Старий двір - Лепкий Богдан
По легкім туркоті повозу пізнав, що з мурованої дороги звернули на польову.
По обох боках хвилювали дозріваючі збіжжя.
Останні відблиски погасаючого сонця ховзалися по легких хвилях житнього й пшеничного колосся.
Хвилину можна було пізнати жито по сріблистім, а пшеницю по золотавім відблиску, але незабаром і тая різниця розплилась в зелено-фіолетнім тоні, як краска на малярській палеті.
Починалася ніч. Спокійна, підгірська, літня ніч, вдумчива й поетична, повна своєрідного настрою, якого годі шукати в інших, чужих краях.
Стрикали пільні коники, і в ровах покумкували жаби.
"А ось і двір!" — сказав візник, показуючи батогом, і перервав задуму подорожнього.
Цей глянув в напрямі батога.
Направо, яких кількасот метрів перед ним, стелився синявий туман, а з того туману знімався білий будинок, якого контури злегка зарисовувалися на тлі м'якотемного лісу.
З-за лісу виринав місяць уповні.
В дворі лиш у кількох вікнах світилося і тільки з одного комина снувався дим місяцеві просто під ніс.
"Буде погода", — сказав візник і скрутив в липову алею, довгу, але щербату, бо деяких лип бракувало.
Брама до двора була відчинена.
Об'їхали великий муравник і спинилися перед ґанком. Чотири високі й доволі грубі стовпи виростали з кам'яних сходів. За стовпами, досить глибоко, були скляні двері.
Зігнутий в чотири погибелі чоловічок підбіг до повозу і глянув гостеві в очі.
Цей спитав:
— Пан управитель дома?
— Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра зполудня вислати на залізницю коні. Пан управитель просять, щоби на них підіждали.
— А переночуєте мене?
— Розуміється. Покоїв маємо багато. Двір майже пустий.
— Ну, то й гаразд.
Старий, досвідний лакей легко взяв гостя попід рам'я і поміг йому вилізти з високого фякерського повозу.
— Прошу вважати, бо тут шість сходів. Так, ми вже на ґанку, а тепер я піду по ліхтарку.
— Не треба, зайдемо і без свічки, маю добрі очі. Перейшли кілька кімнат, освічених зеленавою місячною позолотою, аж служачий спинився і сказав:
— Тут, може, ласкавий пан дозволять розгоститися. Засвітив лампу на високій бронзовій підставі, мабуть,
одно з перших того роду світил, привезене зі світової вистави у Відні, і вийшов.
За хвилину вернув з валізою.
— Спасибі вам, не знаю, як на ім'я...
— Ксаверій.
— Спасибі вам, Ксаверій, — сказав гість, розглядаючися по кімнаті, в котрій мав провести нинішну ніч.
— Що пан позволять на вечерю? З дробу може бути що завгодно.
— Що кухар подасть, те й буде, але склянку гарячого чаю вип'ю радо.
— Слухаю пана... — і як тінь висунувся з кімнати. Був малий, мав великі сиві бокобороди, ходив, як на пружинах. З хребта звисав йому фрак невловимої краски і теліпалися блискучі гузики з п'ятипалковими коронами.
В кімнаті було сиро. Як звичайно там, де довгий час ніхто не мешкав.
Гість повів пальцями по столі і дивувався, звідки й тут береться порох.
Потім оглянув образи і підійшов до дверей.
Вели до малої, ошкленої веранди з пов'ялими квітками. Видко, не було їх кому пильнувати. Взагалі будинок подобав на зачарований двір. Паркети скрипіли, двері співали, годинники розказували якісь незрозумілі казки. Крізь відчинені двері до сусідного покою видно було, як портрети моргали до себе. На одному якийсь здоровенний добродій з підголеним чубом здвигав раменами і ніби питався: "А він тут чого?"
Чого?.. Цей маєток мають парцелювати. Хоче купити собі декілька моргів і двір, щоб мав де з родиною провести час літнього відпочинку.
Була це здавна його улюблена мрія. Місто виснажує чоловіка, робить його подібним до паперового цвіту, без ароми і без привабу життя. Дійсно, мешканці міст, особливо великих, шукають радості не там, де треба, а куди їх тягне уява. їдять хліб, але не знають, звідки він береться, діти часто не бачили збіжжя на очі і не знають, що жито, що пшениця. Невже ж воно добре і здорово? Ніяк ні! Мрії Рескіна й Куліша1 про хуторний устрій мають багато дечого доброго за собою. Поки був молодий, не думав про те, але тепер, як п'ятдесятка за плечима, чує, що мати-природа гнівається на свого марнотратного сина. Треба вертати до неї, як не на все, то хоч на два-три місяці щороку, тоді, як вона в повному розцвіті своїх невмирую-щих сил.
— Вечеря на столі! — почувся голос Ксаверого, що стояв у широко відчинених дверях до їдальні, випрямлений, як свічка, в чорному фраку і в білій краватці. Боко-бороди ніби нарочно розгорнув, щоб видко було білу краватку і чистий перед сорочки.
Хрустальний павук освічував круглий стіл, на котрім стояло одно накриття.
Гість сів, білу скатертку положив на коліна і, набираючи страву з півмиска, котрий йому подавав Ксаверій, спитав:
— Пан і пані давно виїхали за границю?
— Ще весною.
— А коли вернуть?
— Невідомо. Тут тепер управитель господарює, а властиво — ліквідує.
Останнє слово вимовив з жалем.
Про тую ліквідацію говорили недогарки свічок у павуці, і порохи на меблях, і тюлеві занавіски при вікнах, на котрих навіть не дуже-то вправне око могло пізнати сліди тютюнового диму.
Тільки цвіти в японській вазі серед стола були свіжі й розкішні, як би їх ця ліквідація не торкалася.
Були вони тут одиноким живим і привабливим явищем, бо від усього іншого дихав смуток минулого й пережитого, не виключаючи і Ксаверого, хоч мав фрак і білу краватку.
— Ксаверій довго служить?
— З діда-прадіда. Туг я зріс, туг гадав і вмирати. А тепер... Не докінчивши речення, змінив таріль і подав солодке.
— Ви непотрібно зготовили таку вечерю. Маєте знаменитого кухаря.
—• Колись тут усе, можна сказати, було знамените.
— Колись?
— Так, бо тепер багато змінилося. Тепер головна річ — столиця і заграниця, а про рідне гніздо ніхто не дбає, тому до нього летять чужі птиці... Може, я собі забагато позволив сказати, вибачіння прошу.
— Нічого. Я ж вас питав, бо не привик мовчки їсти... Вина не наливайте. Не хочу. Вип'ю гарячого чаю. Другі по чаю заснути не можуть, а я не сплю, як його не вип'ю.
— Я знов, як дозволять пан сказати, люблю до подушки чарку полинівки. Без того погані сни маю, як ось ніби мене покійний пан за ухо тягне або дід нинішнього дідича каже замкнути в ледівні, бо й таке колись бувало... Кожний чоловік, як лікарі говорять, має свою "конституцію".
Присунув гостеві під руку столик з шипучим самоваром і з великого старосвітського чайника налляв свіжо запареного чаю.
Сам, як тінь, висунувся до другого покою, де дівчина стелила гостеві ліжко.
— Ти навіть ліжка постелити не вмієш!
— Та чому?
— Або я знаю чому, досить, що не вмієш. Перину треба добре зрухати, подушки мають стояти отак, о!.. Ви, баби, нарід ні до чого. Шиєте тисячі літ, а таки так, як кравець вшиє, жодна з вас не потрафить. Так само з варенням. Що кухар, то кухар. Ви тільки до одного здатні, хлопцям голови завертати. О, це ви вмієте раз добре.
Говорив шепотом, але гість чув тую розмову.
Добра вечеря, гарний чай і полеміка старого Ксаверо-го на тему жіночих здібностей розвіяли його надто ліричний настрій.
Запалив "трабуко" і вийшов на веранду. Обвіяв його холод літної, гарної ночі, по якій сподівався погідної, теплої днини.
Запущений парк, широкі алеї, над верхів'ям дерев зорі, а на стежках мережки місячного сяйва — все воно було несказанно звичайне, а разом із тим якесь таке поетичне, що наш гість, не дивлячись на свою п'ятдесятку, став піддаватися чарам тієї ночі.
Посеред парку був невеликий став. Верхів'я дерев сипали на воду місячну позолоту, а вода посилала їм свою легку мряку. Було тихо, ні листок не ворухнувся, ні квітка не задрожала, і парк нагадував заворожений город у казці про сплячу королівну.
"Цей парк міг би теж дещо розказати... Скільки тут грудей зітхало до місяця в таку ніч, як отся, кільки притишених розмов мішалося з шелестом перших пожовклих листків. Де вони нині, ті уста, що такі солодкі слова шепотали, ці жінки, що ледви доторкалися піском висипаних стежок?.. Суєта суєт! Треба йти спати. Усьому прийде свій час на сон... Добраніч!"
1 вернув у їдальню. Ксаверій чекав тут на нього.
На нічній шафці горіла нова свічка, стояла склянка з водою і пишався незвичайної форми дзвінок.
Ксаверій хотів позачинювати двері від сусідніх покоїв.
— Лишіть. Люблю багато воздуху.
— Я тому, бо двір пустий, шиборне миш і, здається, не знати що. Часом десь звечора залетить лилик, притулиться до якої шафи, а вночі зачне літати. Ще збудить пана.
— Нічо страшного. Чи раз мене будили. Добраніч вам!
— Доброї ночі бажаю покірно... А якби чого панові треба було, то прошу тим дзвінком задзвонити. Встану.
І вийшов.
Гість підійшов до ліжка. Було велике, вигідне, м'яке, тільки постіль чути було не фіалками, ні резедою, а пранням. Глянув на дзвінок. Такий самий показували йому колись в однім заграничнім музею як велику рідкість. Дзвонар, видко, гарячий католик, на його крисах вирізьбив цілу сатиру на дисидентів, навіть не дуже-то приличну.
"Цим дзвінком можна би й голову розбити", — подумав собі, сідаючи на канапу.
"Вигідна. Не ти до неї, а вона до тебе притулюється, хоче тебе взяти в свої обійми. А робить це не так нахально, як теперішні "клюбзеслі", знає міру, і не така безугарна, як вони... Люблю старі меблі, особливо бідермаєр, та ще віденський2.
ї одяги тоді були куди гарніші від нинішніх, особливо мужеські. Наші нинішні одяги, ні то вигідні, ні гарні. От мішки. З того боку жінки мають над нами перевагу, вони вдягаються гарніше, це і Ксаверій мусів би їм признати..."
Повіки насувалися на очі, а думки не хотіли йти спати.
"Як дивно! Цей двір тягне мене до себе, ніби старий знайомий. Невже ж би?"
І пригадав собі, що його предки по батькові й по мамі були теж колись великими панами. Збідніли в наполе-онських часах. Батько позбувся останніх шляхетських традицій, був демократом, а він пішов слідами батька. Важкою працею добився імені і придбав дещо гроша. А тепер захотілося йому хоч літом мешкати в дворі. Чому? Невже ж відзивається в ньому аграрій?.. Можливо. Пригадує собі шкільні часи. Як, бувало, прийде весна і побіжать з горбів перші потічки зі стопленого снігу, то щось його від тої книжки ніби кліщами тягнуло в поле й казало: "Ходи! Будемо орати, сіяти і слухати, як жайворон співає". Щось подібного говорили до нього нині ці стіни. "Вертай до нас, приведи тут своїх дітей, верни нам життя, як колись було".
