддає тягар, котрий мусила нести протягом цілого життя волею Долі і Бога. І він, беручи ту владу, раптом перелякався.
Що є в нього, окрім жадання влади? Що має робити, сівши на високий стіл давніх Києвичів? Звісно, розпочати війну проти всіх, хто буде проти нього. А проти нього буде цілий світ! Отой розкричаний, розбурханий натовп — його опора — уже розбрівся по домівках і забув, що зробив його найнещаснішою людиною на землі: давши владу, не дав ніякої сили, аби її утримати.
Але відмовлятись від влади в цю мить у нього немає змоги. Нині він володар Княжої Гори, Києва і Країни Руси. На мить, на одну солодку, щасливу, хмільну мить він є володарем!.. Він, син простолюдина, котрий ціле життя терся побіля владців, служив їм в усьому вірно й мовчки, котрий своїми догідливими вчинками домігся і багатств, і слави... і кохання володарки Гори... і її любови, гордої княгині Ольги. О, він знає, як вона колись знемагала від того почуття до нього!.. А він відмовив їй в усьому. І собі — також. І все задля цієї миті, коли влада сама упала йому до рук. Ні, він не відмовиться від керма!
— Я йду в твої палати, княгине! — він радісно переступив поріг відчинених дверей. Ольга і її покоївки посторонились, дали йому дорогу. Він пірнув у сутінь високих світлиць.
— От і добре,— сказала Ольга.— Ходімо, Сміляно, звідси.
— Куди ж, Ольго?..
— Либонь, до Гліба. Тут найближче.
— Але ж... може, до сина — до Святослава краще?
— Він мені уже не син, а мій князь. Київський князь! Володар Країни Руси.
— А Щербило? Святослав його повісить!
— Зрадників завжди потрібно карати. Бо вони зраджують завжди і всіх.
— Як страшно...— прошепотіла Сміляна.
— Страшно... і боляче, сестро... Як боляче...
Ще не добрались до Глібового двору, як зачули неквапний перестук кінських копит. Огледілись — Святослав зі Свенельдичем!.. Спішились перед палатами Ольги і вскочили в сінці. За кілька хвиль витягли зв'язаного... Щербила!.. Він шалено крутив головою, ревів утробно, бо в роті був запханий кляп із ганчір'я.
Ольга здригнулась. Блискавкою перед її очима змигнуло лице Щербила. Не цього, сьогоднішнього, ні, а того давнього, котрий умів так пестити ласкавим поглядом її обличчя, шию, груди, котрий умів дотиком лише одного пальця зачепити її за лікоть чи зап'ястя. О, в ті хвилини вона ладна була віддати йому все!.. Але воєвода Щербило брав лише землі й села...
І ось на його страшному обличчі меркне погляд. Вона більше ніколи, ніколи, навіть уві сні, не побачить його й отаким — сивим, змученим, жорстоким, жадібним до влади і переповненим нею.
— Стійте! — рвонулась вона назад.— Стійте! Він і сам не знає, що коїть... Він сам... відмовиться від влади, я гадаю.
— Досить пощад, княгине-мамо. Чи ти мало прощала усім?
Голос у Святослава був спокійний і розсудливий. Голос її сина, київського володаря. Доріс! Ось уже порядкує сам — бере владу в свої руки. Та навіщо ж кров? Бач, Щербило на це не відважився... Він ішов до влади шляхом мирним і кривим, але без убивств...
У цю мить згадала, як вона брала владу до своїх рук. Теж ішла по крові... Щоправда, тоді була війна, мужа-князя було жорстоко вбито... Так, тоді теж боролися за владу. Як і нині. Або вбиваєш ти, або вбивають тебе. У Святослава вибору немає, коли хоче бути владцею...
Але ж вона не хотіла смерти Щербила. Втім, хтозна, може, Щербило занесе меч над головою Святослава!.. Отож і вибирай: син або воєвода...
