Сонячний промінь - Борис Грінченко

Кінець літа Катерина вжила на те, що читала педагогічні книжки та взагалі готувалася до нової роботи. Ходила і в школу, щоб порадитися про дещо з учителем, але він поіхав на літо додому і ще й досі не приїздив. Нарешті прийшла відмова від інспектора: Катерину настановлено вчителькою. Але інспектор, що мав під своєю владою не один, а два суміжні повіти, дав Катерині школу не в цьому, а в суміжному повіті. Пані Городинська спершу була запротестувала, але вже мусила змовкнути. Через тиждень Катерина виїхала в свою школу з дозволом на один рік, але з певною надією одержати його й надалі.

IX

Одержавши коротку звістку від Корнія про те, що Катерина вже в школі, Марко здивувався і замислився:

- Що се? Вона ніколи не виявляла такого бажання. Се щось нове. Що ж?

А що як вона відмінила погляди і пішла тією ж стежкою, що й Марко? Марко почув, як у його затріпалося серце від цієї думки, але йняти їй віри він не міг.

- Вона сказала, що цього не буде ніколи,- думав він.- І коли те, що пише Корній, і правда, то се могло бути просто якою модною примхою. Ні, я не можу мати ніякої надії.

А проте написав до Корнія та до вчителя, питаючися про Катерину: чи правда, що вона вчителює, і чого се так сталося? Але ні Корній, ні вчитель самі нічого не знали і могли тільки відписати, що Катерина вчителькою, але навіть де - не знали.

А тим часом життя посувалось наперед. Марко ходив щодня до гімназії, щодня говорив про латинське та про грецьке своїм учням і - сказати правду - не чув ніякої потреби се робити. Робота його не зацікавлювала. Надати ж їй трохи живіший характер зовсім було неможливо: начальство гостро пильнувало, щоб ніхто з учителів не одхилявсь од програми. Одного разу Марко, перекладаючи в класі з школярами грецького автора, заговорив ширше про громадянський лад у старих грецьких республіках. Другого ж дня директор зауважив йому, що він краще зробив би, якби республік не чіпав, бо його, Маркове, діло «падежи», а не республіки. Марко зрозумів, що проміждо школярами є директорський шпиг. В цьому ще більш упевнився Марко після одного випадку, що трапився незабаром. Одного дня на останній лекції в той клас, де він учив, увійшов інспектор з двома доглядачами і переказав тихенько Маркові наказ од директора зробити в класі трус, бо директор довідався, що в одного з школярів є заборонені книжки.

- Дозвольте мені хоч скінчити лекцію,- одмовив Марко понуро.

- Але ж,- зашепотів інспектор,- тепер краще, а то...

- Вибачайте, мені треба докінчити лекцію,- сказав знов Марко і вдався до школярів. Інспектор стиснув плечима і вийшов з доглядачами з класу. Він перечасував у коритарі і, пославши до других учителів загад придержати на який час у класах школярів, увійшов саме на кінець лекції у клас до Марка. Марко мовчки взяв свій журнал і пішов з класу.

- Куди ж ви? - покликав його інспектор, наздоганяючи.- І вам же треба тут бути.

- Вибачайте! Се діло ви можете й самі зробити!

І він пішов швидко геть, і в його на серці було невимовно тяжко. Він не сподівався, що йому доведеться так близько стрінутися з таким випадком. Другого дня була педагогічна рада. Почав її директор промовою про вчорашній випадок. Він почав ту промову дуже врочисто, надівши золоте пенсне на великий ніс і задерши вгору своє брезкле виголене облицчя.

- Трапилась річ, якої ми не можем терпіти в гімназії,- промовив він,- у одного з школярів знайдено вкраїнські книжки,- приніс у клас, щоб давати своїм товаришам читати. Цей факт... гм... гм... свідчить, що... ну, у всякому разі се небезпечна річ, і ми повинні якнайшвидше запобігти і не дозволити, щоб оця проказа,- він швиргонув на стіл дві вкраїнські книжечки,- розповсюджувалася поміж дітьми.

Марко подививсь на книжечки. Одна була «Сіра кобила»,34 а друга - Шевченкові «Гайдамаки».

- Так як, панове, на вашу думку, що робити з цим учнем? - спитався директор.- На мою думку треба його вигнати. Всі вчителі мовчали поки, тільки Гайков зараз же обізвавсь:

- Я цілком згоджуюся з цим! - і він люб'язно, трохи підводячись з стільця, перехилився на хвилину на директорський бік, а потім його швидкі очі забігали по товаришах-учителях.

- А ви, панове, як? - спитавсь у других директор.

- У всякому разі - хохлацьку пропаганду знищити, бо це зло! - озвавсь Каншін.- Але я не знаю, чи маємо ми право вигонити за се.

- А чому ж не маємо? - скрикнув Гайков.

- Тому,- відмовив Марко,- що ні в якому законі не сказано, щоб вигонити школяра за те, що він чита вкраїнські книжки. Вибачайте, Олександре Івановичу,- повернувся Марко до директора,- я таки по правді не знаю, з чого повстав увесь цей розрух і нащо се діло з'явилося на педагогічній раді?

- Як нащо? - спитався директор.- Вкраїнські книжки...

- Цілком розумію, нащо,- додав Каншін,- ми не можемо дозволити хохлацької пропаганди.

- А я, вибачайте, цілком не розумію, яку ви тут бачите пропаганду. Книжки цензура дозволила і продаються вони по книгарнях. Нікому з учнів купувати книжки закон не забороня. Хлопець пішов і купив. Ви могли б хіба покарати його за те, що він приніс ці книжки в клас, бо се заборонено гімназіальними правилами: але се річ така, що її може зробити кожен класовий доглядач, не займаючи педагогічної ради.

- Правда, правда! - озвались інші вчителі.- Нема ніякоі рації робити з цього діла історію.

- Але ж ми не можемо дозволити, щоб школярі збивалися з пантелику, читаючи ті книжки,- сказав директор,- ще такі, як «Гайдамаки». Дивуюсь, як їх дозволя цензура.

- Не можемо дозволити! - скрикнув і собі за директором Гайков.

- Нема тут чого ні дозволяти, ні не дозволяти! - озвавсь старий учитель Загоровський. - Се не до нашої юрисдикції належить. Я цілком згоджуюся з Марком Петровичем, що ми можемо покарати школяра за те, що він приніс книжки в клас, а не за те, що він їх чита.