Отак були вскочили! - Кониський Олександр

Я зирк — і не стямився! Холера лежить... я тоді назад що-духу. Не тямлю, як мене й ноги донесли.

Тоді ми збудили дядька Терешка, побрали ґерлиґи та по Панька: "веди, де вона?" Йдемо, дядько попереду, ми за ним і ґерлиґи напоготові. Прийшли. Лежить вона, на цілу стальку простяглася. Ми як побачили, так і обмерли! Дядько як дремене навтікача, ми за ним, прибігли до тирла. Дядько на мене: "Біжи, що духу є, в село, — нехай помочи дають!" — та на коняку мене, так наохляб, і підмостить нічого не дав. От я й прибіг. Швидче, дядино, помочи!

Думала я, гадала — нічого не пригадала; кажу Онопрійкові: — Буди стійчика, та вдвох і ґвалтуйте людей.

— Може-б у дзвона вдарити? — каже Онопрійко. Я йому на те: — Тю-тю, дурний! схаменися! Де се видано?

Метнулися вони по селу; чоловіка може з двадцять відважилося йти на холеру. Хто пішки, а хто верхи; хто з косою, хто з сокирою; той з вилами, той з рогачем; налигачів понабирали: голіруч ніхто не відважився.

Згодя усе село висипало на майдан; цікаво, яка то та гаспидська холера. Так як о полудні, чуємо — галас; дивимося — ведуть її. Батечку мій! зроду-віку такого не бачила! Залигали її за шию двома арканами: ведуть з обох боків по два чоловіка. А вона, клята, на чотирьох ногах, хвостом аж землю мете, голова овеча, ріг не видно, зате-ж на хребті, господи! аж два горби — такі, як копиці, завбільшки! А з себе — гидота, гидота: руда, оберемковата, наче та ступа — ледве поступає. Як ступить, немов товкачем в сукновальні гупне; волосся у неї пасмами пообвисало, таке брудне, і вся вона така неохайна, бридка, — гидко дивитися на неї! Привели в розправу, зараз під повітку її, прип'яли до сохи, ворота на каблучку, шість чоловіка вартових біля воріт. Люди стоять, дивляться, хрестяться та клянуть її, а я кажу до людей:

— Коли-б швидче верталися Герасим та отець Єрофтей, а то що нам з нею діяти?

— За село та в огонь! — каже одно.

— На огонь живої не можна, утече; треба спершу на суху осику; три дні повисить, тоді й на огонь, та й попіл навпаки сонця розвіять, — радить друге. А третє каже: живцем закопати на розпутті. Знов хто каже — в воду її, а хтось — щоб в округ вести. Всяке по своєму.

— Ні, — кажу я, — як собі хочете, а без Герасима я ні на що не згожусь.

Отак радимося, а вона — ота холера — як почне з-під повітки не то ревіти, не то стогнати, та так сумно, що аж волос на голові дибом стає. Отсе зітхне так, що аж луна на все село покотиться, а тоді як ревоне, як ригоне, як застогне, мов той бугай в очереті! Як скриготне зубами — наче голе каміння в млині під великий вітер. Потім, клята так розлютилася, що з пащі у неї аж пухир викинуло. Пухир не малий, так — щоб не збрехати — так з добрий питунець завбільшки. І ну вона з того пухиря піною пускати, та бризькати; так клубками й пре, й пре! тоб-то на людей хотіла, та зась — не дістане! Вона з тієї піни і не сказати яка пішла. Не дай боже, на кого-б з людей та піна попала, тут би йому й капут зараз. Бачить вона, що ніяк на людей не добризне, її ще гірш за серце взяло. Давай вона брикатися, землю бити під собою; аркани рве, соху гризе, страх один! Бачуть люди — погано, треба якось спинити, а то вона й повітку рознесе, тоді усе село лоском уколошкає. Як репнув у неї пухир, піна вся вибігла, тоді ми послали двох чоловіка в повітку; вони її з двох боків давай періщити батогами. Не бере! Скільки не втюжили, а вона байдуже; звісно, шкура товста, — все одно, що на бубону. Годі батувати пугами, а нуте за ціпи. Як приступили, — бачить вона, що непереливки; що се вже не муху проганяють, зараз пом'якшала, втихомирилась, замовкла й лягла, — шовковою стала. Люди порозходилися, а вартових заставили про всяк случай.

Вже й світ бог дав, вже й сонечко геть-геть підбилося, час би й обідати, а Герасима нема з міста. "Шкода, — думаю, — борщ мій перепріє. Хіба обідати самій? Ні, піду спершу, визирну, чи не іде він та за одним заходом заверну і на холеру кину оком, що то з нею?". Не встигла з сіней вийти, а стійчик сусіль мені на зустріч, трохи з ніг мене не збив.

— Дядиночко! йдіть раду давайте, холера опряглася (здохла).

— Чи вже?

— Їй же богу!

— Не брешеш?

— Вбий мене хрест святий!

— Не божись так дурно, бо все одно не пійму віри. Який чортів батько видав, щоб медвідь щебетав!

— Отже опряглася.

— Та вона прикинулася, удає так, думає, що випустимо. Де ти чував, щоб холера здихала? На таких смерти нема!

На сім слові чую, — торохтять колеса: Герасим! От і добре, саме впору. Я йому зараз усе як на долоні виложила. "Нехай-же, — каже він, — ніде не дінеться, а ке лишень спершу чого перекусити — їсти, аж шкура болить"...

По обіді зараз туди; людей усе село: і велике і мале — усі там. Лежить вона, справді не дише; попробували — холоднісенька. Давай знову голови клопотати, що з нею діяти? Як на те, отець Єрофтей зостався ще на два дні у місті. Коли-б він був, дав-би раду, на те-ж він і піп; може-б закляв, чи инше що, про те вже він знає, — коли-ж нема! Бідкуємося, а хтось з людей і каже:

— Чого ви їй віри ймете? Вона прикинулася, а ви й справді. Хіба не тямите, що чортяки на все здатні. Треба ось як: коли є в кого ніж, нехай піде та черконе її по череву — хрест на хрест. Отоді й буде видно, що й до чого.

Онопрійко, підпасач, зараз ніж з пахви; одним духом як різне туди і сюди — так з неї усі тельбухи і випустив. Батечку! Яка воня пішла на все село — хоч тікай! Тут наші й давай правити.

— На що різав?

— А на що радив?

— Я радив черкнуть тільки, а ти що?

— Я й черкнув, — більш нічого!

— Добре черкнув — і тельбухи вискочили!

— То не я: я не хотів, ніж склизнув.

Звелись, сваряться; Онопрійко, хоч мале хлоп'я, та хитре... Воня йде та йде, така густа, хоч сокиру повісь.

— Годі вам, — гукнув Герасим, — усе село запоганите! Ще, не дай боже, пошесть піде, тоді вам катніх рук не минуть! Зараз давайте заступи, копайте біля неї яму, глибоку, в чоловіка.

Кинулись, духом викопали — туди її, засипали й осиковим кілком проткнули... Не втече...

Гаразд. Еге! гаразд, та не зовсім ще. Думали-б ви — й квит? Як-раз саме тільки з сього й починається напасть. У князя К. був тоді за управителя чи німець, чи ляшок; він і присікався до нас за ту холеру. "То каже, не холера, а наш верблюд; ми його тільки що вивезли з Таврії, а ви на що його занівечили? Тепер платіть за його тисячу асигнацій". Тоді усе було на асигнації. "Не заплатите, каже, доброхіть, я до єнорала, до Кисіля, до самого царя дійду, сікуцію наведу на вас, усе село спустошу"...

Ми тоді об поли руками: — отсе так ускочили, аж в халявах плющить!... Старий дід Яків Гуня слухав того управителя, слухав, та й каже до нього:

— Ви, пане, так вельми не страхайте нас, а то з переполоху усі розбіжимося, та як побіжимо, то щоб часом не добігли й ми до царя! Ще не вгадали, за кого царь руку потягне, — чи за нас, чи за вас. Ви, паночку, ліпше не бризькайтесь, а так скажіть: коли та холера ваша була, так яка вона на масть?

— Не холера, а верблюд, — каже той, — половий, ну?

— Не нукайте, — змагається Яків, — на мені не поїдете, — старий я. Отже, щоб ви тямили, так ми полового буйвола і в вічі не бачили, побіг він половою доріжкою, там його й шукайте!

Управитель аж піниться та до Якова:

— Не бачили, не бачили, а закопали що? га?

— Холеру закопали, — так вам же яке до того діло? Що вона вам дядиною, чи сестриною доводиться?

Управитель аж кипить, а люди зараз його на глузи: "Холерин брат, холерин небіж!" — скаляться проти його. Він тоді на свою бідку, чкурнув — аж земля загула.

Балакаємо ми, шуткуємо, а в душі щось у мене хмариться; чую, що воно тут без чогось не обійдеться. Розповіли отцю Єрофтею; він покрутив сивою бородою, та й каже: "Щось воно не ладаном пахне!"

Журюся я за всіх; вже-ж, думаю, кому-кому, а Герасимові перепаде на горіхи; хоч він тут й не причастен, — у селі тоді не був, — та бачте, старшина; скажуть: його недогляд, не пильнував. Винен — не винен, а пішов з довгою рукою — приймай і тістом...

За тиждень, чи що — принесло окружного: лютий такий, наче вовк після Водохрища.

— Що ви, сякі-такі, накоїли? — гукає на громаду.

— Що-ж ми накоїли? — обізвався Гуня. — Здається, нічого такого. Усе тихо у нас, про бунт не чутно. — І стоїть собі; свитка у його на опашку, шапку зняв, та на ціпок її; шапка у його добра була, смушева, сива, така самісінька, як у отця Єрофтея. Схилився Гуня обома руками на ціпок, ноги розкарячив; сива чуприна у його має по вітру.

Окружний як затупотить на рундуці проти Якова, та на його наче в маточину:

— Нічого?

— Нічого, пане.

— Верблюда хто вбив?

— Верблюда, кажете?

— Еге!

— Не били ми; може хто і вбив, а ми про те не відомі, — нічого й брехати.

— Як не вбили? а хто-ж?

— Про те невідомі.

— Не били?

— І не думали сього; навіть не тямимо, про якого се ви верблюда?

— Про того, що в житах заняли.

— Хіба то верблюд був?

— А то-ж хто?

— Бач! а управитель казав, що то буйвол; не в одно, значить, брешуть.

— Я вам кажу, що то верблюд! — гукає Шагафон.

— Ні, пане, воля ваша, а то не верблюд...

— А що-ж?

— Хіба-ж верблюди такі? То не верблюд!

— Так кажи, що? — тупотить окружний, а Гуня собі повагом:

— Не верблюд.

— Ти бачив верблюда?

— Де-б я його бачив!

— Не бачив, так і не огризайся. Убили чужого верблюда, та ще й змагаються!

— Не вбивали! Холеру застукали — се правда, а про верблюда й не чули: се напасть на нас, недовідоме щось...

Розгнівався окружний та на Гуню:

— Мовчи, стара собако!

— Коли-б я, паночку, був собакою, — мовив Гуня, — то-б по-собачи гавкав; а то от вік прожив, а все по-людськи балакаю, хоч трохи й не так голосно, як ви, поздоров боже вас!..

Окружний плюх йому межи очі. Гуня тоді до його:

— Чи се од Кисіля, чи з власної вашої, пане, ласки?

— Мовчи! — гукає окружний.

— Та воно й те сказати: хто мовчить, той двох навчить, — мовив Гуня, шапку на очі — й пішов до господи.

Тоді той Шагафон як напався на Герасима, як напався: от-от би заїхав по мармизі, та дзуски! Не достане — старшину бить не можна! Зате-ж як почав пекти словами і в батька, і в матір: — "Я тобі й те, я тобі й се! Я тебе скину, я тебе в холодну, я тебе під різки, я тобі червону шапку, себ-то в салдати, я тебе в Сибір на саме дно!"

Господи мій, боженьку! Сього-ж би й на десятьох стало, а він усе Герасимові насулив.