Отак були вскочили! - Кониський Олександр

Гукав, гукав, нарешті втомився, печінки мабудь заболіли, — осівся та й каже:

— От вам тиждень строку. Тисячу асигнацій знесіть за верблюда, а не знесете — усе село пограбую й поціную. А ти, старшина, зараз в холодну на цілий тиждень!

Закинув Герасима в холодну; старшиною на той час зробив когось иншого. Горенько нам тяжке, лишенько нам важке! Що нам почати, що нам чинити? На все село сум найшов; ходимо наче в хмарі. Де нам таку силу асигнацій зібрати? Ми зроду-віку стільки їх не бачили. Хоч усе село заріж — не збереш...

Бідкуємось, а я найгірше. Сами подумайте, чого він тільки Герасимові не насулив: і плати, і в холодній сиди, і хлосту, й червону шапку, і в Сибір... Тужу... Заступнице наша, свята покрівонько! За що отсе на нас така напасть? Пропащі ми навіки!

Пішла до Гуні, взяла його та отця Єрофтея: давайте раду й пораду!

Гуня каже: — Воно точно, що не мед, та ще нехай лишень попробує цінувати, може й руки повсихають йому.

— Овва! — кажу я, — хіба йому що; захоче — поцінує, і Герасима запроторить. Диковина хіба йому!..

— Дурна ти, молодице! — каже Гуня. — Звісно, не диковина, що собака не кована, от нехай він підкує, — ото буде диковина...

— Схоче й підкує, — кажу я.

— Навряд! Циган брався, так ухналі не йдуть. А ми от як: завтра чуть світ на коней та прямо до самого єнорала. Усе йому й виложимо, нехай сам розбере, чи Яків Гуня собака, чи чоловік. Се напуск на нас. Холеру в житі заняли, а він верблюда якогось править! От як!.. Чуєш?

— Чую, дядьку! Та як його в світі — страшно й подумати: єнорал!

— А хіба що! Вже коли він замісць Герасима кіньми правив, то для тебе й поготів... Єнорал! що-ж? і єнорал той царський, і шелихвіст той царський, і ми не инші... Не на те їх приставлено, щоб людей кривдити... Бач, "собака" — каже! Тривай-же! тисяча асигнацій! який ласий на ковбаси... Отак, молодице, вранці й гайда! почуємо, що скаже єнорал.

— Добре, — кажу, — як добре, а як ні?

— Тоді своїм мозком розкинемо, позичати не підемо... Бач, матері його стонадцять копанок чортів лисих, в старі очі плюється! Бога на душі нема у його, — плював-би на його увесь мир! Ми коли що — й до Кисіля втрапимо, і до царя не заблудимо... Я бачив і царицю, й царя!... Такі-ж, як і всі люди... А він плюється! Дивись лишень, щоб матня ціла була!.. Сказано: не тягни вельми, супоня лусне...

Завзятий був дід Яків Гуня, земля йому пером! Так було й дитини малої не обидить, а займи його, так і не одкараскаєшся: доти пектиме, доки його на версі буде. Завзятий був! Ніхто на йому не поїде було, а з виду такий тихий та рахманний!

Поїхали й отця Єрофтея взяли, — він на дорогу й молебінь одслужив. Ой, та й страшно мені було, як приїхали ми до того єнорала, господи, як страшно! Звісно, ніколи я в таких бувальцях не бувала; не знаю як стати, що сказати. Довго нас не пускали до єнорала; усе або спить, або їсть, або ніколи йому. Ми його серед улиці взяли та й перестріли і все йому як слід. Яків повідає, отець Єрофтей піддає, а я тільки плачу.

Благий такий та ввічливий той єнорал, повів нас у ту свою палату, а там у його тих писак повнісінька хата — аж кишить, наче мухи в Спасівку... Усе вони пишуть, пишуть — так що тільки й чутно — дзз... Скоро ми ввійшли з єноралом у ту палату, усі писаки в струнки, кланяються і йому, і нам. Поставив він нас — мене і Гуню — побіч себе, а отця Єрофтея посадовив.

— Ну, — каже, — розказуйте: яку ви там холеру застукали?

Яків йому усе дочиста, як ножем по маслу, і все більш на те верне, що той Шагафон за одно з управителем, та ще й найгірше, що плюнув йому межи очі. Тут вже й отець Єрофтей вступився: "У нас, — каже, — зроду-віку такого не видано, не чувано!" Тоді я за Гарасима: "За що, — кажу, — йому усе оте?"

— Тривайте-ж, — каже на нас єнорал, — коли він вам так, так я йому ось як! — та в дзвоника й задзвонив. Зараз перед ним сіпачка наче з води вродився. Єнорал велів йому списувати за нами. Ми говоримо, а той списує; усе списав і вичитав нам. Єнорал тоді питається у нас: — "Чи так?"

— Так, — кажемо, — усе вірно списано.

— Коли так, то йдіть з богом до господи.

— Та й годі? — питається Яків.

— Чого-ж тобі ще?

— Значить, цінуватимуть?

— Ні.

— А як-же воно буде?

— Якось там буде.

— Дай, боже, щоб добре було; ми вашому єноральському слову віру ймемо.

— А з моїм Герасимом, — питаюся, — як воно буде. Усе йому так і одміряють: і хлосту, і червону шапку, й Сибір?..

— Нічого сього не буде, — мовив єнорал, — його зараз випустять з-під замка.

— Хто-ж його випустить?

— Я свого гонця виряжу.

І справді вирядив, спасибіг йому; ми ще й не вернулись, а гонець вже там, Герасима зараз на волю, а громаду велів скликати.

— Ну, — каже той гонець, — признавайтесь, хто давав привід на ту холеру?

Гуня й виступив зараз насамперед і каже:

— Ніхто не давав.

— А хто призводив, щоб ціпами бити?

— Ніхто.

— Хто першим почав?

— Не було першого, усі разом.

— Хто-ж з вас винуватий?

— Нема винуватого, усі винуваті.

Перебрав він отак трохи не все село, усе першого та винуватого стежив. Ну, звісно, усі за Гунею: як він, так і всі ми. Шукав, шукав та й каже до нас:

— Ну, та й завзятий же народ у вас!

— Такі ми вже зроду, — мовив Гуня.

— А скажіть-же, хто з вас бачив, щоб Шагафон плюнув Гуні межи очі?

— Усі, усі бачили! — так і загула громада.

Усі як один. Звісно, за свого брата й бог велів заступитися.

— Треба комусь з вас до князя вдатися, щоб помилував, — каже гонець.

— А в чому нас милувати? — питає Гуня.

— Верблюда занівечили.

— От ви, поздоров боже вас, теж таки на верблюда вернете, а ми його ні сном, ні духом. Який-же то верблюд? То холера!

Всміхнувся той гонець і каже:

— Вже як знаєте, а не заплативши не можна, — чуже добро... і єнорал вам радить через мене, щоб вирядили кого до князя та перепрохали, — і поїхав собі.

Кого-ж би то нам до князя? Вже-ж треба єнорала послухати. Гуня й розкинув головою і каже:

— Вже-ж нікому другому, як отцю Єрофтею!

— Чому се так? — питається отець Єрофтей.

— От чому: коли-б знати, що князь помилує, то воно-б нічого, можна-б і з нас кому, от хоч-би мені, або Хомі, — каже Гуня. — А як-же ні? Що, як управитель наустив? Тоді скаже: "Самі вони призналися, що мого верблюда замордували, нехай-же платять". А отець Єрофтей, наче-б то з боку, за своїх парахвіян тільки заступається, а не признається.

Усі ми до отця Єрофтея, щоб їхав. Не змагався, — нову ряску на себе і поїхав. Бог йому поміг; усовістив він князя і привіз нам помилування. Зраділи ми тоді. А оттого Шагафона єнорал запровадив десь за Десну. — "Се, — каже йому, — тобі за те, щоб ти не плювався людям межи очі, та ще таким старим". — Еге!... ослобонив нас од Шагафона й од тієї клятої пригоди з холерою, чи з верблюдом... Суще я й досі не тямлю, що воно було: чи холера, чи верблюд? Та нехай вже вона сниться тому, що греблі рве...

1884 р.