Зруйнований полон - Шкурупій Ґео
В цій тиші він також почув, як сильно колотиться його серце й як плавно хвилюються груди жінки за стіною. Він припав грудьми до стіни, і йому здалося, що він обіймає тепле, м'яке жіноче тіло і вже відчуває йому рідні зворушливі пахощі. Адже кожна жінка така близька й така рідна кожному чоловікові, — це пережиток дитинства, це є почуття близькости матері, її тіла, її пахощів. Хильчукові здалося, що він спить, бо тільки уві сні можна так реально відчувати людей, що їх справді поблизу й немає, Тільки уві сні можна відчувати справжнє кохання, геройство, боязкість і печаль, в дійсності все це переживається не так сильно.
— Чого ви мовчите?... Ви здивовані?...
Я теж страшно хвилююсь!... застукала жінка, ніби вона справді знала, що він переживає.
Тоді Хильчук, до краю зацікавлений, став швидко стукати в стіну, розпитуючи й відповідаючи.
Він був здивований, і ще ніколи ніщо не вражало його так, як це знайомство.
Він знав, що кораблі зустрічаються в океані, вітри в просторах, світи в космосі, але щоб так зустрілися люди, як він зустрівся з Марією, це буває багато рідше. Иого думки, його радіохвилі було кинуто в світ, і вони створили цю зустріч. Не всі ті божевільні, що їх вважають за божевільних. Життя настовбурчилось і вже випиналося зі стін.
Мур руйнується
Хильчук умовився зустрітися з Марією Вінцішек в саді літнього театру, що коло готелю. Тут Хильчук мав уже справді зазнайомитися з цією "марійкою", як він її на зивав, і що він мав пережити: чергове розчарування чи нове піднесення хвилювало його, зацікавлювало безмежно.
Цього вечора бійки за стіною вже не було, Хильчук чув, як Марія з чоловіком вийшли з готелю. За деякий час він теж мусів піти до саду літнього театру, щоб там зустрітись з нею. Він одягся, трохи походив по кімнаті, щоб якось прогаяти час.
Вона буде в чорному солом'яному капелюсі і в руках у неї буде жовта троянда. Чекатиме вона його на другій лавочці від входу. Такі зустрічі йому не були нові. Колись за часи підпілля йому часто доводилось так зустрічатись, додержуючи конспірації. Але ж це не конспіративне побачення, це просто знайомство чоловіка з жінкою, що цікавлять один одного. Так зустрічаються коханці. І таким чином зустрінеться тепер Хильчук з нею. Чи впізнає він її, а що як він помилиться й підійде до сторонньої жінки?
Такі зустрічі завжди хвиліоють. Вони утворюють дивне піднесення, напружений настрій. Людина перед такими зустрічами наче хвора, але ця хворість приємна — вона освіжає людину. Це пропасниця кохання. Вона трусить всіх закоханих, — хто б вони не були. Підлітки чи дорослі, — всі однаково переживають її. Кохання це така хворість, що її мусять пережити всі, проти неї немає лікарів і проти неї не лікуються: бо ця хворість — приємна.
Хильчук купив квитка й пройшов досаду. Оркестра вже награвала якогось вальса, і в рулетці вже кричав круп'є. В саді було темніше, ніж на вулиці. Електричні лихтарі кидали величезні тіні від акацій, і в цих тінях стримано лунали сміх і розмова. На освітлених алеях вже гуляла публіка. В повітрі пахло задушними пахощами від жинок, пудрою і потом. Ця сумішка пахощів була приємна й трохи дратувала, підвищуючи настрій.
На другій лавочці від входу, що до неї підійшов Хильчук, нікого не було. Він підходив до неї хвилюючись, сподіваючись, що ось він зараз зустрінеться з цією жінкою, що так хвилювала його. Коли ж він побачив, що на лавці нікого нема, його хвилювання зникло, й Хильчук відчув досаду, ніби його обдурили. Він присів у тіні й став чекати.
Повз нього проходили жінки, що своїми вбраннями нагадували вітрини модних крамниць. Хильчукові спали на думку ці вітрини з шовками, лякованими черевичками, краватками, капелюхами, косметикою. Йому пахло різноманітними пахощами пудр, і він помітив, що всі жінки силкуються виставити всю свою принаду особливо знизу, з ніг. Чим потворніше була жінка, тим вище вона показувала свої ноги, коліна, і розпалена уява вже малювала собі пристрастні картини. Євангелія й жіночі коліна примушують замислюватись про вище.
Вгорі під покрівлею дерев'яного театру стояла дата: 1910 рік. Речі й будівлі довше живуть за людину. Скільки ліодей вже проходило повз цей театр, думаючи свої думки, думаючи, про що завгодно, тільки не про те, що в 11-му році повз цей театр вже ходитимуть інші люди, які також думатимуть про що завгодно, тільки не про це. Люди помруть, стануть землею, а театр стоятиме, й інші люди проходитимуть повз нього, і їм буде байдуже, що зниклі люди проходили тут і мріяли про своє щастя та майбутнє.
Хильчук підвівся й пішов у напрямку до рулетки. Крізь прочинені двері, за великим столом, що був розмічений цифрами, Хильчук побачив круп'є — чоловіка Марії Вінцішек. Круп'є був прилизаний, сорочка його блискучо лищала під модним костюмом, своїм обличчям він нагадував дамського перукаря. Воно було підстрижене, поголене, підпудрене, — це було обличчя самозакоханого красуня, бездарного й пустоголового. Хильчук, подивившись на нього, став дещо розуміти. Він пригадав свою дружину й поставив її поруч із цим круп'є. З них вийшла б чудова парочка. Вони так підходили один до одного, ніби були дуже близькою роди— ною. Хильчук тепер догадався, що з ним і з Марією могло трапитись одне й те ж. І ці камери кімнат в готелі з'єднали в'язнів традицій. З'єднали людей, що потрапили до пастки власних помилок. Хильчук відчував, що він з Марією свої люди, які впізнають один одного й на північному бігуні, і в нетрах лісів, і на вулиці людного міста.
В рулетці вже було багато народу. Од шикарно одягнених дам та чоловіків, од ро— бітників до підозрілих типів перукарського вигляду, — всі ці люди жадібним, запаленим поглядом стежили за кулькою рулетки, що байдуже стрибала й крутилася в своєму колі. Людей трусила пропасниця газарду. Вони сиділи й стояли блідими привидами, замагнічені бігом кульки й шелестом паперових грошей. Було моторошно на них дивитись.
Хильчук, не заходячи до рулетки, з саду силкувався розглянути всіх, хто є в рулетці. Иого очі старанно розглядали жінок, але він не знаходив тієї, що цікавила його.
Раптом у самому центрі коло круп'є він побачив її. Вона була ще молода й струнка. Вся в чорному убранні, в чорному солом'яному капелюсі, вона стояла притуляючись до стіни й задумливо притискала до обличчя жовту, чайну троянду. Капелюх кидав маленьку тінь на її очі, але в тіні його вони здавалися ще ширші й задумливіші. Обличчя було тонке й трохи суворе. Хильчук поглянув на неї і раптом якось розгубився. Це вона, це вона, — не могло бути ніяких сумнівів.
Вона оглянула залю рулетки, й її погляд зупинився на прочинених дверях, і раптом обличчя їй почервоніло, вона збентежилась і затулила обличчя трояндою, з-під капелюха поглядаючи на Хильчука. Він зрозумів, що вона якось інтуїтивно впізнала його, зніяковів і відійшов од дверей.
Вона зараз же вийшла з приміщення рулетки й просто підійшла до нього, все ще, очевидно, збентежена та схвильована цією зустріччю:
— Ось і я!...Ви, мабуть, вже давно чекаєте на мене... і простягнула руку Хильчукові. Він міцно по-товариському стис Її.
— Так ви, я бачу, захопилися грою!...
— Я дивилась на людей, — посміхнувшись відповіла вона, — вони самі влащтовують собі трагедії...
Вони підійшли до лавочки, що стояла поблизу рулетки, й сіли в тіні акацій.
Крізь освітлене вікно приміщення було видно відвідувачів і круп'є. Шкло вікна потворно викривляло постаті, і круп'є здавався якимсь спрутом з величезною розтягнутою вздовж головою, з широкими руками, що коливались і тремтіли, як холодець при кожному рухові... Вони скидувалися вгору, тягнулися вперед і завмирали, ніби схопивши когось за горло смертельним вхопом.
Хильчук і Марія розмовляли просто й ненапружено. Вони розуміли один одного, їм не треба було хитрувати, заховувати свої почуття, свої настрої. Вони знали, що їм нічого критися, що кожна фалшива нотка, кожний фалшивий рух викриє зараз же один із них. Вони свідомо відчували, що вони товариші, але одночасно й чоловік і жінка, що в їхніх стосунках не може бути і не мусить бути якогось ламання, удаваного сорому й любовної політики, що стала традицією між жінкою та чоловіком. Вони не заховували, що сподобалися один одному, вони не заховували й того, що ця зустріч приємна їм.
— Як це у нас вийшло, — сказала Марія, тримаючи Хильчука за руку, — ніби ми дійсно сиділи досі поруч у камерах тюрми, а тепер вийшли на волю в зустрілися після довгої розлуки.
— Я думав про це, — відповів Хильчук,— щоразу, коли чув ва стіною ваш плач і ці сварки, що доводили мене до божевілля. Чого він так поводився з вами? Ви ж могли піти від нього...
— В цьому й уся мука, що я не могла піти від нього, ось тепер я знаю, что від нього піду…— і вона одверто подивилась на Хильчука, даючи цим розуміти, що це він допоможе їй зробити це...
— Я за всяку ціну допоможу вам, — щиро відповів він на її погляд.
— Я зробила помилку—
— і в її історії, в її житті Хильчук побачив майже точну копію свого життя. Підпілля, революційна боротьба, тюрма панорамою пройшли перед ним, потім непомітний одрив од свого оточення, будні, що їх силкуєшся оздобити кольоровими ганчірками, новими почуттями, вражіннями й, нарешті, чужі ворожі стіни, — полон. Той самий полон, що в ньому був Хильчук, що в ньому перебувають багато їхніх товаришів. Полон кімнаток, розкішних жінок, вечірок, чоловіків, артистів, полон річей, оздоби, самоварів і канарок.
— Я одірвалася від оточення, від товаришів, я вмерла в обставинах, що вже запліснявіли, що не мають повітря, що не мають свіжої думки. Я захопилась оцим круп'є, як і ви в свій час закохались своє дружиною. Я загубила зв'язки, загубила то варишів, які повмирали, яких порозстрілювано, аті, що лишилися, десь розпорошились, забули мене. Я теж вмерла. Духовна смерть страшніша за фізичну. Живеш і бачиш, як розкладається твій світогляд, твій мозок. Я стала звичайною дружиною свого чоловіка, і, коли зрозуміла це, було вже пізно. Стіни вже міцно тримали мене, й можна було лише голову розбити об них. Він же цей круп'є, я вже давно не вважаю його за свого чоловіка, цей шулер, ця моя помилка, став моїм ха зяйчиком. І коли я одверто оголосила бунт, він став знущатися з мене.
