Григорій Сковорода - Шевчук Василь
Мов у раю...
Не знав, чи е він справді, тому волів, щоб і по смерті зостатись тут, у цім земнім едемі.
Ополудні приїхав Яків. Сковорода зустрів його на греблі, обняв і довго-довго не відпускав.
— Що з вами, батьку?
— Скучив...
— Та ми ж недавно бачилися!
— Хто знає, друже, коли ми знову стрінемось...
— Коли захочемо, — бадьоро мовив Яків, — Чи я до вас, чи ви до мене.
Він споважнів, погладшав і мало чим нагадував того сердечного, простого Яшу, що проводжав Григорія колись удосвіта в нову мандрівку-втечу.
— Тобі зручніше. Якове, — всміхнувся сумно Сковорода. — Коли умру, навідуйся, не забувай...
— Такої! — розвів руками Яків. — Та ви, Григоре Савичу, ще нас усіх переживете. Вам сімдесят і два? А ви ще — хоч би і в гренадери!
— Я не жартую, друже, — спинив його Григорій. — Прийшла пора моя...
Правицький поволі згас, замислився. Поправив рясу, немов збирався почати зараз сповідь. Відтак спитав:
— Стомилися?
Григорій не відповів. Узяв під руку гостя й повів у парк, стежиною повз джерело.
— Нап'єшся, може? Вода добряча, спробуй.
— Не краща нашої, — байдуже кинув Яків. — Мені щодня привозять сковородинівську...
— Яку, яку? — спитав Григорій. Гість усміхнувся.
— У Бабаях так звуть криницю, біля якої жив і писав свої книжки Сковорода.
Збентежений, Григорій мовчки ступав ледь видною із зела стежкою й не знав, що мовити і як поставитися до новини. Хоч не страждав порожнім гонором та марнославством, однак було приємно, що бережуть про нього пам'ять люди, що недаремно прожив життя.
— А на базарі в Харкові два тижні тому сліпий кобзар співав, співав про Лазаря, та як ушкварить "Всякому городу нрав и права"! Поніс півшапки грошей...
Господи, чи він навмисне його спокушає, цей бісів Яків! Проте це правда — Григорій не раз чув сам свої пісні з уст кобзарів, священиків і простих селян.
— Що в світі діється? — спитав у гостя.
— А ще казали, що умиратимете! — гукнув зраділо Яків.
— Вмиратиму — це ще не вмер.
— Наш друг Панас на днях став дідом. Логвин пив, пив і спився... — загнув два пальці Яків. Затім наморщив лоба і засміявся: — От у Сошальських була історія! Приїхав до них бурсак Кудрицький навчати дітей французької. Дали йому вечеряти, поклали спати. Раненько глядь — на простирадлі так і лишився його відбиток, немов чорнилом...
— Що чути з Польщі?
— Б'ються, — знизав плечима Яків.
— Дали народу волю?
— Костюшко ' дав, пани із рук не випустили.
— А як французи?
— Б'ються.
— Живе республіка?
— Живе, — промовив Яків пошепки.
— У нас спокійно?
— Тихо.
— Ще спить... — зітхнув Григорій.
— Хто?
— Наш народ і ми з тобою.
— Ви все бунтуєте.
— Який там із мене вже бунтар! Сівач, що хоче бачити зелені вруна сходів...
— На камінь сієте, Григоре Савичу.
— У нас земля задуже збита й полита слізьми, а не дощем.
— То все одно що камінь.
— Ні, камінь — мертвий, земля — жива.
Під липою Григорій сів — стомився. Пригнувши гілку й понюхавши пучечок цвіту, Правицький ліг у траву, розкинув руки й дивився довго в небо.
— Преосвященний про вас розпитував. Проїздом був у мене, — озвався згодом.
— Достойний учень Крайського, — махнув рукою Сковорода.
— Ви не праві, — підвівся рвучко Яків. — Це муж освічений, шляхетний, гречний.
— Не по словах судити слід, а по ділах.
— Що ж він такого робить?
— А те, що й Крайський. Всі одним миром мазані.
— Ні, видно, правду кажуть, що ви недобрі... — промовив сумпо Яків. — Немовби йорж. Сковорода всміхнувся:
— Жорж мудра рибка, Якове. Таке мале і незугарне, а спробуй з'їсти — вдавишся.
— Хіба вас хто займає. Самі до всіх прискіпуєтеся, всім невдоволепі, колотитесь, як той Марко у пеклі...
— Тебе приспали, Якове, — спинив його Григорій. — Дали шматок ситніший, і ти заснув. Правицький почервонів.
— А що мав діяти? — промовив тихо. — Діти...
— Зійду на камінь і на сторожі своїй стану... Пам'ятаєш це Аввакумове?
— Та де ж той камінь, батьку?
— Шукай — знайдеш.
Правицький, уникаючи дивитись в очі вчителеві, пішов довкола дуба. Оглянув крону, стовбур, зірвав листок, понюхав.
— Старезний... Років триста! — гукнув примирливо. — І ще постоїть стільки...
— А що йому, постоїть. На те ж він дуб.
— Преосвященний хоче відвідати Пан-Іванівку й зустрітися віч-на-віч із вами, — врочисто мовив Яків і сам увесь засяяв. Цю неповторну мить він смакував, напевне, усю дорогу.
— Та що ти кажеш! — удав, що дуже радий, Сковорода. — Я не достойний такої честі. Того не може статися...
— Їй-богу, правда! — підбіг Правицький. — Він сам казав, у мене в домі. Взяв списки ваших творів. Читав, хвалив!
— О господи, — зітхнув Григорій скрушно. — Гадав спокійно вмерти...
— Єпіскоп прийде з миром. Смиріться й ви, розкрийте душу їх преподобію, зніміть скорботу з серця й верніться в лоно церкви!
Сковороді стало жаль людини, яка так палко, з таким натхненням казала нині чужі слова, творила волю іншого й приїхала сюди, напевно, не для останнього "прости!", а для цілунку зради. Ні, він не здатний зрадити! Він м'якотілий, лагідний, готовий усе зробити, аби був спокій, тиша та благодать.
— І що ми з цього матимемо? — спитав Григорій з натяком на тридцять срібників.
— Я — протопопство в Харкові, — пустився Яків берега. — Ви — мир, вінець подвижника, спокійну славну старість. А після смерті—ім'я святого!..
Сковорода не стримався і засміявся.
— Ну що ти мелеш, Якове, — сказав докірливо. — Хіба ж таким торгують!
Посол епіскопа не смів очей підвести. Стояв похнюпившись і м'яв листок.
— Учителю, я не подумав, що вас обурить... — озвався згодом. — Гадав, приємно буде.
— Видать, погано ми вас учили.
— Ви ж ніби...
— Якове, в безчасся наше, коли на возі їдеш, то озиратись мусиш на задні колеса. Ти пам'ятаєш, як нам з отцем Лаврентіем вже пах Сибір?
— Хіба таке забудеш, — промовив Яків, хмурячись. —Але, Григоре Савичу, у вас же в кожнім творі святе письмо, історія святої віри. Й лише подекуди...
— Sapienti, як кажуть, sat!
— Воно-то так... Проте чи гідне мужа таке лукавство?
— "Будьте кроткі, як голуби, а мудрі, як змії". Євангеліє, слова Христові.
— І все одно я зневажаю хитрість!
— Я також. Якове. Але молитвами Ісуса нашого ми й досі пишемо, живемо, боремося. Чи варта шкура вичинки?
— Не знаю. МожеПрийшов візниця Якова.
— Батюшко, вас і он їх, — кивнув на Сковороду, — пани гукають їсти.
— А ти вже їв?
— Давали.
— Ну що ж, ходімо, — устав Григорій. — Андрій Іванович гостинний пан...
Після обіду Яків зібрався їхати. Сковорода не стримував — побачився, погомонів; ще проведе. Все має йти своїм природним звичаєм, текти, мінятися. Не ступиш двічі в ту саму річку. Загатиш, спиниш — вода застоїться і зацвіте.
Звелівши кучеру, щоб доганяв, пішли помалу. Обом хотілося побути ще віч-на-віч, загладити свою вину за прикру сутичку, за неприємний осад, що залишився в душі у кожного.
— Напевно, ми вже не побачимося на цьому світі, — почав Григорій перший. — Ти не таї на мене зла. Я був лихий сьогодні...
— А я — нікчемний, правда?
— Душеубогий.
— Дякую...
— За що?
— За правду.
— Тепер вона не ціниться — всі продають, ніхто купляти не хоче.
Догнав візок. Сковорода оглянув пильно Якова, ввібрав назавжди в душу його обличчя, постать. Здавило в горлі.
— Друже...
— Що, батьку?
— Щось я хотів тобі сказати... — потер чоло Григорій. — Проклята пам'ять...
— Заповісти?
— От-от! Шануйтеся, не дайте вбити в душах любов до волі, правди. Не піддавайтесь відчаю, не потерпайте, коли невдачі, прикрощі. Ми всі — предтечі. Месії прийдуть слідами нашими, за рік, чи два, чи двадцять. І не прийти вони не можуть. Ніщо не вічне в світі, неправда теж!
— Учителю... — розчуливсь Яків. — Я... я...
— Сідай і їдь, — сказав Григорій твердо. Обняв, притис до себе, поцілував.
— А може, й ви зі мною. Жили б у нас...
— Не можу. Дякую. Я обіцяв Михайлові.
— Господи, та вам же лист від нього! — ударив себе по лобі Яків.
Сковорода не міг діждатися, поки Правицький знайде цей довгожданий аркуш. Йому здавалося, що той навмисне шукає так нестерпно мляво, порпається у закапелках ряси, неначе курка в смітнику... Нарешті! Григорій схопив листа, Зірвав печатку і став читати, здоровлячи знайомий, рідний почерк, слова та фрази. Дійшов до підпису і не збагнув нічого — так спраглий, п'ючи, не чує смаку води.
— То що Михайло пише? — спитав ревниво Яків.
— Не знаю, зараз... Почав читати вголос:
— "Любезной мой друг, Григорій Савич! С самой весны я собирался к Вам писать. Желаніе мое видеть тебя и окончить век вместе. Я всячески старался купить деревню в Харьковском наместничестве, для привычки к тому краю и для тебя. Й совсем было сторговал, но соседи попрепятствовали... Возлюбленный мой Мейнгард! Тяжелы были последствія светскаго круга, в которой попал друг твой, оставя сам себя. Удручен, изможден, истощен волненіями света, обратился он в себя самого, собрал разсеянныя по свету мысли в малый круг желаній и, заключа оныя в природное свое добродушіе, прибыл из столицы в деревню, надеясь тамо найти брег и пристань житейскому своему обуреванію..."
— Куди ж прибув він, в яке село? — не втерпів Яків. Григорій глянув аж у кінець листа і відповів:
— "Село Хотетово, в двадцяти пяти верстах от Орла..." — Відтак почав читати далі: — "Свет и тамо исказил все. В глубоком уединеніи остался он один, без семейства, без друзей, без знакомых, в болезни, в печалех, в безпокойствах, без всякаго участія, совета, помощи, соболезнованія..."
Не зміг читати далі: зайшлося серце жалем, змішались букви і попливли. У грудях щось піднялося, вибухнуло й росло, нестримне, пристрасне, до краю сповнюючи старе і кволе тіло.
— Він жде, страждає... Якове, ти чуєш, Якове, Михайло в горі! Господи, я мушу йти... Ні, їхати!
Обнявши рвучко Якова й затисши в руці листа, Сковорода забув про все на світі й побіг збиратися в свої останні мандри.
Раненько й рушили. Господар дав найкращих коней і тільки-но куплений новий ридван. Благав, молив заждати, бо задощило саме, але Григорій не хтів нічого слухати і поривався йти піхотою. Андрій Іванович нарешті здався і відпустив, як кажуть, із миром. Лише звелів візниці, аби глядів учителя, неначе батька рідного, не намочив у зливу й не перегрів на сонці. Прощалися з сльозами, з тугою — Сковорода ж не в гості їхав, а назавжди.
Муравський шлях був добре вкочений, конята бігли прудко, одна за одною лягали версти під молоді колеса, проте Григорієві кортіло їхати швидше.
