Чорна рада - Куліш П.
А князь Гагін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушковати, щоб не спливла наверх неправда, що, взявши од Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тим часом повів нового гетьмана з старшиною в соборну ніженську церкву до царської присяги. А вийшовши з церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обід, у двір до бурмистра Колодія. Там мішане наготовили бучний бенкет Брюховецькому з старшиною.
XV
Одчепившись ото Черевань од запорожців, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.
- Бгате Василю! - каже. - Давай мені боржій коня! Нехай їй біс, сій раді! От не в добру годину знесло мене з тим божевільним Шрамом!
Пішов Василь Невольник за кіньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпає, куди і йти. Так як скіпка на воді крутиться, попавши на чорторий, так він ворочавсь між тим ярмарком. А тут іще добре й не знає, де поставили коней Гвинтовчині козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрізь народ товпиться; під боки його штовхають; неборак тілько сопе!
- Де оце в нечистого мій Василь занапастивсь?.. Бгатику, - каже до Петра, - не кидай же хоч ти мене!.. Ой, коли б мені добратись живому та здоровому до Хмарища. Нехай тоді радує собі хто хоче!
Як же ото огласили запорожці Брюховецького гетьманом, то зараз і порідшало трохи на раді. Перш, ото Гвинтовка одвів своїх підручників; потім і другі сомківці рушили до табору. Тілько запорожці іграли круг гетьманського столу, як злії оси круг свого гнізда, да простий люд-селюки гули по всьому полю, що тії трутні.
З півгодини ще не знали селяне, що між козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у місто, тоді по всьому полю чернь загукала:
- Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо в достатках!
- Що ж, братйща? - кажуть інші. - Рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства.
- Е, ще буде час у місті погуляти! - одвітують другі. - А он козацтво Сомків табор рабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинів повні вози.
- Ну, хто куди любля! Усюди є об віщо погріти руки!
І от - одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до міста повалила, а половина чкурнула до Сомкового табору. По полю пооставались тілько гуляки, що на радощах понаймали музики да й водяться з ними купами, танцюючи.
Чудно було Петрові да й Череваневі дивитись на тії музики та гопаки у такий смутний час, що плакати б усім треба, а не веселитись. Коли ж валить, мов тії хвилі, люд од табору; а назустріч йому купа селян од міста.
- Куди ви? - питаються.
- А ви куди?
- Ми до Сомкового табору.
- А ми до міста. Там, кажуть, є пожива!
- Е, чорта з два!
- Як?
- Так, що не пускають! Московська сторожа не пускає нашого брата в місто.
- Шкода ж і до табору! Козаки самі там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику!
- Що ж оце? Дак це нас козаки, мабуть, убрали в шори?
- Трохи чи не так, як Виговський Москву! Як ось надбігають іще новії купи.
- Біда! - кричать. - Пропала справа! Чи чули, що кажуть запорозькі братчики?
- А що ж вони там кажуть?
- От що! Посунулись деякі з наших через городи, стали поратись коло панських дворів, дак братчики їх киями. «Убирайтесь, - кажуть, - ік нечистій матері, мужва невмивана!» - та й виперли за місто. Наші почали були пручатись: «Ми ж тепер усі рівні!» - «Ось ми вас, - кажуть, - порівняємо батогами! Ховайтесь, вражі діти, заздалегідь по запічках, поки не здобулись лихої години!»
- Еге! Дак отака нам дяка! - закричали тоді привідці (у кожної купи був свій ватажок). - Стійте ж, братці! Коли ми помогли кому злізти на гетьманський стіл, дак зумiємо i з стола зопхнути! Куптесь у полки, кричiть «у раду!» Визвольмо Сомка та Васюту з неволi: тiї за нас уступляться!
Заворушився люд, загомонiв; пiднявсь по всьому полю галас. Тiлько нiчого з того не вийшло. Iншi, помiрковавши, кажуть:
- Ні, вже, мабуть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, таке і спечеться. Буде з нас і того, що потанцьовали днів зо два з запорожцями.
А другі:
- Шкода, шкода! Козацтво тепер стоятиме усі в одно; полатають нам боки, та з тим і додому вернемось. Втікаймо лучче заздалегідь!
Тим часом деякі ведуть таку розмову:
- Я собі таки піймав із воза в таборі сало! Буде жінці та дітям до пилипівки!
- А я пшона мішок! Коли б хто поміг доперти до хутора.
- Ге! Що ваше сало та пшоно! - каже третій волоцюга. - Я он попав був жупан такий, що пари волів стоїть, та гаспедський козак дав келепом по руці так, що не рад би й шестирику! Тепер саме в косовицю доведеться попоноситись із рукою! І чарки горілки не заробиш. От тобі й рада!
- Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й ніг не поперебивали, мов кабанам у городі! - кажуть мужики. - Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіде, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнити чорною радою!
І почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, і веселі гопаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нічого гаразд веселитись.
Як ось почали роз'їжджатись із Ніженя й шляхта, державці що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жінку, й дочку. Така-то була думка, що тепер з'їхалось з усієї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почали по дворах поратись вiйськова голота з запорожцями, то рад був iнший, що з душею з мiста вихопивсь. Iнший же вихопивсь, а другий там i голову положив, обороняючи свою худобу i сiм'ю; а дочок шляхетських i старшинських козаки