Княгиня Ольга - Іванченко Раїса
Погляд її спинився десь там... за стінами палат, на високому даху терема, що тремтливо світився всіма вікнами і гудів бражними голосами. Невже то Свенельдові сіті зметнулись і над головою її сина? Невже?.. О недосвідчена, щира душе твоя, дитино... чи відаєш, що робиш? Чи знаєш, скільки горя і сліз в її серці від того клятого Щербила і своєї власної довірливости? І зараз навіть... і тепер... як він дорогий її серцю... Ця її любов, ця непізнана радість її ще живої душі.
По суворому обличчю княгині потекла гаряча сльоза. Що вона скаже синові? Розуміє, що Святослав поставив на лезі ножа свою гордість і честь. Вона ж поставила майбутнє держави. Чому віддати перевагу? Пощадити синову гордість чи... зберегти спокій у Києві і в державі... Її ніхто не збагне. Осудять усі...— і за те, і за інше...
Треба виграти час... Але ж дивиться на неї натовп людей, що переповнив її виталище. І Гліб, і Григорій, і бояри, і покоївки. Весь Київ дивиться на неї. Від її слів зараз залежить, у кого завтра буде влада у граді і в державі — у неї чи в Святослава; у християн чи язичників. Святослав — з язичниками. Щербило — також з ними. І всі кияни, і вся дружина, і всі варяги з ним...
А ти, княгине, знову сама...
Вона звелася, оглянулась на ікону Богоматері і швидко вийшла на подвір'я. За її спиною німував і насторожено дихав її двір...
Лиш холодне лунке повітря церкви могло вгамувати її душу. Бачить Бог і свята його Мати, що не тримається вона влади. Заради держави, заради спокою всіх отих людей — щирих душею і хитрих, добрих і лукавих — вона мовчки відмовила Святославу. Недозрілий розумом державний юнак... кипить, бунтує в ньому запальність воїна, що, як молодий сокіл, сліпо рветься ввись. А чи порахував, скільки там ширяє орлів?..
Що Божий день, то й новий клопіт у неї, у володарки великої Країни Руси. І чим вище котиться її життя, тим важчий тягар обов'язків вгинає її плечі...
* * *
Гуділо небо й здригалась земля. Усе зміщувалось, усе кудись рвалося й кудись неслося — і розшматовані важкі сизі хмари, що торкалися верхівок дерев, і завихрені снігові кучугури, що накрили дахи хат по вікна. Крізь буряне, розгойдане небо час від часу вискакував місяць і, здавалося, теж кудись тікав, то стрибав по хмарах, то пірнав у їхню бездонну глибінь. Шалені вихори, що крутили височенними сніговими хвостами, завивали, немов голодні вовкулаки, звиваючись навколо хатин і теремів, пригинаючи додолу голе віття верб і тополь. Такої бурі не знав старий град Кия.
Та здавалося, що це і не буря,— якась незвідана, нестримна лиха сила вихопилась з якоїсь безодні неба й почала нещадно й жахно гудіти й завивати, трощити й піднімати в небо все, що можна було зірвати, зламати, знести з землі — солом'яні дахи хатин, струхлявілі паркани, копички сіна чи соломи, гілляччя дерев.
За весь свій довгий вік Житяна не пам'ятала такої напасти. Сиділа біля згасаючої печі, ловила останні подихи тепла, що видихало з себе жаровиння. Дослухалась, як гуде-виє у комині лиха сила, як люттю дихає на жар, і тоді він спалахує синім вогнем, сипле довкола іскрами, не пускає в світличку непрошеної біди. Хатинка її ніби тремтіла. Стукотіла клямка на дверях, щось гугоніло на горищі. І тоді вона клала на себе хрест, шепотіла молитву.
Враз ніби щось писнуло, завищало в кутку під лавою, а далі ніби зітхнуло й гупнуло. Невже домовик приліз ближче до печі, щоби погрітись? Відсунула вбік свій стілець, нехай теплом дихне і на вірного сторожа її дому. Хоч отець Григорій застерігав усіх християн, що їм не годиться вірити у ті прадідівські забобони, що. окрім Бога Ісуса Спасителя, немає на цьому світі ніякої сили, котра допомагає людині, вона таки вірила в старих добрих охоронців дому і духів. Авжеж! Ісус Спаситель — найсильніший на небі і на землі. Але ж давні кумири й духи слов'янського народу ніде не поділись, вони так само живуть з ними, як і раніше, і так само живуть під Богом великим і творцем світу за законами свого життя: одні чинять добро, інші — зло чи з жадання власного, чи з чийогось злого примусу. Для Житяни, як і для всіх, так само існували домові, русалки, перевертні, мавки, уся та сила-силенна животворящих духів та істот, що споконвіку співіснують з людиною.
Через те була доброю до них і шанувала давній звичай своїх пращурів. Русалкам і мавкам у їх свята виносила шмат хліба і глек молока, домовикові слала м'яку постіль із сухого сіна в кутку під ліжком, перевертнів і злих відьм відганяла від обійстя, рятувала дім і двір від бід. Хоча що їй до тих бід? Усе, що мала найдорожчого в житті, втратила. Нині найбільшими святами її душі були могили Гомона і Степка. Збиралась Житяна скоро зустрітись з ними на тому світі. Але чомусь її душа тужила за тим, що мусила лишити сей світ таким невлаштованим, тісним для волі, зануреним у свої вузькі потреби. Мало хто думав тепер про всіх людей і про свою країну. Лиш про себе дбали. Тому Житяна частіше молилась до неба і до земних кумирів за Київ, і за киян, і за Ольгу-княгиню їхню, щоби сили божеські дали їм мудрість і спокій, щоб Ольга й далі облаштовувала дбайливістю всю землю. Усім віддавала мзду по заслугах і по честі. Це добре, що в княгині немає в душі зла навіть до своїх ворогів,— лише суворість. Знає, певно, що зло не знищиш злом, лиш добром. От і Маломир живе собі у Любечі, і діти його хоч і бранці, але не зганьблені ані смертію, ані обидою. Але немає тій добрій княгині шани від бояр і від чужих волостелів. А це ж найперша сила, яка живить снагою будь-якого керманича. Бо легше стояти під тягарем державних клопотів, коли тебе розуміють і віншують содруги, а не ворога, що цілять в твоє серце... Це Житяна розуміє.
Мовлять, що і в Царгороді, хоч і пишно приймали, обійшли честю — не дали невісти з царського гнізда. Це ж і добре для Києва, але княгиня дуже вже перейнялась образою. А тут іще варяги з отим невгамовним Свенельдом своє удільне князівство влаштували, горнуть до себе її сина Святослава, налаштовують його проти матері. Поспішають, криводушні, доки Святослав не визрів юним розумом, прибрати до рук. Як се матері бачити і пережити? Був би Степко живий — того не сталося б!
Журилася стара і добра Житяна не своїми та й своїми клопотами. Забула і про бурю за вікнами. Та враз здригнулась від жалісливого нявчання — мабуть, вітром прибило до дверей чиюсь кішку, бо своєї не мала. Сердито сказала подумки: "А годі вже тобі, вітрище, бавитись над Києвом! Згинь-но зараз же!.." І пішла до сіней, відсунула засув — завірюха в цю мить почала якось раптом вщухати.
Важко дихали від бурі сніги, намети курилися невисокими сніговими хвостами. Небо де-не-де вияснялось — збігали пріч ошалілі хмари і повний місяць ніби зачепився за гілляччя між двома високими, яко свічі, тополями. Неподалік від нього зблиснула синіми променями зірка — і згасла. Ніякої звірини під дверима не було. Певно, почулося їй. Хотіла вже знову причинити двері, як раптом, глянувши на небо, побачила якусь рухливу тінь. Чи то збігала хмарина якась, доганяючи череду хмар, чи душа чиясь спливла над втихомиреною землею. А може, то й не буря була, а якесь чарування відьомське... Хтось напустив на Київ такий гураганище! Либонь, чи не шабаш відьомський починається на Лисій горі поза Києвом. Либонь, який то сьогодні буде день?
Вдивлялась в нічне небо — і чомусь здалося їй, що місячне світило почало гаснути, щось ніби насувалось на нього великою і важкою тінню. Перехрестилась раз, і вдруге, і втретє. Таки й не здалося: тінь на місяці побільшувалась. І вже видко було на блідому колі глибокі чорні провалля, а над ними миготіли тіні якихось літунів. Завважила, що в цю мить на землю враз упала глибока тиша.
Житяна здогадалась: так і є! Оця — буря провіщала нашестя відьм та відьмаків, вовкулаків, упирів та перевертнів... Ондечки ж вони й летять, мов чорне вороння, на своє гульбище — на Лису ж таки гору злітаються.
Глипнула в бік Княжої Гори і знову дала себе в полон Диву: на вершині Гори, побіля старого урвища, стоїть високий рукатий чоловік — ну просто ж над їхньою гончарною вулицею — і розмахує довжелезними ручищами, немов крилами, наче хоче злетіти. Ніби до місяця щось підкидає, потім ніби щось із нього стягує на землю... Леле!..
Приклала руку до очей — ох, як сльозяться старечі очі від напруги, хоч бачили зірко і далеко. Таки ж той чародій і стягує до Києва всю оту нечисть — і відьмаків, і вовкулак, і перевертнів, і нав'їв, і Морану з Нежитовицею і Мором. Тьху! Ану ж вона його прожене своїм хресним знаменням. Ступила крок, другий, здійняла правицю. Піднесла руку — а рука в неї заклякла, мовби скам'яніла. Хотіла крикнути — сила з грудей вилетіла. Ну й сильний же чародій повеліває тепер над Києвом!..
Вона впала, притулилась усім тілом до засніженої землі й розкинула руки. Земле-матінко, всеперемагаюча доброта твоя! Всесильна і всемогутня! Дай їй сили добратись до того чоловіка, що не знає, що робить... Хто він і чого проклинає наш град? Дай силу її ногам і її слову...
Щось іще благала Житяна, але мусила підвестись і поспішати, доки той волхвище ще стояв над урвищем і не зник в темені ночі.
Хутко опинилась поблизу нього, стала на дні того урвища, над яким чародій чаклував. І враз побачила, як від його рук ніби простяглися широкі темно-багряні пасмуги чи промені до великої хмари, що саме в цю мить насувалась на місяць. Тими своїми променями він наче тягнув ту важку снігову хмару донизу. Вона гойдалась, пручалась, аж підстрибувала, а він знову й знову обвивав її своїми променями-повивачами, загнуздував, як баского коня, і вже вона, та хмара, розгойдувалась над Княжою Горою. Бо чародій щосили розгойдував її, ніби жадав вдарити нею об Гору... Над урвищем грізно гримів його вже осиплий глас.
— Сюди!.. Бий об землю тут! Об цю Гору!.. В це гніздище гордині... Сваволі і зла!.. Погибель правди!.. Зневаги чести... Так! Іще!.. Трохи ближче! Бий!..— кричав чародій до хмари, як до живої істоти. Широко розставив ноги й міцно упирався в землю. Вітер, що на Горі ще зривався вихором, шарпав його розхристаний кожух, тіпав довгим волоссям, як повісмом...
Житяна все збагнула. Стиснулась душею і крикнула до нього:
— Обірви свої повивачі! Обірви! Я кажу тобі — обірви! Я не дозволю тобі! Згинь, злая сило!
Руки чародія здригнулись.
