Чорна рада - Куліш П.
Засумовала дуже Череваниха, а Черевань, дивлячись на неї, й собі, мабуть, щось пораховав; смутний сидів за вечерею, смутний устав і з-за столу. Тілько княгиня не змінила своєї постави: як та плакуча береза, що клонить і в дощ, і в погоду зелені віти додолу, так і вона, - чи хто сміється, чи хто плаче, у неї з серця не сходить туга.
На другий день, скоро повставали да повмивались Петро з Череванем, як ось іде козак од Гвинтовки.
- Казав пан - надівайте білі сорочки та жупани-лудани, бо сьогодні буде рада; а пані прислала вам по новій стьожці до ковніра. Уже тут і бояре царськії, і Сомко, і наш полковник з старшиною.
Здивовавсь Петро і звелів зараз собі коня сідлати.
А Черевань мірковав про стьожку, що княгиня прислала: «Блакитна; чом же не червона? Козак звик червону стрічку в ковнірі носити, а се вже, мабуть, польська мода. Дармо, надінемо й польську: однаково вже тепер на Вкраїні все почалось вестися по-лядськи».
Коні були вже посідлані. Сіли козаки і поїхали спішно. Василь Невольник за своїм паном.
Гвинтовка, обернувшись, тілько сказав:
- Гляди ж, сестро, - ти в мене тепер господиня, - щоб доволі було всячини на вечерю: бо я вернусь із ради не без гостей.
Виїхали на узлісся, аж людська юрма усе поле вкрила, а найбільш чернь-мужики. Мужики ж і мішане валять купами, а козацтво йде лавою під місто. А під містом розіп'ято царський намет і московське військо з боярами стало. З правого боку суне з своєю стороною Брюховецький, а з лівого Сомкове військо виступає. Тілько ж за тими купами люду мало що можна було й розгледіти. Хіба по корогвах можна було розпізнати, де запорожці, а де городові. У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести, а в городових орли і всяке мальованнє з золотом. Гомін чинивсь по полю скрізь такий, мов підступає орда. Одне конем їде, друге піхом; той у кармазинах, а тії в личаках та в семрягах. Поперед себе звелів Гвинтовка їхати чотирьом козакам, а то б і не протовпивсь до намету.
- Дорогу, дорогу пану осаулу ніженському! - кричать козаки.
- Е, се князь наш! - гукне один у личаковому кунтуші. - Тривай лиш, недовго верховодитимеш! А другий зупинив його:
- Не дуже, - каже, - гукай супроти сього пана: я дещо чув про його од запорожців.
- Що ж ти чув?
- Чув таке, що не дуже гукай на його, от що!
Се ж з одного боку. А з другого, поки пробрались трохи проміж людом, чує Петро таку розмову:
- Як ти думаєш? Чия візьме?
- А чия ж, як не Івана Мартиновича!
- Е, постривай лиш! Он у Сомка, кажуть, в обозі доволі гармат і чорного проса; є чим у вічі заглянути; а він-то не таківський, щоб оддав доброхіть булаву з бунчуком.
- Будуть наші й гармати, як біг поможе. Вже козакам давно обридло стояти в старшини в порога. Хто не в кармазинах, того й за стіл не посадять.
Проїхали ще трохи.
- Чи правда бак, - питає один бурлака в другого, - що вчора ховали війтенка?
А той йому:
- А як же? Похорони простяглись через увесь Ніжень, од Біляківки до Козирівки. Зроду ніхто таких похорон не зазнає.
Знов зупинивсь поїзд: зустрів Гвинтовка знакомого якогось пана. Той почав правити про Сомка й Іванця, як вони зустрілись у князя Гагіна.[59] Князь іще раннім ранком зазвав козацьку старшину на пораду, і там-то було послухати, як привітав Іванець Сомка!
- О, Іванець - собака! - каже, знизивши голос, Гвинтовка. - Як уїсться в кого, то вже свого докаже. Як же зложили бути раді? По-нашому?
- Авжеж!
- І Сомко згодивсь?
- Згодивсь поневолі. Тілько бач: Брюховецький, по уговору, пішо і без оружжя веде свою сторону, а Сомко на конях, шатно і при оружжю. Хоче, кажуть, з гармат бити, як не по його рада станеться.
Гвинтовка тілько засміявсь.
- Нехай, - каже, - б'є на здоров'є! Роз'їхались. Гляне Петро, аж і коваль якийсь тут вештається з молотом на плечах.
- Ти запорозька сторона, Остапе? - питає в його вівчар з ціпком.
- Щоб вони, - каже, - виздихали тобі всі до одного, тії запорожці!
- Як! За що се?
- За що? за що!.. Гм! Сказано - не вір жінці, як чужому собаці!
- Йо? Щоб то оце запорожець та почав до жiнок липнути?
- Еге! Ти ще не знаєш сих пройдисвiтiв! Се, коли хочеш знати, самi паливоди!
- Йо?
- I не йо! Учора зазвали мене до коша, буцім і добрі. «Ось там се да те треба нам перековати, а в нас такого дотепного коваля й зроду не було», - та й давай мене поштувати. Я ж там п'ю та бенкетую, а вони в мене в господі лихо коять. Вертаюсь ранком, проспавшись, аж дома вже походжено.
- Та то тобi на похмiлля так iздалось, брате.
- Iздалось! - аж крикнув коваль. - А це ж як тобi здасться? Питаю в Iвася: «З ким же ви, синку, без мене вечеряли?» А вона, сука, вже й перехоплює: «З богом, скажи, Йвасю, з богом!» А дитина, звісно, мале, лукавства не знає, поглянуло на неї та й питає: «Хіба ж мамо, то бог, що в червонім жупані?»
Проїхали й мимо сих. Що ближче к царському намету, то все трудніш було пробиратись. Коло намету б'ють у бубни, а тут проміж народом ходять окличники да все кричать: «У раду! У раду! У раду!» Хоть народ і без окличників звідусюди мов плав пливе А найбільш преться того мужицтва.
- Ну, вже, брате, - каже інший, - з порожніми кишенями до жінок не вернемось!
А другий, сміючись:
- Заробимо лучче, ніж на косовиці! Бач, у яких пани кармазинах, які тиляги під золотом та під сріблом понадівали! Аж хрястить! Усе наше буде!
- Та й коло крамних комор руки погріємо! Казали запорожці,