Старий двір - Лепкий Богдан

Погано. А пан?

— І мені не найкраще.

— Такі тепер часи, що чоловік навіть сну спокійного не має. Погані часи! — і зітхнув.

— Що ж вам снилося такого?

Спинився перед кріслом гостя і, закинувши серветку на ліву руку, а правою поправляючи білу краватку, говорив:

— Снилося мені, ніби я пана опроваджував по салях і розказував таке, чого нікому не сказав би. Чимало є такого, про що не годиться казати! Події, як мерці, їм спокій належиться у гробі.

Гість дмухав на гарячий чай.

— А скажіть мені, Ксаверій, кілько літ, як учителька втопилася у ставі?

Ксаверій зробив великі очі.

— Учителька?

— Тая німка, знаєте, що панич хотів романсувати з нею. Ксаверому мало чайник не вилетів з рук.

— Багато, а багато, я ще покоєвим був.

— А чи жиє хто з родичів дівчини, що зарізалася в сальоні?

— Тої дівчини? Чи жиє?.. Не знаю, прошу пана, не знаю.

— А бачили ви тую паню, що вночі фротерує паркет? Ксаверій закашлявся, задріботів ногами і вибіг до

другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами: "Исусе Христе! Йсусе Христе!"

Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.

— Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пшіліть на село і найміть для мене коні до станції.

— Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечора відпічнуть у заїзнім домі.

— Тим краще. Дякую вам, Ксаверій. Дайте мою валізку візникові, а я піду собі наперед, заки він повіз приладить: перейдуся.

— Як пан прикажуть.

— Дякую вам за труд. В їдальні під тарелем для вас, а коло вази для служби. Бувайте здорові!

— Щасливої дороги панові! Побіг наперед і відчинив фіртку.

—— А все ж таки шкода, що пан не куплять двора. Піде в чужі руки...

В половині алеї гість обернувся і ще раз глянув на старий Двір, облитий золотими проміннями літнього сонця.

У фіртці все ще стояв Ксаверій.

"Піде в чужі руки. А невже ж я свій?"

Пройшов алею, і схвильовані збіжжя пірвали його думки, як море лодку, і понесли світами. А він гладив колосся рукою і тішився, що таке буйне й налите зерно.

Перший здоровив кожного стрічного селянина, а люде дивувалися, звідки взявся такий чемний пан.

— Певно, не тутешній, — казали.