Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Класика » Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко

Читаємо онлайн Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко
спи­та­ти, як-то во­на ще ска­же?

Кандзюба. Хi­ба во­на ча­сом i не ту­ди?


Одарка. Та та­ки трош­ки ве­ред­ли­венька. То ска­же: не ва­рi­те з са­лом, а з яло­ви­чи­ною; то м'яса не схо­че, а са­ла за­ба­жа; то та­ра­ня со­ло­на, та що-не­будь i ви­га­дує; та­ка вже со­бi нiж­на! То щоб i з же­ни­ха­ми не ста­ла ве­ре­ду­ва­ти.


Кандзюба. Та во­на ж не па­нян­ка! Не­хай вже тi ве­ре­ду­ють, по­ки до­ве­ре­ду­ються до сво­го. Та нi­чо­го грi­ха таїти, те­пер i усю­ди та­ка мо­да: на­шi му­жич­ки - так усе б то за мi­щан; а мi­щан­ка вже i об куп­це­вi не ду­же ду­ма, а щоб вис­ко­чи­ти за па­латсько­го або за ску­бен­та! то i гля­ди: дi­ву­ють, сер­деш­нi, до то­го, що мож­на бу­де їми на Дон­цi греб­лю за­га­ти­ти. - А з своєю як хо­че­те, а я лю­дей приш­лю. Не на­ро­бiть тiльки беш­ке­ту.


Одарка. Та не бiй­тесь, не бiй­тесь, при­си­лай­те-та­ки ста­рос­тiв; вже ж во­на не без ро­зу­му, вмiє роз­су­ди­ти.


Кандзюба. Спа­си­бi ж за лас­ку. Ждiть вiд нас лю­дей по за­ко­ну, уве­че­рi; а я Стецька приш­лю, не­хай з дiв­кою… Я щось її не знаю; а як її зо­вуть?


Одарка. Та Уля­на ж i до­сi.


Прокіп. Та ще й Про­кi­пiв­на.


Кандзюба. Так не­хай мiй Стецько з Уля­ною, як там тре­ба, по­го­во­рють; а ви її нав­чiть, щоб ча­сом не бри­ка­лась. Про­щай­те до яко­го ча­су.


(Повторяют пос­лед­ний куп­лет).


(Вместе).


Кандзюба.


Пришлю, приш­лю лю­дей,


Свати мої лю­без­нi!


Стецька сво­го приш­лю.


Прокіп.


Пришлiть, приш­лiть лю­дей,


Мiй сва­туш­ко лю­без­ний!


Горiлки на­куп­лю.


Одарка.


Пришлiть, приш­лiть лю­дей,


Мiй сва­туш­ко лю­без­ний!


Я хуст­ку по­чеп­лю.


(Обнявшись, прип­ля­сы­ва­ют, по­том Канд­зю­ба ухо­дит).


Прокіп. От же сквер­но, що сва­та без чар­ки го­рiл­ки вiд­пус­ти­ли! Чо­му б то до­ма про нуж­ду не дер­жа­ти? Те­пер тре­ба збi­га­ти на вольну та на сва­тан­ня прид­ба­ти.


Одарка. А вже ти ме­нi з тою вольною ос­тив та спо­га­нiв! I як би то ти про­нiс вiд об'їздчи­кiв?


Прокіп. Але! будьте i пер­ви­на! Че­рез лi­сок, та че­рез ярок, та вско­чив у са­док, та й до­ма, от їм i ду­ля пiд нiс! Так по­си­лай же.


Одарка. Не­хай ли­шень ви­яс­ниться, бач, нах­ма­ри­ло! Iди ли­шень до­до­му, я пi­дож­ду Уля­ни, та й прий­ду, i ся­де­мо обi­да­ти.


Прокіп. (не­охот­но). Та вже i пi­ду. Та­ки-то i ур­вав­ся на во­льну! (Ухо­дит).



ЯВЛЕНИЕ ТРЕТЬЕ



Одарка и Уляна.


Уляна. Здо­ро­вi, ма­мо, бу­ли! 3 не­дi­ленькою будьте здо­ро­вi.


Одарка. Спа­си­бi, будь i ти здо­ро­ва! Де-то ти так ра­но хо­ди­ла? По­ки я упо­ра­лась, див­люсь, вже те­бе i не­ма.


Уляна. Хо­ди­ла, ма­мо, на ба­зар, по­ки до ранньої, та ку­пи­ла де­що. Ось скин­дяч­ки у ко­си, а оце шпа­ле­рiв ку­пи­ла на го­лу­би та на квiт­ки. А оце, бач, так обi­ща­лась: на тi гро­шi, що по п'ятин­кам за­роб­ля­ла, так вiдк­ла­да­ла, та, зiб­рав­ши, от i ку­пи­ла, пла­ток. Бач, який? (Раз­во­ра­чи­ва­ет пла­ток). I не гар­ний, ска­жеш? Ве­ли­кий та мод­ний, з квiт­ка­ми; те­пер усю­ди та­кi на мi­щан­ках.


Одарка (рас­смат­ри­ва­ет пла­ток). На­що бу­ло тра­ти­тись? Ма­буть, i до­ро­гий?


Уляна. Да­ла я за нього сiм кiп та зо­ло­то­го з п'ята­ком; та вже тор­гу­ва­лась, тор­гу­ва­лась! Мо­ро­ка та й го­дi! Бi­ля круг­ло­го трах­ти­ря чу­гуєвська пе­ре­куп­ка, так аж за­бо­жи­лась, що не мож­на де­шев­ше. Та ще там смiх: во­на узя­ла, та на мою го­ло­ву при­мi­ряє i ка­же: виш, як то­бi к ли­цю! - А тут де узявсь пан, та­ки справж­нiй пан; тут хрест (ука­зы­вая на грудь), а тут ка­ва­ле­рiя (ука­зы­вая на шею), та й ка­же: "От слав­ная де­вуш­ка! Прис­та­ло, прис­та­ло. Вот кра­са­ви­ца!"- А я як за­со­ро­ми­лась. Ув очах по­чер­во­нi­ло, та не знаю, ку­ди й ди­ви­тись; а вiн усе хва­лить та смiється.


Одарка. По­ту­рай па­нам, чо­го во­ни не наб­ре­шуть! То вiн над то­бою глу­зу­вав.


Уляна. Буд­то б то па­ни i бре­шуть? Во­ни сього не вмi­ють i над дiв­кою не бу­дуть гну­ща­тись. Во­ни письмен­нi.


Одарка. Та знаю я i письмен­них. Є, душ­ко, з них уся­ко­вi. Чи ма­ло тут на Гон­ча­рiв­цi дiв­чат з ума поз­во­ди­ли i пи­сь­ме­н­нi, i куп­цi, i уся­кi? Хто мо­ло­до­го чо­ло­вi­ка зу­пи­нить!


Уляна. Та сей, ма­мо, вже пiд­топ­та­ний.


Одарка. По­ту­рай, по­ту­рай! Та­кий ще бiльш ли­ха на­ро­бить, чим мо­ло­дий. Ох, знаю я та­кiвських! - Та ска­жи ж ти ме­нi, на­що то­бi сей пла­ток?


Уляна. От­так, на­що? Лу­читься чо­ло­вiк, от у ме­не i хуст­ка. Руш­ни­ки є, хуст­ки не бу­ло, те­пер пi­де йо­му на хуст­ку, а як вий­ду за­мiж, так бу­ду са­ма пов'язу­ва­тись. Те­пер вже та­ка мо­да, що очiп­кiв не но­сють, i на по­па­дях не по­ба­чиш; не так, як ви усе у очiп­цi, по-ста­рос­вiтськи.


Одарка. Тим-то й го­ре, що но­ви­на ста­ро­ви­ну про­го­нить. По­ту­рай лю­дям! Прки­ну­ли свiй за­кон, та усе б то по-пан­сь­ки, то й на­шi бу­дуть, як пан­нi з му­жи­ка­ми жи­ти. А се доб­ре зро­би­ла, що ку­пи­ла хуст­ку. Уве­че­рi жди ста­рос­тiв, ка­за­ли, прий­дуть.


Уляна. (же­ман­но). Якi там ста­рос­ти? Вiд ко­го б то?


Одарка. Чи знаєш iз-за Хар­ко­ва Пав­ла Канд­зю­бу, що чу­ма­кує? Вiн ко­лись до нас за­хо­див з мо­нас­ти­ря на спа­са.


Уляна. От за то­го ста­ро­го? Ли­со­го?


Уляна. Тю-тю, дур­на! - За Стецька, йо­го си­на, ко­ли зна­єш.


Уляна. За то­го бо­же­вiльно­го? Се ще кра­ще! Та вiн, ма­мо, зо­в­сiм дур­ний!


Одарка. Дур­ний! - Так ба­га­тий.


Уляна. Цур йо­му з йо­го ба­гатст­вом, ко­ли в нього глуз­ду не­ма.


Одарка. Глуз­ду не­ма, так ба­га­тий.


Уляна. Як i по на­шiй ву­ли­цi йде, то ма­лi дi­ти з нього смi­ються.


Одарка. Не­хай смi­ються, а вiн со­бi ба­га­тий.


Уляна. А як прий­шов раз до нас на Ос­нiв'янську мой­ку, так там та­кий з нього ре­гiт був, що вже ха­зяїн на­си­лу прог­нав, щоб ми че­рез нього не гу­ля­ли. Се вже по­би­ла ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва, ко­ли за та­ко­го iти; не­на­че усi лю­ди по­ви­ми­ра­ли.


Одарка. Так ка­жу то­бi, що ба­га­тий! Скiльки пар во­лiв чи уся­кої ху­до­би! У нього бу­деш у зо­ло­тi хо­ди­ти; а пом­ре ста­рий, так усьому доб­ру бу­деш гос­по­ди­ня. Не­ма на свi­тi луч­чо­го щас­тя, як з дур­нем жи­ти! Вiн те­бе не б'є, не ве­ре­дує; а ко­ли там зду­ру хоч i на­лає, так тiльки крик­ни на нього, то вiн i за­мов­че. Ку­ди схо­чеш, пi­деш; як за­ду­маєш, так i ху­до­бою ору­дуєш. Та що то й ка­за­ти! Усе не те, що з ро­зум­ним; не­ма то­бi во­леньки; нi по­гу­ля­ти, нi в хо­ро­шi по­хо­ди­ти. А свар­ка, а лай­ка, а бiй­ка!.. Ось i мiй п'яни­ця: що з нього, що вiн не дур­ний? Ко­ли б пак оду­рiв, то я б зра­ду­ва­лась.


Уляна. Та вже, ми­мо, що хо­че­те, ка­жi­те, а я за то­го дур­ня, за то­го бец­ма­на не пi­ду та й не

Відгуки про книгу Сватання на Гончарівці - Квітка-Основ'яненко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: