Чорна рада - Куліш П.

А Шрам йому:

- Як треба рятувати Україну, байдуже мені і літа, й рани. Обновиться яко орля юность моя. На коня, на коня! Нічого гаятись!

- Да вгамуйсь, бога ради! Хоть дух переведи, хоть чарку го­рі­лки випий да закуси.

Сяк-так осадив Білозерець Шрама. Шрам уже й сам тоді по­чу­всь, що треба дати собі пільгу.

Виїхали з Борзни. Чи проїхали з десяток верст, чи ні, як на­зустріч гонець до Білозерця, щоб простовав уже під Ні­жень.

- Військо гетьманське пішло, - каже, - туди ще зранку, а Со­м­ко-гетьман з Васютою і з іншою старшиною тож із Ічні рушили. Уся старшина присягу виконала Сомкові на по­слу­­ше­нство в ринковій церкві ічанській, да, почувши, що вже бо­яре під Ніженем, просто з церкви на коні да й ру­ши­ли до Ні­женя.

- Заворушились наші! - каже Шрам. - Слава тобі, боже! Ну, не тратьмо ж часу й ми.

Повернули коней на Ніженську дорогу; їдуть спішно. Ви­їжджають на Ічанський шлях, недалеко од Ніженя, аж гля­ну­ть - і Сомко з Васютою їде. Старшина за ним купою. Пові­тавшись, Шрам зараз і питає:

- А що, пане гетьмане, яково?

- Не журись, батьку, - каже Сомко, - усе буде гаразд. Уже як ми з паном Золотаренком узялись за руки, то нехай ус­то­їть проти нас хто хоче. Лубенський, Прилуцький і Перея­слав­сь­кий полки я виправив з Вуяхевичем під Ні­жень, а Чер­ні­гі­в­сь­кий буде туди сьогодні на ніч. Чого ж ти іще супишся?

- Ти кажеш, пане гетьмане, що з Вуяхевичем полки ви­правив? - питає Шрам.

- З моїм генеральним писарем, - одвітує Сомко.

- Да то-то ж! Не дав би я йому гетьманського бунчука під та­ку годину.

- Е, батьку! - каже Сомко. - Тобі-бо вже дуже зневірились лю­де.

- А ти, синку, дуже багато ймеш їм віри. Я чував про Вуя­хевича дещо негарне.

- Е, годі! Ти мого Вуяхевича не знаєш. Ніхто лучче його не вміє гамовати козаків: тим я й дав на сей день йому бу­нчук, а не іншому.

- Похмурна, похмурна година! - каже сам собі Шрам.

- Не така ще, як тобі здається, - сказав Сомко.

- Дай, боже! А що ти скажеш про поспільство, що купи­ться коло Ніженя, нехай бог криє, наче як було на початку Хме­ль­нищини? Се все брюховці!

- Нічого не скажу. Мені більш їх жаль, ніж досадно; більш досадно, ніж страшно. Поки в мене в таборі козаки да га­рмати, я ні про що й гадки не маю. Ти думаєш, може, мене дуже за­смутили миргородці да полтавці з зіньківцями? Не за­сму­ти­ли вони мене, а преогорчили. Не те мені шкода, що три по­л­ки одпало, а те, що честь, правда поламана.

«О, голово ти моя золота! - подумав Шрам. - Коли б то так усі, як ти, держались честі да правди! А то на кого не згля­неш - усяке, мов звірюка, про свою тілько шкуру да про свій бе­р­ліг дбає».

Уїхали в місто. Тілько що переїхали Галатовку-урочище, аж ось перегородила їм дорогу процесія: несли мертвого.

Питається Шрам:

- Кого ховають?

Кажуть:

- Війтенка.

- Що сьогодні з Домонтовичем на божий суд ставав?

- Того самого. Не послужила фортуна горопасі. Тілько стя­­лись на шаблях, зараз так і положив його вражий ка­рмазин.

- Е, ні-бо! - перебив тут хтось ізбоку. - Перше Домонтови­ченко влучив війтенка по лівій руці - кров так і задзюрко­тіла. Мій батько сам там був, дак розказував. Шарпонув та й каже: «Годі, буде з тебе!» А війтенко: «Ні, або мені, або тобі не жи­ти на світі!» - «Дак нехай же, - каже, - господь ус­по­коїть твою душу», - та й почав налягати ще більш на вій­те­нка. Попл­я­му­вав його скрізь ранами. «Ей, - каже, - годі! Пожалуй сам се­бе!» А той маха та й маха наосліп, аж поки дано йому так, що й покотивсь, як сніп.

- Нехай, нехай! - каже ще один, ідучи мимо. - Візьме ко­лись і наша!

Дивиться Шрам, аж за труною того війтенка трохи не весь Ніжень піднявся; і все самі міщане: жодного в кар­ма­зи­нах. Дивиться Васюта, аж за міщанами сунуть і козаки ні­же­нські; і все тілько товариство: жодного сотни­ка, ні ота­мана. Ідуть, утупивши очі в землю, і мов не бачать ні геть­мана, ні Васюти з старшиною. Шрам тілько похитав голо­вою. Нічого не ска­зав і Сомко, дивлячись, що козаки, замість табора під містом, опинились на війтенкових похоронах, на­че в свого полков­ни­ка, да ще під такий вели­кий час. А старшина тілько між со­б­ою зглядувалась. Зро­зумів, мабуть, щось і Васюта; бо, ско­ро перейшли похо­ро­ни, зараз, одкло­нившись гетьманові, повернув до свого дво­ру. Старшина Ні­женського полку теж роз'їхалась по дворах; а з других полків поїхали за Сомком до табора. А табор Сомків стояв під Ніженем, за Білявськими ле­вадами.

Доїжджають до табора, аж у таборі ще оддалеки чути го­мін, галас. Приїжджають ближче, аж округи табора жодних бекетів. Козаки змішались, як у бразі гуща; той туди, той ту­ди йде, а жодного порядку між ними немає. А тут ще почало тем­ніти, так Сомкове військо - наче те море, що спе­реду ще хоч видно, як хвилі ходять, а дальш, у темноті, так уже ті­ль­ко реве да бурхає.

Добравшись до свого намету, Сомко зараз звелів позвать пе­ред себе Вуяхевича. Кинулись шукати його по табору, да не так-то його й знайти у такій мішанині. Сомко напавсь на під­ручників генерального писаря, сердивсь, кричав; да­лі ба­чить, що тим серцем мішанині таборовій не запобі­гне, ро­зі­слав старшину по всьому обозові козаків га­мовати, а сам сів на коня і поїхав поміж наметами. Шрам їхав за ним, по­хму­рний, як ніч, що надходила.

Аж ось і генерального писаря уздріли. Той давно вже їздив по табору, гамуючи козацтво, тілько од його гамо­ва­н­­ня іще гірш підіймавсь гомін.

- Вражі діти! - кричить. - Пічкури! Навчимо ми вас стар­ши­­ну шановати! Не будете ви в нас копилити губу, як тії за­по­ро­жці, що всі в їх рівні. Порівняємо ми вас так, що й не за­хо­че­те. Мало чого не буває, що запорожцям усюди своя воля, що з ними старшина й гетьман запанібрата. Пожа­луй! У їх не­ма ні вбогих, ні багатих; так на те ж вони за­порожці, ко­за­ки над козаками. А ви що? Мужики! Тая ж мужва! Да ми