Старий двір - Лепкий Богдан

Перед ледівнею груба, дубова, стара, аж чорна лава.

— Тая лава, прошу пана, називалася "кобила". Там, де ледівня, стояла колись мандатарія. Мандатор судив людей. Час був дорогий, суд відбувався скоро. Вивели, поклали на кобилу і били. Двох гайдуків тримало винуватця за голову і за руки, а третій валив. Били, аж гомін від двора відбивався. Пані втікала до свого покою і голову під подушку ховала. Мігрена, спазми, не виходила до обіду, а на завтра знов усе йшло своїм порядком. Пані добра була, милосердна, але що ж вона могла порадити? "Я тобі до твого діла не мішаюся, а ти мені до мого не втручайся", — говорив пан, а як він сказав, так і було. Цікава річ, що як колись перед кобилою люди ногами землю збили, так вона й донині не поросла травою, ніби навіть трава на тім місці рости не хоче.

Гість відвернувся від вікна і перейшов до другого покою.

— Тут звичайно мешкав учитель або учителька, вчили дітей. Останню спровадили з Німеччини. Висока, білява, горда. Діти слухали її і добре вчилися. Аж приїхав з-за границі панич. Не знаю, чи так вона йому подобалася, чи тому, що на селі не мав що робити, досить того, що почав з нею романс. Але не на свою трафив. Не дала собі голови закрутити, зробила скандал. Не знаю, чим той скандал був би скінчився, коли б одного ранку не витягнули були нашої учительки зі ставу неживою.

Відчинив вікно і показав на плесо.

— Іду я до офіцини, дивлюся, а на ставі щось ніби коса. От, гадаю собі, щось мені привиділося, бо звідки би 'там взялася коса? Але ні, бачу, що коса, то виплине, то потопає, підходжу ближче, а на воді ніби рука водні лілеї ловить... Потопельниця... Побіг я до двора, наробив кри-*У, і витягнули. О, бачать пан, о, підпливає рукав, видно пальці, о, о, волосся колишеться на хвилях... Ітак все, коли місяць уповні...

А тепер вертаємо до гостинної, тут, де стався припадок з моїм покійним паном. Було це зимою 1846 року. Певно, пан знають, яка це зима була? Ну, отже! Аж до нас доходили глухі вісті про те, що діялося на Мазурах5. Народ став з-під лоба дивитися на двір. Чекали якогось цісарського письма, дурніші виговорилися, що зроблять те, що сталося у Горожані.

Донесли до пана і — почалося. "Я з вас, гайдамаки, дев'яту шкуру зідру!" — відгрожувався пан. Аж одної ночі чуємо: в парку якісь голоси; бренькіт кіс, огні... Що такого? Післали маршалка. Вернув ледве живий. "Бунт, прошу ясновельможного пана. Хлопи обложили парк, поставили варту на всіх дорогах і кажуть, що живої душі з двору не пустять".

— До стрільб! Ми їх кулями розженемо, як встеклих псів!

Почула пані і вхопила пана за руку.

— Поки я жива, ти того не зробиш. Не хочу, не допущу!

— Так що? Чекати, аж впадуть до двора і переріжуть нас?

— Божа воля. їх і так більше. Треба по-доброму пробувати. Пішлемо за парохом.

Якось вдалося козачкові пересунутися через варти в село. Прибіг парох і почав переговорювати з бунтарями.

Переговори тяглися по північ. А тим часом пан, пані і ціла родина сиділи в гостинній, на тих меблях, що їх пан колись у карти був виграв. Пан то сідав, то вставав, ходив, як тигр по клітці, і сопів.

Пані молилася перед родинним хрестом: "Прости нам, Господи, гріхи наші і помилуй нас!" (Вона нашої віри була, зі старого українського роду походила, і народ любив її.) Аж відчинилися двері, і увійшов парох. Ніколи не забуду його. Високий, з великим чолом, синьоокий. Такий сильний був, що як ухопив рукою за колесо, то щоб най-сильніші коні, а стануть. Співав, як соловій, а проповіді такі балакав, що народ з далеких сіл до нашої церкви прибігав. Не було такого, щоб не послухав його. Увійшов, обсніжений, і каже: "Слава Ісусу Христу!" Всі кинулися до нього: "Спасителю наш!" А він: "Ласкаві панство. Послухайте, що скажу, і рішайтеся скоро. Знаєте мою прихильність до вас (пані Софія приходилася йому своячкою), але знаєте, що і народ мені не чужий, я його пастир. Я обіцяв людям, що відберу від вас присягу, що виїдете з села і, поки дідич живий, не верне туди. Маєтком буде управляти настановлений вами управитель. За те, що сталося нині, нікому волос з голови не спаде. Якщо ви годитеся на те, так присягайте". "Годимося!" — відповіли всі, крім дідича. "А ви?" — звернувся парох до нього. "З огляду на родину мушу згодитися, але коли б не жінка і не діти, я б з ними короткий процес зробив". — "Отже, прошу", — сказав різко парох і відібрав присягу. А тоді вийшов на ґанок і промовив до народу. Його голос лунав серед зимового вітру, як військова команда. "Ручу вам своїм словом, що ціла родина виїде з села і, поки пан живий, не верне туди. А тепер прошу, поводіться як слід. Я відпроваджу панські повози поза наші границі, зі мною поїде той з господарів, котрого ви виберете з-поміж себе для контролі. Чи годитеся?"

— Годимося! — залунало кругом, і парох казав лаштувати повози, а сам вернув у двір.

Пані Софія припала йому до ніг. Підняв її і посадив на канапі.

— Заспокійтеся. Це, гадаю, найкраща розв'язка, якої тільки можна було добитися. Дітям і так треба ходити до шкіл, а щодо маєтку, то я вже буду добре дивитися управителеві на руки.

Дідич ходив по покою і сопів.

— Дякую вам, отче кузине, — сказав, простягаючи до пароха руку. — Але це вимушена присяга.

— Що?

— Вимушена присяга, кажу. І невже ж я зв'язаний нею супроти моїх власних хлопів, та ще роззвірених, як тічня?

— Але я обов'язаний перед ними, а ви передо мною! — відповів рішучо парох, і очі його запалали насилу здержуваним гнівом. — Як чесний чоловік, ви повинні знати, Що ваше поведения з селянами було гірше, ніж погане, злочинне. До часу збанок воду носить, а той час і так Довго тягнувся. Присяга — річ свята, і ви її мусите додержати. А коли ні, справа буде між вами а мною. Не гороїжтеся! Мене ви не настрашите. Мої предки були більшими панами, ніж ви, перед фізичною силою я страху не знаю, а моральна перевага теж не по вашому боці.

— Отче!

— Пане!

Очі їх стрінулися з собою.

В гостинній зробилося тихо. Ніхто не смів пари з уст пустити. Здавалося, що навіть годинник перестав тикати.

Аж дідич похилив голову.

— Отже?! — спитав священик.

— Ну, так... — вицідив крізь зуби пан і казав собі подати води.

А парох:

— І ще одне. Заки виїдете, мушу знати, що сталося з Гертрудою.

— Це родинна справа.

— Я також, хоч і здалека, але до родини належу, а коли б навіть і не належав, то совість велить мені, щоб тая загадка була раз розв'язана, мій пане!

— Води! Скорше, скорше води! Темно мені. Запаліть більше свічок!

Всі кинулися до пана, і за хвилину він не жив. Стався з ним припадок, на тій самій канапі, яку купив за виграні в карти гроші.

Під вікнами почулися крики. Народ бентежився, чому не від'їжджають пани. На ґанок вийшов парох.

— Пан не поїде. Він помер. Не вірите мені?

— Віримо, але якось дивно.

— Як дивно, то най двох найстарших газдів прийдуть і подивляться.

— Не треба, не треба. Най з Богом спочивають. І розійшлися.

Як поховали пана, за труною ішла Гертруда, біла, як молоко. Всі гадали, що вона посивіла тої страшної ночі, коли з паном стався отсей припадок.

По похороні люди просили пароха, щоби пані не виїздила з села, казали, що вони знають її добре серце і що між селом і двором не буде тої пропасті, що перше.

Але пані не згодилася. Казала, що недаром цілувала хрест, щоб більше не вернути. Аж діти підросли, і оженився найстарший син та перебрав маєток. Але тоді вже і панщини не було. І ціла тая пригода пішла в забуття, як не одно в світі; пам'ять наша коротка. Але є, мабуть,

якась невидима книга, в котрій записують усе, добре і зле, щоб звести порахунки. В книзі нашого двора "debet" було більше від "habet". ї тому він засуджений на запустіння. Маєток парцелюють, а що ж варт двір без маєтку? Це вже не двір, а великий, бездушний будинок, невже ж воно не так?

— Мабуть, що так.

— Гадаю собі своїм дурним розумом, що справедливість якась мусить бути і що жаден гріх, жадна кривда не минає безкарно.

— Говорите, як священик в церкві. Але, правда... того священика, про якого ви розказували, я пізнав з ваших слів.

— Невже ж?

— Так. Це був мій дід.

Лице Ксаверого видовжилося і закам'яніло з дива.

— А Гертруда...

— Панна Гертруда, — повторив слуга, і очі його стали рости, рости аж до розмірів двох шиб у вікні...

Коли збудився, на шибах горіла заграва сходячого сонця. Співали перші птахи. Потер рукою очі, підніс високо повіки і лиш раменами здвигнув. "Ігі! І не пив я нічого, крім чаю, і щось таке ввижалося мені".

Встав, підійшов до ліжка і згасив свічку, яка догорю-вала в ліхтарі і з якої синявий, чуткий димок снувався кругом канапи, як бабське літо круг корча.

Скоренько роздягнувся і пірнув у постелю. Не хотілося йому, щоб Ксаверій побачив нерушену постіль і догадався, що він не спав.

Але заснути не міг.

Сонні мрії снувалися дальше перед очі і ніби казали йому: "Піди й переконайся, чи все те правда". Встав і пішов до салі.

Воєвода грізно дивився зі своїх позолочених, порохом прикритих рам.

Усміхнена пані зі шнурком перел кокетливо гляділа на нього і ніби казала: "1 ти віриш, немов то я коло півночі чищу паркет?"

Портрети не членів родини ніби хотіли сховатися в сутінки, які падали ще від великої кафлевої печі.

В гостинній позіхала канапа, на котрій стався припадок зі старим паном. До інших покоїв не заглядав. Був певний, що і там не інакше, лиш так, як йому ввижалося у його сонних марах.

Відчинив двері на ґанок і уявляв собі ті огні, що горіли в парку, коли двір облягали збунтовані селяни. Туди перекрадався лакейчук на попівство в село, туди надійшов священик, тут він промовляв до бунтівників.

Таке-то...

А тепер у парку було тихо і глухо.

Доріжки заростали травою, дерева порохнявіли і валилися, ставок заростав ряскою і шуваром.

"Цей двір засуджений на запустіння", — пригадав собі слова свого нічного провідника по салях. "Бо єсть невидима книга, в котрій списують добрі і злі учинки, і мусить бути рука, котра зведе колись усі порахунки в тій книзі".

Обійшов кругом великий старий сад, а як вернув, ліжко його було вже постелене і в їдальні крутився Кса-верій у фраку і в білій краватці.

— Що пан позволять, каву чи гербату?

— Гербату, розуміється, коли наставили самовар.

— Він уже два рази перекипів. Петрусю, принеси його тут!

Петрусь приніс самовар, і Ксаверій налив філіжанку пахучого чаю.

— Як вам спалося, Ксаверій?

— Дякую панові, що ласкаві спитати.