Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

О, його володар — сильний і справедливий владика, бо його возлюбив Бог!

Оттон підкорив собі Італію, усмирив своїх повсталих синів, переміг жорстоких угрів і відібрав у них баварські землі. І на початку цього 962 року від народження Христа коронувався яко імператор!.. Так він створив Священну Римську імперію германської нації!.. Великий Бог, істинний Бог вказує йому дорогу в світі — він має перевищити владу всіх на землі. Тож на подяку Богові імператор Оттон в підкорених ним краях ставить храми й монастирі, створює нові єпархії. Уже постали такі обителі і в землі польській та руській.

— Чекай-но, владико... Чекай! — нарешті м'яко перебиває його Ольга.— В руських землях великий Оттон ще не встиг поставити жодної церкви, бо не підкорена ним ця земля. Та й польської не підкорив. Хіба не так?

Адальбертове обличчя почало братися плямами досади, масніти, червоніти.

— Але ж буде, княгине! Буде!..— єпископ підніс догори вказівний палець. Рожево-білий, випещений перст отця— пресвітера. З довгим, округло загостреним нігтем. Глузливо посміхався в лице княгині. Княгиня вдала, що не помічає того глузу. Гм... Він готовий уже тут відкривати цілу єпархію як у підкореній землі...

— Не поспішай, владико. Приглянься до наших людей.

— Збагни їхні старі обичаї. Сьогодні в Києві велике свято — Купайла. Красиве й велике свято. Молоде свято кохання. Чи є у вас такі? — намагалась обережними порадами збити пиху самовпевненого германа. Не накоїв би лиха! Надто поспішливий у своїх забаганках цей посол великого західного імператора. Треба його примусити вивчити сей народ, полюбити його і тоді вже братися за справу. Але чи здатен він на те? Чи здатен поєднати в соуззі їхні країни? Щоб вистояти супроти Ромеї... щоб не повторити згубної долі Болгарії... Чи здатен владика Адальберт піднятися на таке розуміння державницьких потреб? Їй здається, що його думки не сягають того розуміння, його цікавить суто своє— церкви, єпархія, де він сам буде владарювати.

— Язичницьке свято? Негоже християнину шанувати й вивчати язичницькі забобони! — суворо й повчально промовив.— Істинний Бог — Ісус Христос.

Отже, Адальберт навіть не збагнув обережного застереження княгині. Нетерпляче позирав навсібіч, ловив на собі цікаві й допитливі погляди двірських людей та челяді, був вдоволений: був певен, кожне слово його тут ловлять на льоту. І він прибув сюди для великої місії, щоб усіх людей перетягти в свою віру, під владу свого короля.

Римський папа Іоанн Тринадцятий напевне ж наставить його тут архієпископом... І возстане нова руська єпархія, яку очолить він, Адальберт...

— Як знаєш, владико. Але не поспішайся. Обживись у Києві. А ми тим часом пошлемо до твого короля-імператора дари — хай Бог благословляє й далі його діяння і його труд,— Ольга говорила тихо й спокійно. Та думки її бігли вже іншими дорогами.

Адальберт вклонився. Стріпнув головою й величаво поплив до виходу. Присутні мовчки відступали вбік, утворюючи довгий прохід для цього дивного гостя. Прийшов у Київ владарювати над душами народу, але не жадав пізнати той народ!..

Коли почесний гість опинився за порогом, враз усі відчули якусь полегкість. Люди заусміхались, розправили плечі, зітхнули, заговорили пошептом, потім загули... Обличчя княгині зробилось зістареним і пісним. Згасла синява в очах, міцно затиснуті вуста окреслились підківками глибоких зморщок. Ніби щойно втратила свою найвищу потаємну надію, якою жила і цвіла до цієї миті.

— Княгине-матінко...— це підійшов Гліб.— 3 чим прийшов цей посол короля Оттона?

— З честю від короля. Чув, нарік себе імператором Священної Римської імперії. Нашій державі віддає шану. Честь нам єднатися з тією імперією.

— Уже єдналися з ромеями,— якось болісно скривився і відійшов. А їй самій треба було проковтнути цей його справедливий докір...

Ні, усі сліпці! І Гліб також. І Святослав — тим паче. А ці люди, що виповнили її світлицю? Товписько, тлум. Ніхто з них не думає про державу, ніхто і не гадає, з ким їхній державі єднатися, а з ким роз'єднуватись. Щоб не розчинитись серед сильніших і нахабніших...

Далебі, кожен, хто тут є, і Гліб також, думають тільки про себе і свою користь, про сите животіння. Не буде вона на них рівнятись! Вона ж бо володарка, повелителька, керманич, і їй дано вести за собою цей натовп, просвіщати його і підносити.

Вийшла із світлиці на подвір'я. Сонце сліпило й бризкало в зіниці плавленим золотом. Кияни поспішають до Дніпра-Славути й Почайни. Скоро Ярило-Сонце поверне до заходу — і почнуться гульбища, веселощі, ігрища... В подунайських землях слов'янських немає такого свята. І які там імператори чи королі в головах цих щирих, добрих людей? Про яке майбуття держави мріє жона, дівчина чи муж і парубок? Це їй Доля наклала важкий кам'яний вінець на чоло, котрий стискує ось бугом їй голову, давить у скроні — вінець людської довіри.

— Купайло! Купайло! — Вже котиться по київських кручах і луках.— Іде до нас Марена! Несуть до річки Марену!..

На березі Дніпра, де Почайна зливає своє плесо з великою рікою життя, вже стояли ряди високих розряджених опудал — то Марени, зроблені із соломи, пекучої кропиви, колючих гілок глоду та терну. На них навішані сплетені із квітів вінки, намиста, стрічки. Дівчата збиралися в зграйки, бралися за руки й побіля найвищої Марени водили хоровод:

Ой на Купайла-Купайла

Купалася ластівочка, При

бережку сушилася, Дівка

Малуша журилася... Ой бідна

моя головонько, Що я

рушників не напряла, Та вже

князя собі сподобала!..

Отакої, людоньки добрі! Уже за Малушу пісню співають, про князя Святослава згадують. А людей все прибуває, яко повінь до берега. Хтось із юнаків проривається крізь дівочий ланцюжок хороводу, хапає в оберемок опудало — Марену — і тікає до свого гурту. А тут хлопці швидко дають раду тій ляльці — розривають на шмаття і топлять в річці...

Утонула Мареночка, утонула.

Та наверх кісонька зринула!

Оце тобі, водо-ріко, подарунок,

Щоб Купайло не топив наших дівок...

Ту жертву — Марену — приносили річці-воді, щоб та не шкодувала поїти землю, коли на ній зріє врожай. А колись, дуже давно колись, люди й справді топили в річках найкрасивіших дівчат, щоб задобрити володарів урожаю — землю і воду.

Та минули ті часи. Замість дівчини тепер топили наряджене опудало. Але від тих часів лишилися тужні пісні, що нині співають дівчачі хороводи:

Дівоньок мати громаду збирала,

Громаду збирала, усім заказала;

"Не беріте, люди, у броду води,

Що й у броду вода — дочки моєї врода,

Не ловіте, люди, у Дунаї риби,

Що в Дунаї риба — то доччине тіло,

Не косіте, люди, по луках трави,

Що по луках трава — то дончина коса..."

Дівчата й собі розламують Марену, аби кожна дівчина принесла додому гілочку, щоб поставити на грядки з огірочками. Ростимуть і родитимуть щедро!..

Сонце уже сховалось за втомлені сизі хмари. Парубки почали розпалювати високі вогнища. Нуртує гульбище. Хлопці все ближче кружляють побіля дівочих зграйок, приглядають собі пару — з ким схоче він перестрибнути через те вогнище? А то вже натяк і на шлюб. Хвилюються, посміюються дівочі голоси. Розбрелися берегом парубочі гурти. А тим часом дівчата одна за одною підбігають до Дніпра й кидають на хвилі ріки свої вінки. В який бік попливе — звідки й судженого виглядати. Та коли хвилею приб'є до берега — леле! Краще й не бачити такого!..

І в цей напружений, темний простір, упоєний чарами, ворожіннями і надіями, жагою кохання і сподіваннями, звідкись падає загін вершників. Підняті вгору мечі сяйнули проти високих вогнищ. Хто се? Відьмаки? Оборотні? Вовкулаки? Звідки об'явилися? З неба зіскочили?! Випірнули з підземних Пекових глибин?!

Вони хапали всіх, хто трапив під руку, накидали на шиї мотузки, збивали з ніг й волочили кудись у пітьму. Спочатку подумалося, що то хтось жартує, але вереск і зойк, що розлігся над рікою, нажахав усіх. Гульбище розсіювалось.

А коли верхівці зникли і до вогнищ вийшли обережно ті, хто сховався у ближніх чагарях, німо дивилися один на одного: хто се? Хто посмів зруйнувати щасливий трунок чудодійного вечора, коли єднаються пари, коли люди очищаються від злих замислів і їхні душі стають чистими й чесними... А земля і води, упокорені й ублажені людською шанобою і жертвою, м'яко розкривали їм свої обійми.

Хто се постав проти людського в людях? Хто посмів зламати волю Неба?

Певно, знову на Київ хтось накликав у цей чародійний вечір нечисте плем'я, котре і сіє сум'яття та ворохбу між людьми. Хто се — латинянин?

Будьте ж обачними, людове!..

* * *

Перунові громи стрясали над Києвом небо. Гарячі зливи зринули на землю животворящою силою. Настали горобині ночі. Полохливо попискували пташки під дахами хатин і клунь — не спали ані вдень, ні вночі. І людям на душу впала тривога: чи не запалить Паликопа уже дозрілі в полі хліба? Тож молодиці заходилися пекти шуляки з маком, висилали дочок до річок, щоб ті задобрили водяну стихію: нехай своїми надмірними щедротами не згноїть врожаю! А ще обсипали свої вбогі житла маком-видюхою — то від капосних відьм найліпше зілля. Всі хитрющі чарування злих відьом втрачають силу.

Нарешті вщухли небеса. Висохла земля, зазолотились ниви. Люди кинулись у поле — треба поспішати знести врожай на подвір'я. Злива — то перша вість, що літо закінчується, що гряде осінь, а за нею довгі-предовгі зимові ночі й дні.

Людність клопоталась своїми щоденними клопотами. Призабулись весняні ігрища, наскоки невідомих верхівців, Малуша, котра, мовили, вже народила сина. Проте не могли забути латинського пресвітера Адальберта. Він все ще жив у теремі Щербила й щосили намагався відбити давніх київських християн від болгарських і руських священиків. Старий Ольжин пресвітер Григорій тяжко роздумував — що робити? Княгиня його забула. Не було кому заступитись за християнську громаду киян перед латинином. Молодші священики були віддалені від Ольги, та й побоювались їй щось говорити: адже це вона його закликала до Києва. Лише Гліб ходив зажурений та розгублений, Мовчки кусав кінчик свого золотистого вуса й стежив за тим приходнем. От і з'єдналися з великою імперією! Як і Ромея, Германія стежила тільки за тим, аби якнайбільше багатих земель урвати для себе, якомога більше добр і набутків перебрати собі...