Княгиня Ольга - Іванченко Раїса

Ось вона, матінка-княгиня, хрестилась там, з рук самого патріарха прийняла істинне хрещення. А що це їй дало? Нічого! Окрім приниження перед отим престарим Полієвктом, котрий уже й не чоловік, а міх із кістками. А що дало хрещення її болгарській землі? Залежність від ромейських кесарів і патріархів. Наслали до стольної Преслави своїх людей, обплутали увесь двір і всю державу своїми урядовцями, ченцями, навчителями, управителями, які все тягнуть до своєї столиці — і людей розумних й освічених, і церковне срібло, і хліб, і воїв, і славу прадавню болгарську топчуть... Тож, мати-княгине, не тужи і не хили голови, не гнися від зневаги. Либонь, люди правду мовлять: що не трапиться, все во благо!..

Сумніви розпинали душу княгині: може, Святославова правда правдивіша, аніж її. Може, прадавня віра країнців-русів згуртує народ більше, аніж нова, хоч і вища, і благосніша віра? Бо в нову віру, в нового Бога ще треба повірити і прийняти в душу. На все це потрібен тривалий час...

Шумує-буруниться за кормою лодії туга і холодна дніпровська хвиля. Зустрічний осінній вітер сипле в очі бризки, що віялом злітають з весел. Весело грюкають весла в уключинах. Сіре важке небо клубочиться, крутить сірими хмарами, сіє дрібною крупою. Скоро-скоро завіє над цими безмежними придніпровськими плавнями і степами завірюха. Швидше до Києва! Що там? Як її зустрінуть тепер? Везе вона додому лише високе звання архонтеси свого народу та "дочки" ромейського царя. Як те має цар болгарський... Втім, вона не обмовиться й словом про ці нові титули — вони чужі киянам і ні про що їм не скажуть. Турбує й інше: як там деревляни — під рукою Щербила часом не збунтувались? А київські бояри? Втім, від Гліба не було ніяких гінців, отже, в Києві спокій.

Ольга щільніше загортається в горностаєві хутра, спиною прихиляється до високої корми. За її лодією повільно і важко пересуваються інші лодії. їдуть вони проти течії. Скоро вже й пороги. Там доведеться зійти на берег і тягти лодії волоками, доки обминуть усі великі кам'яні скелі. Імператор Костянтин при другій зустрічі сказав, що знає назву усіх семи порогів, каже, що написав про це в своїй книжці зі слів ромейських купців. Що іще написав цей царствений письмовець про русів-країнців?

Пливе за кормою осінній берег Дніпра-Славути. Пливуть-мережаться і її думки. Заходиться душа, коли уявляє, що скаже вона Житяні й Мальві. А Малкові що відповість? Ніби тої ж миті випливли перед нею його втомлені, пригаслі очі. Глянули на неї сумовито і... глузливо...

Скаже вона усім: невісти не дали; данину пообіцяли віддати згодом, а нині тільки харатью написали; а дали їй хрещення і високий титул архонтеси свого народу і дочки імператора. А вони їй у відповідь: маєш і без того високе ймення великої княгині Країни Руси — і від бояр, і від купчин, і від оратаїв, і від рукомесного люду. Пощо так довго сиділа в Царгороді? Які ряди-угоди складала з царем ромейським? І чим будеш платити за оті свої чужинецькі титули, які нічого не дали ані тобі, ані нам?

Вона мусить їм тоді сказати правду: цар обіцяв прислати данину, а вона обіцяла цареві послати багато воїв. Своїми животами вони мусять боронити блиск його золотого вінця. Мають проливати свою кров, усіювати чужинецькі землі своїми білими кістками, аби могутня Ромея і далі вивищувалась над усіма і називала її і її синів варварами, дикунами...

Стукнуло днище лодії об підводне каміння. Схопились гребці з місць, стали веслами відштовхуватись. Нарешті злізли з того камінюччя, причалили до берега. Починався перший дніпровий поріг, якому ромеї дали назву Струкун. Княгиня зійшла на скелястий берег. Вітер рвонув поли її горностаєвого окрила, ударив у в обличчя холодним і мокрим крилом. Позад неї тупцяла її вірна служниця Смілянка, бояри і купці. Хтось ззаду легенько взяв її за лікоть. Її гонець — Ставро! Швидкозорий, прудкий цей виучень Степка, тепер вірою і правдою служив княгині руській. Ніби через нього промовляв до неї інший чоловік, Степко! — такий же ставний, світловолосий, синьоокий, тільки от цей мав темні, закручені догори вусики.

— Княгине, київські бояри мають до тебе слово,— чемно й шанобливо промовив до неї. Душа її зіщулилась. Доброго слова від бояр не доводиться чекати... Але Ставро заспокоїв її: — Ми всі дбаємо про твою честь і про нашу державу. Послухай їхньої ради.

— Добре, я вже слухаю,— вона спинилась, начікуючи, коли наблизяться до неї бояри і посли,

— Не можемо увійти в Київ без невісти для княжича. Вели зараз же, княгине, послати сольбу в якусь землю — болгарську чи мадярську — хай знайдуть твоєму синові невісту. І не будемо мати осороми від киян і від усієї землі нашої,— сказав їй боярин Мостило.

— О, так... Мудра ваша рада! — зраділа Ольга. Вона вмить випросталась — вони таки розуміють її! — Де пресвітер Григорій?

— Ось я, княгине. Поруч з тобою,— обізвався Григорій. Він теж ніс у своєму серці образу на зверхність Царгорода. Хоч і знав, що так буде, проте не міг пробачити отого нахабства священиків і содругів Полієвкта, котрі, здається, кермували всіма церковними справами поза його спиною.

— Василевс Костянтин кого найбільше нині боїться?

— Дунайських угрів, княгине...

— Чи далеко звідси до Пешта, отче? І чи знаєш, як туди дійти?

— Княгине! — мало не закричав од радости Григорій.— Я знаю туди шлях. Я ж туди вже ходив!..

— Пощо багато слів, лаштуйте свою сольбу до угрів. Ставро, чи хочеш піти разом із пресвітером?

— Я вже йду, княгине! — радісно метнувся Ставро.

Ольга лиш усміхнулась. Що ж, царю Порфирородний, Багрянородний і ще якийсь там! Руси нині поєднаються з тими страшними твоїми ворогами ще міцніше. Ти зневажив соуззя з великою Країною Руси і тепер дістанеш не содруга, а ворога в ній!

Бояри і посли збуджено загомоніли. Швидка й дотепна на розмисл їхня княгиня. Справді-бо, тепер Київ стане осібно супроти імперії разом із Угрією. Вони ж пропонували кесарю мир, і любов, і поміч воями, і жадали так мало: аби їхню країну Ромея трактувала як рівну собі, без підлеглости, і щоб сплатила всі борги, в котрих сама зобов'язувалась. Ромея ж возгордилась. Тепер по всьому світові розтеленькає, що їхній василевс, кесар, імператор, цар не захотів родичатися з київським княжим двором, бо він, Костянтин, вищий від усіх правителів і владик, яких купив за золото!..

У відповідь на це Країна Руси протиставить їм соуззя й подвійне родичання з непереможними воями-ординцями!..

Ольга відчула, як повеселів навколо неї натовп ліпших мужів Руси, як вони заусміхалися, і здалося їй, що навіть рвійний осінній вітер став теплим і дружнім і навіть просвітліло низьке похмуре небо над Славутою-Дніпром.

— За старим звичаєм наших пращурів, маємо тут принести жертву,— сказала княгиня. Від несподіванки всі завмерли.

— Чи ж живі наші когути? — звернувся до гребців молодий боярин Кривченя. Весь час мовчав, аж тепер обізвався...

— Живісінькі! Годували ж просом! — весело обізвались ті.— Міх проса склювали!..

Усі засміялись, завернули до великого старого дуба і дивувались: їхня княгиня — християнка, щойно вдруге охрещена найбільшим у світі волхвом, намісником ромейського Бога на землі Полієвктом, пропонує відбути старий звичай русів-полян — принести в жертву півнів під отим дубом. Звідки вона дізналась, що кияни і всі слов'яни, коли припливають до цього місця, ідуть до отого крислатого дуба, що на вершині острова, і приносять кумирові Перуну свої жертви — півнів, щоб випросити у Неба захисту й везіння.

Від того, що княгиня-християнка не відцуралась і сама від їхніх звичаїв, вона стала їм ближчою і зрозумілішою. Ольга йшла мовчки, бо слова тут були зайві. Відчувала себе злитою із цим холодним, буряним вітром, і з розколошканим небом, і з цим веселим і врочистим товписьком людей, які її розуміли, співчували і боліли її болями. Що може бути вищим від такої єдности людських помислів і душ?

А вже хтось випереджав натовп. Коли вона з боярами і послами опинилась під тим гіллястим старезним дубом, побачила, що під ним були повтикані колом стріли. В середину кола хтось кинув шматки хліба і копченини, і якийсь літній гребець, що тримав міх із запханими туди півнями, давав поради:

— Спочатку треба запитати у пращурів, яка їх воля: чи випустити когутів у світ, чи забити в жертву, чи з'їсти всій громаді.

— На волю пускай! — гукнув хтось,

— Почім знаєш? Може, краще засмажити? Та всім нам добре пообідати! — обізвався зі сміхом Ставро.

— Га-га!..

— Випусти, хай живуть, доки прийдемо наступної весни! — закричав дзвінко Свенельдич.

— А як не прийдемо?

— Теперка неодмінно прийдемо. Цар ромейський скоро помочі попросить!

— Звідки знаєш?

— А ось Перун сказав.

Навколо притихли, підвели голови догори. Княгиня також поглянула вгору й завмерла: на товстезному стовбурі дуба під самим чорним верховіттям стирчало два здоровенних ікла дикого вепра. А над ними сяяли два блискучих чорних ока. Не відразу здогадалась, що то було два відгранених коштовних камені, котрі мерехтіли в похмурих сутінках. Від несподіванки здригнулась, коли навколо неї почали падати ниць прибулі з нею люди і головою притискуватись до землі.

В цей момент старий гребець, певно, також упав на коліна і забув, що його міх з півнями був незав'язаний. Півні з криком і шумом випурхнули на волю і побігли, підлітаючи, в сухі бур'яни. А може, й справді такою була воля пращурів?

Бо знали, що не раз іще країнці-руси будуть ходити цим шляхом...

* * *

Усякий труд й усякий успіх завжди викликає у недолужців заздрість і осуд. І коли ці, недолугі умом, зєднуються між собою, — стають тупою войовничою силою, і ніякою мірою не зміряти тоді їхнього віроломства й підлоти.

Бояриня Гордина була щаслива недовго, коли її Чуриня став першим содругом молодого князя. Як тільки київська сольба з княгинею разом полишила почайнівське пристанище, ніби якийсь біс уселився в її вічно бунтівливе серце. У Києві ж бо нікого не лишилось при кермі. Свенельд сидів тихо у своєму теремі, начікуючи свого сина Мстишу Свенельдича з добрами і золотом. Бояри також чекали великої мзди від княгині, бо ж мусила привезти данину Руси. Малко деревлянський пішов у Любеч зі своїми деревлянами, що водив за собою Могута, син Велини-чародіїці.