Місто Тисячі Дверей - Арєнєв Володимир

Нарешті він засапався і зупинився. Тут йому спало на думку, що за сьогоднішній день, навіть усього лише за якусь нещасливу годину, він встиг накоїти купу дурниць. І краще б йому прийти до тями, якщо він не хоче залишитися тут назавжди.

Залишатися тут назавжди Фімка не хотів!

"Гаразд, подумаєш, дурниці! – сказав він сам собі. – Ну ломану вся в Двері! А хто б не ломану вся? Ну втік з кав’ярні! А хто б не втік?! І взагалі, пошукаю я все-таки шлях назад. Як там його звали, того господаря кав’ярні? Димон? Усе-таки єдина знайома душа в Місті. Може, підкаже, як мені назад повернутися".

Він навіть згоден був на те, щоб Аверинцев знайшов його за гаражем, спітнілого і нещасного. Вже краще так, аніж провести все життя без батьків і друзів.

Не встиг Фімка про це подумати, як на нього з усього маху хтось налетів.

– ОЙ!!! – заголосили вони разом:

– Ти чого? – заволав Фімка. – Чого б’єшся?!

– Я нічого! – войовничо відповіло дівчисько приблизно Фімчиного віку. Саме вона на нього наткнулася. – А ти чого посеред дороги стовбичиш, товстуне?

– Захотів і стовбичу! Буду ще у тебе запитувати, де мені стовбичити! – Фімка відверто грубіянив, але не стільки зі злості, скільки з переляку. – Ти хто така?

– Я? Я?! Я, між іншим, Меліса Оховська.

Фімка не витримав і розреготався.

– Чого іржеш, гладкий? – обурено запитало дівчисько, стріпуючи своїми рудими кісками.

– Ти що, принцеса, щоб так називатися?

– Ну й темнота-а, – розтягуючи слова, промовила Меліса. – Звідки ж узятися принцесі, поки немає Короля? У нас є тільки заступники – і Короля, і Королеви, і принцеси, між іншим.

– Ти, виходить, заступниця.

– Ну, – потупила очі дівчинка, – загалом, я одна з двох заступниць. Ми чергуємося. З Розаліндою, моєю сестрою, – сьогодні вона виконує обов’язки принцеси.

– А ти?

– А я сьогодні – качаю права! – гордо повідомила Меліса Оховська.

– Знущаєшся? – запідозрив Фімка.

– Та ну тебе, дурня! Витрачаю тут на тебе час, а мені ще права качати. Ось, бачиш? – вона показала хлопчику дивну штукенцію, щось середнє між насосом і кондитерським шприцом, з якого зазвичай всілякі смачні креми на торт видавлюють. У цій справі, відверто сказати, Фімка знав смак.

– А це що за фінтифлюжина? – зневажливо поцікавився він.

– Це те, чим качають права, правокачалка. Допоможеш мені з ними впоратися? Удвох швидше буде і веселіше.

"Вона ж майже принцеса, – подумав Фімка. – Може, порадить, як повернутися додому".

І ще... надто вже нагадувала йому правокачалка кондитерський кремовий шприц! Фімка відчув бурчання у глибині свого черева – таке собі передгрозове погуркування, поки ще тихе, але якщо розгуляється... Відчув і вирішив, що допоможе дівчинці.

– Тоді побігли! – гукнула вона. – А то спізнимося!

"Ну і днинка! – міркував Фімка, намагаючись не відставати від Меліси. – Суцільні тобі забіги з перешкодами".

Він не знав, що лише завдяки їй уник зустрічі з Головним Порядником – той саме помітив його з повітряної кулі, але поки приземлився, було запізно – за Фімкою і слід прохолов.

Тим часом діти опинилися поряд з вежею, що височіла над містом. Тут, як пояснила Фімці Меліса, їм треба піднятися на ліфтовій хмарі нагору, де й качають права. Вірніше, накачують, тобто помпують.

Меліса дістала з кишені свищик і дмухула в нього – вмить до них спустилася м’яка, пухнаста хмаринка з двома сидіннями в центрі.

– А вона витримає нас обох? – засумнівався Фімка. – Взагалі-то нас у школі вчили, що хмари складаються з крапельок води...

– От іще, дурниці, – розсердилася Меліса. – Звичайні хмари, може, і складаються, а наші – ні. Наші хмари, щоб ти знав, це частки наших мріяній... мріювань... мрій... Коротше кажучи, ми мріємо, а вони – те, що від цього залишається. Ну, як вихлопна кіптява – тільки чистіше, краще і корисніше. Поїхали?

Вони влаштувалися на сидіннях, і хмаринка підняла їх на вершечок вежі. А там спустилася на майданчик (який видався Фімці дуже маленьким і ненадійним; "Навернутися звідси, – подумав він, – як від Вітька Акваланга сховатися..."). І там, на майданчику, вони почали качати права.

Для цього на вежі був спеціальний отвір, у який Меліса встановила правокачалку. За сигналом дівчинки хмари (особливі, з великою синьою літерою "П" на боці) підпливали до правокачалки і зціджували в неї рідину, яка сяяла всіма барвами веселки. А діти за допомогою спеціального клапана перекачували її потім у вежу.

– Так здавна заведено, – пояснювала Фімці Меліса. – Адже до нашого міста потрапляють найрізноманітніші істоти. Всі вони звикли жити в різних умовах. По-перше, у кожного свої смаки: одні люблять шоколадні огірки, інші харчуються винятково піснями космічних брабуниць. Ну, з цим наш Король-Маляр розібрався відразу: намалював Горщичок, який готує їжу на всі Охи. Причому кожен, коли частується, відчуває смак тієї їжі, яка йому найбільше довподоби.

– Здорово!

– Але це ще не все! – заклопотано продовжувала Меліса, на мигах наказуючи підплисти наступній хмарі. – А де жити охівцям?

– У вас же багато різних будинків!

– А вода в будинку має бути? А опалення? А якщо навпаки – хтось спеку не переносить? Декому замість води ртуть подавай, іншим... От хоча б летяги – тільки у вакуумі живуть, шерстикрилі!

Господарський підхід дівчинки справив належне враження на Фімку.

– Здуріти! І як воно цим летягам?..

– Ну, я ж розказую. Усім не догодиш, скільки не намагайся, скільки різних будинків не малюй. Але ж право жити затишно і комфортно повинен мати кожний, згоден?

– Ще б пак! – озвався Фімка, з сумом згадуючи свій рідний будинок, і свою кімнату, і рибок акваріумних, яких він вкотре забув погодувати...

– І от, щоб усім жилося так, як вони самі того хочуть, Король-Маляр вигадав правові хмари. Варто лише комусь увійти до будинку, повернути вимикач і уявити собі ті умови, які йому найбільше підходять... І – будь ласка! Хочуть летяги вакуум – отримують свій вакуум, мріє жмим трасіанський про філіжанку розпеченої лави, щоб викупатися, – нема проблем! А залишки тих бажань знову збираються в правові хмари і літають, над Містом, поки не надійде черга цю хмару доїти. Ми перекачуємо з них право до вежі, а звідси воно розподіляється по будинках. Здорово?

– А то! Слухай, я ось що хотів запитати... Ну... От Двері. Крізь них сюди потрапляють мешканці і туристи. А як назад повернутися?

– То ти турист! – здогадалася Меліса. – Чого ж раніше не сказав? Повертаються так само, як і приходять, – крізь Двері.

– А можна якось по-іншому? – обережно запитав Фімка. – Якщо немає Дверей, якщо вони перетворилися на звичайні двері?

– Так не буває, – відмахнулася дівчинка. – Слухай, час закінчувати – бачиш, віконце на підлозі посвітлішало. Це значить, вежа наповнилася по вінця, досить.

– І куди ти тепер?

Меліса зітхнула:

– До палацу. Я б запросила тебе із собою, але не можна, у нас порядки суворі, а я сьогодні всього лише качаю права. От завтра... Слухай, приходь завтра до нас у гості, га?

– Прийду, – похмуро пообіцяв Фімка. – Але взагалі-то я хотів додому повернутися, а Двері, вони зникли, вірніше, їх зафарбували...

– Пошукай інші, – порадила дівчинка. – Але краще спочатку знайди собі будинок. Вибери з безпритульних.

– А як дізнатися, що вони безпритульні, ці будинки?

– Вони самі тебе знайдуть, – захихотіла Меліса. – Слухай, мені справді час, а то бабця сваритиметься. Словом, шукай будинок, облаштовуйся, а завтра приходь до палацу. Я завтра вже буду виконуючою обов’язки і зможу тобі допомогти. Зажадаю від Порядників, щоб підібрали тобі відповідні Двері. Домовилися?

Від цих слів Фімка спохмурнів. Пригадався йому злий худий чоловік зі сну. Здається, він казав, що "стежить за порядком у місті". І попереджав, щоб Фімка сюди не ліз. Ну, з цим вже нічого не вдієш, тільки б на очі йому не потрапити!

На землю діти спускалися мовчки. Меліса думала про щось своє, а Фімка міркував, як би зробити так, щоб не зустрітися з Порядниками. Він не вигадав нічого кращого, ніж провести Мелісу до палацу, мовляв, щоб знати, куди завтра йти.

– Добре, – погодилася вона, – але тільки до воріт, а то в мене бабця знаєш яка сувора! Ліпше тобі і не знати!

Бабця справді була страшенно сувора. На щастя, Фімку вона не помітила, натомість хлопчик добре чув і бачив, як вона, висунувшись з вікна, сварила Мелісу, що та "так довго барилася!"

Він почекав у кущах, поки Меліса зайшла до палацу, а потім вирушив на пошуки безпритульного будинку. Як пояснила дівчинка, будинки в Охах теж особливі. Фімка сприйняв цю новину мужньо – він зрозумів, що тут все незвичайне. І будинки теж? Гаразд, нехай будуть і будинки.

Він навіть не розсміявся, коли Меліса сказала, що ці будинки розмножуються брунькуванням, наче якісь амеби? Будинок росте, а потім – бац! – і від нього відокремлюється маленька веранда чи балкон або лоджія. І потім те, що відокремилося, виростає до розмірів дорослого (тобто великого, звичайного) будинку.

А безпритульні будинки – ну, вони теж зустрічаються. Якщо їхні мешканці поїхали кудись або вирішили переселитися до іншого будиночка. Це нормально, на те воно і Місто, щоб кожен шукав місце собі до смаку. У тому числі і будинок. Вони, коли безпритульні, самі підшукують собі пожильців.

"От всиновить мене якась хатинка... – сумно думав Фімка. – І решту днів я проведу в ній і вже ніколи не повернуся додому, бо Двері мої зафарбували, а звернутися до Порядників я не можу через того дядька..."

Раптом він "того дядька" побачив – у компанії з якимось карликом, зростом по коліно, зате з величезними кулаками. Той цілеспрямовано крокував в тільки йому відомому напрямку.

Фімка заціпенів: тільки не вистачало ще потрапити на очі цим двом! Тихенько, намагаючись не привертати до себе уваги, він позадкув у вузький провулок і вперся спиною в двері.

Раптом двері з мелодійним дзвоном прочинилися, ніби запрошуючи його увійти. Позаяк Порядник із карликом простували сусідньою вулицею й ось-ось повинні були опинитися поряд із провулком, де заховався Фімка, він не вигадав нічого ліпшого, ніж зникнути в будинку.

Двері – з таким самим мелодійним дзвоном – за ним зачинилися.

І коли Сигізмунд і Шварцик пройшли повз цей провулок, Фімку вони, звичайно, не запримітили. Та й будинок, у якому він сховався, – теж.

Бо ніякого будинку там не було – тільки глухий кут, що закінчувався високим кам’яним парканом...

Розділ шостий,

у якому Сигізмунд вирішує, що йому час вирушати на Цвинтар

– А кулі ж нема, – глибокодумно зауважив Шварцик.

– Полетіла, – здогадався гвінпін.