Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
А що ви вранці робите?
— Нічого не роблю. Лягаю на веранду й лежу.
— Приємна робота. А що ви, Джоне, ополудні робите?
— Теж нічого не роблю. Лягаю на веранді й газету читаю.
— А що ви, Джоне, ввечері робите?
— Лежу на веранді й слухаю соловейка.
Приходить той чоловік додому, а жінка питається:
— А що там наш брат Іван поробляє?
— Та він, — каже чоловік, — уже не Іван, а Джон.
— Хай буде Джон, — відповідає жінка. — А що там наша братова Варвара?
— То вже, жінко, не Варвара, а Веранда…"
— Вульгарно й примітивно, — скривила губи молода Ілаковичка, а тітка Рузя, до свідомості якої долетіла тільки остання фраза, запитала голосно:
— Чому Веранда? Має бути Барбара.
Ближчі до тітки Рузі вибухнули сміхом. Зчинився веселий гамір. Коментарій тітки Рузі пішов колом. Отець Свійко аж вухо прикладав до столу від сміху.
— Чого вони сміються? — питала тітка Рузя в Гука, що, заглиблено обдивляючись рибу на своїй тарілці, не чув ні дотепу, ні коментаря до нього.
— Не знаю. Запитайте їх!
Але тітка Рузя не мала кого запитати, бо до кого лише зверталась, той знову піднімав регіт.
— Здуріли люди, — спокійно вирішила тітка Рузя і взялася за рибу.
Перед білим м'ясом подали вишняк. Тепер уже ніхто нікого не припрошував. За столом утворились гуртки й напівжартома-напівсерйозно виривали пляшки з рук.
Отець Нестор наспівував на вухо молодій Ілаковичці:
…бодай тебе, бодай мене…
бодай нас обоє…
Яке в тебе, таке в мене
личко рум'яноє…
Тітка Несторова відчула мігрень і пішла до ванькира прилягти трохи. Безбородько спіймав Нелю, що проходила повз його крісло:
— Сідайте трохи. Чужі люди гостяться, а вас жодної, крім пані добродійки, не видно за столом.
— Це наш обов'язок, — відповіла скромно, але присіла між ним і кузиною Аврельцею, бо була справді втомлена й голодна.
Безбородько з сміхом вихопив у когось пляшку з вишняком. Потрясаючи нею на чиїсь погрози, він нахилився до Нелі і заговорив якимось незвичним, ніжним голосом:
— Якщо не бридитесь, Нелю, то наллю вам до моєї чарки?
— Знатиму ваші думки.
— Мої думки? — кинувся наче вколений, але миттю приховав своє збентеження сміхом.
Неля спроквола підняла чарку, і тоді на Безбородька війнув запах конвалій, що одурманив його до краю. Гострий запах туалетного мила запаморочив йому голову. Він не бачив нічого, нікого — лише одні Нелині пальці, що тримали ніжку чарки. Аптечно чисті, вузькі, з опуклими, лагідними нігтями, вони в одну хвилину стали для нього символом всього недосяжного в житті.
Про таку красу доктор Безбородько не міг мріяти навіть з титулом доктора.
А проте — він відчув це гостро, до болю в серці — безумно прагнув цієї чарівної краси. Діставши такий скарб до рук, міг би нарешті скинути з себе тавро свого міщанського походження, замилити очі всім цікавим щодо його минулого. Як сказав той Суліман? "Гарна жінка… гарна жінка… то великий клопіт для чоловіка, що потребує грошей…" Нелюся не була б клопотом.
— Що вам, докторе? — спитала Неля, бо видався їй якимось зміненим на обличчі.
— Нічого, Нелюсь, — прошептав і, ніби шукаючи чогось під столом, незручно поцілував її у самі нігті лівої руки.
Тітка Рузя, від пильного ока якої нічого не могло сховатися, помітила цей нескромний поцілунок і запищала високим сопрано:
— Скажіть там, пане докторе, щоб відчинили двері, а то декому душно!
Замість відповіді, Безбородько схопив пляшку й налив собі одну за одною дві чарки.
До голубців подали пиво. Воно не було найкращим, але гості хапливо накинулись на нього. В їдальні дійсно ставало душно, і, незважаючи на протяг, треба було відчинити двері.
Повідкидавши, ніби для рівноваги перевантажених черев, свої туші на спинки стільців, чоловіки, сонні й пересичені, ліниво смоктали пиво. Жінота нишком подрімувала.
— Чи ви чули? — пролунав чийсь на диво тверезий голос від світського столу. — Цей англійський журналіст, що приїздив до Варшави, мав розмову з нашими послами з УНДО. Кажуть, ніби хтось бачив там за сніданком за одним столом з послом Шийкою…
— Та як дурний русин[84] платить, то чому б розумному англійцеві не попоїсти! — добродушно зареготався отець Свійко, а кілька голосів приєднались до нього.
— Так не можна дивитися на справу, — несподівано для всіх обізвалася молода Ілаковичка.
Отець Олександр вмостив окуляри на ніс і, перехиливши голову, придивився до особи, що подала такий голос.
Орися Ілаковичева підвелась і, стоячи, проказала, як формулу:
— Наша українська справа йде вперед!
— Ну… ну… вже аж ваше бабське військо Україну на ноги поставить… пек та осина!
Тітка Меланія багатозначно закашляла. Грубий вислів отця Олександра видався їй образливим для слуху панночок. Глянула на дочок. Обидві з опущеними додолу очима дзьобали в тарілках голубці.
Молода Ілаковичка не дала себе збити:
— Так, коли б ми у вісімнадцятому році мали за кордоном таку пропаганду, як тепер, то не програли б кампанії…
— Пане докторе, а хто тепер робить нам пропаганду? — наївно запитала Аврельця Річинська, що знову опинилася коло Безбородька, бо Нелю гукнула кудись Оля.
— Та хіба більшовики! — відповів Безбородько і сам розсміявся з свого дотепу.
Отець Нестор підтримав свою сусідку:
— Такі справи, пане добродію, самі по собі назрівають. Хто до чотирнадцятого року, добре каже Орися, цікавився Україною? А сьогодні? Досить такого прикладу. Оце вичитав я в "Ділі", що в Парижі, в Сорбонні, якийсь професор Лямур, у зв'язку з Бальзаком, пане добродію, говорив майже десять хвилин про Україну…
— Гу-гу… — знічев'я загув басом отець Олександр, що, здавалось, задрімав, — коли вже такий Бальзак інтересується нашою справою, то нема що… наше мусить ще зверху бути!
— Та Бальзак уже сто років тому помер, отче декане!
— Що? Помер? Хай богом спочиває, але слава його живе. А слава не поляже, а розкаже, що діялось у світі!
Торти й вина трохи оживили гостей. Тітка Рузя поквапно набирала на тарілку по шматку з кожного торта.
— Я за солодощами не дуже, але з пошани до господині треба скуштувати кожного…
Вона дробила торт на дрібненькі шматочки і смакувала передніми зубами, ніби мишка.
— Добрий… добрий… тільки як на бісквітний, може, дещо тугий. А до цього, горіхового, то я не дала б горіхової начинки. До горіхового найкраще смакує масляно-кавова начинка… але нічого… нічого… Може, пан меценас скуштують шматочок цього помаранчевого? Добрий, тільки трошечки перестояний. Помаранчевий треба свіжим подавати…
Тітку Меланію не заспокоїли навіть торти. Чоловіки вже нишком готувалися до карт, а вона необачно залишила гроші в свого. Встала з-за столу і чекала на порозі кімнати, щоб при нагоді захопити чоловіка та забрати в нього бодай грубшу готівку.
Надійшла Катерина з французькими тістечками:
— А тітка чому не за столом?
— Вже насиділась! Жалко мені Аврельці й Марусі. Вони, сердешні, мали таку надію на цей похорон, а тут нема до кого й слова заговорити!
Катерина повела очима й побачила, як Безбородько пояснював щось Аврельці.
— Хай тіточка тільки глянуть, як Аврельця фліртує з доктором Безбородьком!
— Ти що? Глузуєш з мене? — нахмурилась тітка Меланія. — Та всі ж знають, що він — твій наречений! А ну ж бо… кинь ці тістечка на стіл та ходи покажи мені свій посаг, поки ще гості не порозлазились по кімнатах.
— Ей, тіточко! Який там посаг! Звичайнісінький!
— Ну, — посміхнулась ущипливо Меланія, — не такий він уже звичайний, коли впіймалась на нього така рибка, як Безбородько.
Катерину трохи вкололо таке базікання. Проте поставила на стіл піднос і пішла показувати Меланії заготовлене у шафах.
Мужчини, не кінчаючи обіду, що затягнувся аж надвечір, по одному висувалися з-за столу й зникали в салончику, де чекали на них сигари й карти.
Повернувшись з Катериною, Меланія Річинська вже не застала чоловіка в їдальні. Сидів у салоні за другим столиком і програвав. Меланія одразу зрозуміла це. Як вигравав, то ставав балакучий, наспівував і сипав дотепами, а як програвав, то нервувався, а вуха горіли, мов ліхтарі.
Меланію кинуло в жар. Якби могла, то пальцями роздушила б його, наче комара. Найбільше дошкуляло їй те, що дома такий покірний, такий пантофель[85] можна сказати, при людях завжди любив роги показати. Певний був, що вона, Меланія, надто добре вихована (і за такого неотесу заміж пішла), аби вчинити прилюдно скандал, і грав, лайдацюга, на її почутті особистої гідності і нервах.
Меланія стала на порозі, вся наелектризована, і не зводила з нього очей. Може, він зрозуміє нарешті, в чому річ, і опам'ятається. Та ба! Він навмисне удає, що не помічає її. Меланія робить зусилля, усміхається, підходить до нього, кладе йому руку на плече і каже спокійним, але тільки їм обом відомим тоном:
— Щось маю тобі сказати, Михасю! Перепроси товариство на хвилинку.
— То кажи!
Меланія підходить ще ближче і правою ногою так наступає йому на мізинний палець, що отець Михаїл аж смикнувся.
— Кажу, перепроси товариство і ходи зо мною на хвилинку. Це, що маю тобі сказати, не цікавить нікого, крім нас!
Хотів для святого спокою вже встати і піти за нею, але товариші по картах вчепились за полу його ряси й таки примусили сісти.
— Сідай, Михасю, сідай! Ми знаємо, які секрети може і говорити жінка чоловікові при картах. Їмосць, шкода ваших нервів, бо Михась уже і так зарізався…
— Дай мені гроші, — шепнула тихо, але погрозливо.
— Не маю вже грошей, — може, збрехав, а може, правду сказав отець Михаїл.
— Що-о? — забула про своє добре виховання Меланія і піднесла голос.
Отець Михаїл встав і відвів жінку в куток.
— Не кричи, прошу тебе. Шануй мій сан, коли вже себе не шануєш. Я програв Свійкові шість служб божих… сама знаєш, — докінчив примирливо, — що й так не встигаю всіх відправляти і завжди комусь дарую…
— Гроші дай мені, — простогнала вже благально.
Отець Михаїл безрадно витер піт з чола:
— Бійся бога, дивляться на нас. Потім буде більше посміху, ніж те все варте… Іди собі… Іди… святим Йосафатом клянусь тобі, що не рушу більше готівки.
Меланія відступила, вже трохи заспокоєна. Святий Йосафат, великомученик за унію, був патроном їх церкви, і Михайло з-поміж усіх святих віддавав йому перевагу. Але ще не дійшла до дверей їдальні, як знову сумніви гризонули за серце: може бути, що Михайло не рушить більше готівки, — але скільки ще тієї готівки залишилось?
Безбородько вибачився перед сусідкою і собі встав.
