Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Одарка. Нi­чо­го ве­ре­ду­ва­ти. За та­ко­го ба­га­то­го не пi­деш, так ко­го ще то­бi тре­ба? Чи яко­го по­вит­чи­ка бу­деш жда­ти? Та до­ки нам те­бе i со­дер­жа­ти? Бач, батько п'яни­ця неп­ро­си­пен­ний; я своїми буб­ли­ка­ми тiльки вас i со­дер­жу, та вже i в ме­не си­ла не та; зва­люсь, хто вас бу­де го­ду­ва­ти?

Уляна. Чим я то­бi, ма­мо, у тя­гiсть? Лi­том на мой­цi - сла­ва то­бi, гос­по­ди, - скiльки за­роб­ляю? А зи­мою пря­ду; та й зiб­ра­ла чи­ма­ло: пов­нi­сiнька скри­ня на ко­ле­сах. Ко­ли ж я стiльки у дi­воцт­вi зiб­ра­ла, то мо­жу се­бе i со­дер­жу­ва­ти, i зо­дя­га­ти i без му­жи­ка-дур­ня.

Одарка. Те-та­ки, що зiб­ра­ла, то га­разд, а що за ба­га­тим му­жи­ком бiльш збе­реш, так то ще луч­че. Пос­лу­хай ме­не, Уля­сю! Пос­лу­хай ме­не, до­ню! Не дро­чись! Iди за Стецька, да­ром що дур­ний. Бач, нiх­то не трап­ляється. За ко­го ж те­бе i вiд­да­ти? Де тi лю­ди?

Уляна (зас­тен­чи­во). Ма­мо!.. Я б вам… щось ска­за­ла…

Одарка. Ану, ка­жи.

Уляна. Ад­же ви знаєте Олек­сiя?

Одарка. Яко­го се?

Уляна (сме­лее). Ко­ва­ля. Ось чи впам'ятку вам, що до­ва­рив вам ко­чер­гу, а оце не­дав­но чап­лiю зро­бив?

Одарка (вспо­ми­ная). Еге-ге-ге! Ко­валь? Знаю. А що? Чи не ду­ма вiн?

Уляна (стыд­ли­во). Атож!

Одарка. Не­хай со­бi i у го­ло­вi не док­ла­да. Чи мож­на, щоб я за нього вiд­да­ла? Хi­ба вiн то­бi ка­зав?

Уляна. Еге!

Одарка. А ти що? А ти йо­му i не плю­ну­ла ме­жи очi?

Уляна. От так пак! А за що?

Одарка. Щоб не сi­кав­ся за не­рiв­ню. Чи не ду­маєш ти за ньо­го?

Уляна. Атож!

Одарка. Та що се ти узя­ла у го­ло­ву? Чи вiн же то­бi рiв­ня? Прав­да, вiн па­рень доб­рий, ко­валь муд­рий, уся­чи­ну зро­бить, не п'є, з бур­ла­ка­ми не гу­ля, про­тiв ме­не зви­чай­ний; усе прав­да. Так що ж? Кре­пак!

Уляна. Що нуж­ди, ма­мо, що кре­пак. Па­ни у нього доб­рi, про них усю­ди та­ка чут­ка iде.

Одарка. Та хоч во­ни i доб­рi, та па­ни! Як-та­ки се мож­на, щоб то­бi з во­лi та у не­во­лю; бу­ла ка­зен­на, та пi­деш у пiд­дан­ст­во; бу­ла го­ро­дян­ка, та ста­неш се­лян­кою!

Уляна. Де б я нi бу­ла, чим би я нi ста­ла, то ме­нi i бай­ду­же. Ме­нi за ним бу­де усю­ди доб­ре, бо я люб­лю йо­го!

Одарка. А то­го i не по­ду­маєш, як те­бе по­же­нуть на пан­щи­ну?.. Ох, ме­нi ли­хо! Мою Уля­сю та на пан­щи­ну!

Уляна. А чим пан­щи­на страш­на? Так за­те не зна­ти­ме­мо нi по­душ­них, нi де­сятських, нi хво­нар­них; усе то па­ни за своїх лю­дей пла­тють. Та i на мой­цi - чи ма­ло там панських? Так усi-то, крий бо­же, як то хва­лються, що як доб­ре за па­на­ми жи­ти!

Одарка. Та вже ж, Уля­сю, як со­бi хоч, а я то­бi ма­ти, так я то­бi ска­жу: ско­рiш в ме­не на до­ло­нi во­лос­ся ви­рос­те, чим я вiд­дам те­бе за Олек­сiя. Та вже тут нi­чо­го па­тя­ка­ти: я вже ста­ро­му Канд­зю­бi ка­за­ла, щоб сьогод­нi i ста­рос­тiв при­си­ла­ли.

Уляна. Ох, ме­нi ли­хо! сьогод­нi?..

Одарка. Сьогод­нi, сьогод­нi. Чо­го тут вiдк­ла­да­ти? Пос­тiй же, до­ню, тут; Стецько прий­де, та й по­го­во­ри­те со­бi лю­бенько; а ти не бе­зумст­вуй, будь до нього при­яз­на…

Уляна. Об чiм з та­ким дур­нем i го­во­ри­ти? Я не вмiю…

Одарка. По­ту­рай! Дiв­ка з па­руб­ком аби б зiй­шлись, а то най­дуть, об чiм го­во­ри­ти, а ча­сом i мовч­ки ще й луч­че под­ру­жать; я се доб­ре знаю. -По­сидь же за во­ро­та­ми, а я пi­ду ла­го­ди­ти обi­да­ти. (Ухо­дит).

Уляна (одна). Так та­кая-то моя до­ленька не­щас­ли­вая? Так та­ко­му-то дур­не­вi дос­та­неться ору­ду­ва­ти на­до мною? Так та­кий-то йо­лоп на­ру­гається над моєю ру­сою ко­сою? Що ме­нi у йо­го ба­гатст­вi? Ка­за­ла ж на­ша па­ла­мар­ка: че­рез зо­ло­то, ка­же, сльози ллються. На­ва­рю i бор­щу, i уся­кої стра­ви, та як во­но бу­де роз­ве­де­но моїми слi­зонька­ми, чи пi­де ж у ду­шу? Бу­де i оде­жа хо­ро­ша, i пос­тiль бi­ла, та ко­ли стi­на нi­ма, з ким бу­ду роз­мов­ля­ти, у ко­го по­ра­доньку узя­ти? З Олек­сiєм пiш­ла б на край свi­та, стар­це­во­му су­ха­ре­вi бу­ду ра­да, з ка­лю­жi во­ди­цi нап'юся, аби б вiн, мiй ми­лий, мiй го­лу­бонько си­зий, мiй Олек­сiєчко, ме­нi по­дав! Ко­ли ж го­ре i бi­да пос­тиг­не, то аби б вiн був бi­ля мо­го сер­денька, вiн не дасть ме­нi сплак­ну­ти; а як при­го­лу­бить ме­не, то i усю бi­доньку за­бу­ду. (Раз­вер­ты­ва­ет куп­лен­ный пла­ток и, рас­смат­ри­вая его, по­ет).

Хусточко ж моя шов­ко­вая!

Чи на те ж я за­роб­ля­ла,

Щоб не­лю­бу, та й не­ми­ло­му,

Та її я по­чiп­ля­ла?

Хусточко моя шов­ко­вая!

Обiтри мої слi­зоньки!

Нехай же, не­хай же вiд них

Полиняють квi­тоньки!

Хусточко моя шов­ко­вая!

Прийшлось те­бе за­хо­ва­ти.

З плi­точ­кою та i дро­тя­ною

Тепер тре­ба при­ви­ка­ти!

Хусточко моя шов­ко­вая!

Не дос­та­вай­ся во­ро­гу.

Покрий мої яс­нiї очi,

Як я ля­жу у гро­бу!

ЯВЛЕНИЕ ЧЕТВЕРТОЕ

Уляна и Стецько вы­хо­дит ско­ро; ра­зи­нув рот и раз­ма­хи­вая ру­ка­ми, идет и, уви­дев Уля­ну, ос­та­нав­ли­ва­ет­ся, сам с со­бой сме­ет­ся, охо­ра­ши­ва­ет­ся; под­хо­дит и бо­ит­ся; ос­мат­ри­ва­ет Уля­ну сза­ди и с вос­тор­гом го­во­рит.

Стецько. Та й пат­ла­та! (Сме­ет­ся гром­ко и, подо­шел к Уля­не, вдруг пе­рес­та­ет и, дол­го по­ду­мав, го­во­рит). А що в вас ва­ри­ли?

Уляна. (стоя на мес­те, не об­ра­ща­ет на не­го вни­ма­ния и пе­чально от­ве­ча­ет). Нi­чо­го!

Стецько. (дол­го вспо­ми­ная). Ну!.. ну!.. а те­пер… що?

Уляна. Що?

Стецько. Що?

Уляна. Що?

Стецько. Що?

Уляна. Що? Нi­чо­го.

Стецько. Бре­шеш-бо, як нi­чо­го! Батько ка­зав, роз­пи­тай її обо всiм. А чорт її зна, об чiм її роз­пи­ту­ва­ти! Я усе по­за­бу­вав.

Уляна. Так пi­ди до батька та i роз­пи­тай, ко­ли по­за­бу­вав єси!

Стецько. Так вiн-бо доб­ре ка­зав, не iди, ка­же-го­во­рить, вiд неї, по­ки обо всiм не до­мо­виш­ся.

Уляна. Нi об чiм нам до­мов­ля­ти­ся.

Стецько. Як нi об чiм, ко­ли вже ти за ме­не iдеш?

Уляна. Нi, го­луб­чи­ку, сього нi­ко­ли не бу­де.

Стецько. А чом не бу­де?

Уляна. Тим, що я за те­бе не пi­ду.

Стецько. А чом не пi­деш?

Уляна. Тим, що не хо­чу.

Стецько. Та чо­му не хо­чеш?

Уляна. А не хо­чу - тим, що не хо­чу.

Стецько. Ну, те­пер твоя прав­да. А батько ка­зав, що ти пi­деш.

Уляна. Не пi­ду.

Стецько. Ну, а батько ка­зав: не по­ту­рай їй, по­же­ни­хай­ся, та пi­сеньки зас­пi­вай, то во­на i пi­де. От я i зас­пi­ваю:

На ку­роч­цi пiр'ячко ря­боє;

Любимося, сер­денько, обоє.

Диб, диб на се­ло,

Кив, морг на нього.

Я не дiв­ка йо­го.

Не пi­ду я за нього.

Ой по­ло­ла дiв­чи­на пас­тер­нак

Та ско­ло­ла нi­женьку на бу­дяк.

Диб, диб на се­ло… и проч.

Не так бо­лить нi­женька