Отак були вскочили! - Кониський Олександр

Єнорал, щоб не гаяти часу, покинув воза, а сам пішки; прийшов до нашої розправи, там не знали хто він; взяв коней і поїхав...

Скоро вчув Герасим про таку оказію, так і обімлів, так йому аж в литках похололо, в душі в бубон забили. "Отсе так, — думає, — втяв до гапликів", — і згадав собі і люльку, й віжки, і піски. "Ну, думає, пропав тепер я, цур тому й вівсу, швидче тікатиму".

Подякував тому пузатому та й каже:

— Не хочу я вашого вівса, мені треба швидче до господи: зараз їхатиму.

— Не можна тобі їхати, — каже пузатий, — єнорал велів, щоб ти не їхав, доки він не скаже.

— Пропав, навіки пропав, — думає Герасим. — Сполосує він мене, навчить, як кіньми правити.

Усе тіло на ньому труситься — не диво. Хоч на кого доведись — злякається! Як таки так: над усіма окружними єнорал, а він його на передок! Або-ж знову й те: "вам, каже, й дзвоника не прописано". Ну яке йому діло до того, чи прописано, чи не прописано? Про те начальство знає, мовчав би собі, а то бач — треба йому розпитувати, — чи прописано, чи не прописано? От і розпитався!

Отож за якийсь там час, кличуть Герасима до єнорала: йде він, ні живий, ні мертвий, думає: "отепер буде і в мене повна хустка зубів".

Став перед єноралом, труситься.

— Нагодував коней? — питається єнорал.

— Їдять.

— Гаразд! нехай їдять на здоров'я! А сам перекусив чого?

— Ні, щось не хочеться.

— Сідай же отут, — і вказує на стілець.

— Сади боже усе добре; а я постою.

— Сідай-но... Спасибіг, що привіз.

Не сміє Герасим сісти, боязко, а він одно йому:

— Сідай та й сідай.

— Я постою.

— Чого стоять! ноги на довше здадуться: сідай та ось на лишень, — випий на дорогу!

Налив чарку, сам пригубив, та до Герасима:

— Пий на здоров'я!

Бере Герасим чарку, а руки так і трусяться.

— Се ти змерз? — шуткує єнорал.

— Ні, не змерз.

— А що-ж?

— Простіть мене, паночку! — кланяється Герасим.

— Що простить? — питає, наче не тямить.

— Що я не тямив, та на передок вас...

Єнорал як зарегочеться тоді й каже:

— Байдуже! Що-ж, там лихого нічого, а се тобі вже розблаговістили, хто я такий? Еге?

— Еге.

— Дураки вони. — Так таки прямісенько й мовив: "дураки вони". — А ти, каже, на те не вважай... випий другу, щоб на одній не спіткнувся.

Випив... боязко не випити; Герасим не п'яниця був, та з єноралових рук не можна.

Дякує ще раз єнорал, що привіз, і каже Герасимові:

— А ну по третій! Бог любить тройцю.

Що ти казатимеш йому — треба випити! На прощання єнорал і каже:

— Ти, Герасиме, сподобався мені; я тебе не забуду.

І не забув, — спасибіг йому. Ось підождіть, що воно вийшло. Коли-б не він — ой, ой, щоб з нами й було! Пропали-б навіки...

Скоро вийшов Герасим від єнорала, — так, каже, мені легко стало, ніби коло мене дванадцять ворожок пошептало. Звісно, думав: битиме, а він його й не лайнув, ще подякував і почастував з своїх рук! Чи є то й тепер такі єнорали? Навряд!..

Запріг Герасим коней, та на всю ніч як драпонув, аж потилиця світиться! Курить! Коні почули, що додому — біжать по пісках, наче по току... Ще й не розвиднялось гаразд, як Герасим був вже дома.

Розповідає мені, сміємося... Я не витерпіла, — нишком розповіла кумі Марусі, а вона — така язиката — взяла й розблаговістила на ввесь мир; правду сказано: "знає кума — знає півсела". Отець Єрофтей як дочувся, аж за боки береться, — регочеться.

Думали-б ви, що на сьому усе й окошилося? Де вам! Се тільки цвіт, а ягідок пождіть.

Щось за рік чи за два, — суще вже не згадаю, — прибіг до нас окружний; бігали вони так, що саме страхіття, та й годі: і дзвонить, і гукає, й торохтить, ще й верховець поперед його скаче! Почуємо було, так наче од грому: "Свят, свят, свят! пронеси тебе"!

Кажу-ж вам, Кисіль таке був позаводив, що аби прибіг окружний — вже без битого на селі не обійдеться: коли не зуби кому насталить, так спину підпереже, а то й нижче пояса покарбує! — цур йому, — бридко й згадувати!

Отож як прибіг, зараз йому громаду подавай. "Ну, — думають люди, — отсе-ж буде комусь сікуція", — та не тямлять, кому вона припадає й за що? Про те вже він відає, той Шагафон, — окружний наш так прозивався, німчура був, — там така була пика, наче борода в индика: чисто, наче облуплене стегно. Страхіття було за його й в громаду ходити, люди жахалися, ховаються було, — так де-ж! усім не сховатися: радий, мовляв, не радий, а гайда до громади... Комусь то треба спиною посвітити...

Прибіг, гукає: "Нового старшину вибирайте!"

— А сього-ж куди дінемо? — питаються люди.

Старшинував тоді Максим Піддубень: чоловічок і не ледачий, та старий вельми й такий трошки непритаманний.

— Сього, каже, долой! не годен!

Чи прошпетився чим Піддубень, чи чим другим неугоден став, про те не відомо... Люди його не любили таки; кажуть було: "йому-б в коловороті сидіти за цариною".

Добре, а кого-ж вибирати? той за того, той на сього, людей і багато, а ніхто не хоче. Окружний Шагафон і каже: "Не турбуйтесь і часу марне не зводьте, а зараз мені вибирайте на старшину Герасима Халимоненка! Де він? виходь сюди Халимоненко!"

Вийшов Герасим — наче крейда: злякався, та в ноги йому: "Паночку великий! змилуйтесь! куди мені старшинувати! Я чоловік молодий ще; хіба у нас мало є й старіших і дотепніших од мене! ослобоніть, паночку великий!"

А Шагафон на нього блимає та:

— Нельзя! не моя воля, єнорал казав.

— Ослобоніть, паночку! такий, сякий — немазаний! — всякого його величає та благає. — Я за вас вік богу молитиму, ослобоніть... Он у нас і Охрім, і Оверко, саме як-раз такі; їх і вибирайте!..

Воно таки се правда і який з Герасима старшина? Он Федір Ліщенко, або Наум Блинда, то сущі пронози, — не взяв їх кат; були вони й на конях, і під кіньми, і в ступі й за ступою; бачили лози й верболози, шилом вміють голити, — от вони як-раз саме такі, щоб на старшину. Так ні-ж, в'ївся в Герасима, наче кліщ в ягня... А отець Єрофтей і собі: "Годі, Герасиме, коцюбитись, нехай вже так, начальство хоче — й нехай, іди! дасть бог — гаразд буде; я твою вдачу знаю: тихенько гомонітимеш, а громада тебе слухатиме".

Не що робити — пішов: аж сплакнув бідолаха, вернувшись до господи; звісно — вже не по-людськи йому буде, — годі за людьми, треба за ігуменом. Громада собі в стороні буде, а ти за всіх постачайся. Розор один та й годі!

І моя душа чула, що те старшинування не доведе до добра, та я вже мовчала, щоб більш не наганяти на Герасима суму: "У його, думаю, й без того повен ківш; буде з його, нехай хоч те видише". Мовчу; коли вже вбила баба лося, так її довелося, — й нехай вже так.

Старшинує мій Герасим: не яка там і диковина старшинувати, тільки що скрутня велика... потроху оговтався.

Якось у Петрівку поїхав до міста; до округу велено було приїздити і йому, й отцю Єрофтею. Про школу щось там гадали, замулило їм завести в нашому селі школу. Отже поклепали язиками й не завели...

Поїхали, і писарча з собою взяли, — таке те писарча було шолудиве, миршаве, тільки й з його, що вміло черкати... Гуняве таке, і голосу не виведе, пищить тільки, наче захарчоване котеня.

Сижу я собі в хаті під вікном, кватирку причинила, та лиштву в сорочку вшиваю; коли-ж летить верховець прямо до нас у двір; зирнула я — аж то наш громадський підпасич Онопрійко.

— А чого ти, Онопрійку?

Він засапався, духу не переведе; ледве промовляє:

— Людей, дядино, скликайте. Помочи давайте, біда!

Я перелякалася; думка, чи не посадив кого бугай на роги. У нас тоді в череді такий навіжений бугай був.

— Яка там біда? — питаюся.

— І не сказати, яка! Холеру в житі застукали.

— Яку холеру? Чи ти, Онопрійку, при собі? чи не привидилося вам знічев'я?

— Ні, дядиночко, не привидилося, а таки настояща холера... отам під Роговим гаєм у житі лежить. Там ми її й застукали, та що перелякалися — і господи!.. Така-ж бо вона, гаспидська, страшна-престрашна. Вже дядько Терешко на що відважний, або Павло — який голінний, а і в них трохи-трохи душі не повискакували з тіла, як вздріли її. Швидче, дядиночко! Помочи давайте!... там така! така! Нехай її батько скрутиться! Не тямлю, як ми й не повмирали з жаху.

— Та що ти, Онопрійку! — кажу я, — ка-зна що верзеш? Чого-б таки понесло холеру в жита, та ще в наші? Нехай-би вона об'явилася на могилках, то ще нічого, а то в житах! Чудне щось! Дивись лишень, чи не брешеш ти?

— З якої речи мені брехати?

— Де-ж ти бачив холеру? Як ти знаєш, яка вона з себе? може вовк?

— Отеє ще! Неначе я маленький, — не тямлю де холера, а де вовк! наче зроду не чув від людей, яка холера! — змагається Онопрійко.

— Ану-ж яка вона?

— Точнісенько така, як баба Одарка повідають, що колись ходила та людей душила.

— Така?

— Така самісінька! Та на що-ж вам: і дядько Терешко, — вже-ж він тямить, — не помилився; а ви невідь що кажете: "вовк"! Такі-б то вже з нас дурні, що втрьох не розберемо, де вовк, а де не вовк! Сказано вам — холера! Помочи швидче давайте!

Зумилася я; не знаю, що й діяти!

— Біжи, — кажу Онопрійкові, — чи нема кого в розправі.

— Був вже я там — нікогісінько! Один стійчик Савка, та він так хропе на всі заставки, що страшно й підступитися. Ой коли-б же вона не втекла!

— Біс її, кажу, не візьме. Як-же ви її застукали? Яка вона з себе?

— Господи! яка та яка! така, які всі холери: руда-руда, та велика і страшна. Застукали ми її кумедно. Пригнали череду до водопою. Напилася скотина й полягла біля озера; ми під березу в холодок обідати. Чи їли, чи не їли — дядько Терешко ліг спочивати; а ми з Павлом на скотину позираємо, біля нас і Жучка, і Вовк, і Васюк лежать, повисолоплювавши язики; душно й їм; а Панько пішов у жито волошок нарвати. Згодя бачимо — Панько навзаводи дрепоче! Прибіг — лиця на йому нема, упав та й стогне:

— Ох лишенько! рятуйте-ж мене!

— Що ти, Паньку: на живіт?

— Не на живіт... з переполоху, — злякався вельми...

— Чого? може вовк?

— Наче вовка зроду не бачив! — і так Панько труситься, аж зубами клацає.

— Та кажи-ж, що там таке?

— Холера!.. Ото прийшов я в жито, чи перейшов я з пів гоней, тільки що ступив на межу, аж щось засопе...