Карадагзький змій - Чемерис Валентин

І зла, завданого мені не пам’ятаю. Я його вже давно простив, їсти кожному хочеться, змієві теж. А чіпати його не можна. Хай живе зі своїми змієнятами, і на душі в мене тоді буде спокійніше. Як у дворі верчуся чи фелюгою своєю на риболовлю пливу, гляну на Кара-Даг, згадаю, що там, у його нутрі живе змій, якого ще давні греки та скіфи бачили, і на душі в мене тривога… Чи уціліє він? Убережеться від люду та його цивілізації? Га? Вай! Мусить. Я, дядько Стьопа, котрий Караджі, так гадаю: мусить вберегтися. Без нього світ наш збідніє. Як бідніє він без кожної тварини, яка щезає з нашої землі чи наших вод, чи з нашого неба. Так я, дядько Стьопа, котрий Караджі, так гадаю. Хоча університетів і не кінчав.

— А море?

— О, море — мій найкращий, університет. Тож і гадаю: ми в отвіті за все на землі. У тім числі й за карадагзького змія. Га? Питаю: ми в отвіті? І дивиться на мене пильно-пильно, цей симпатичний греко-вірмено-татаро-українець (є, є й така національність у Криму), дивиться наче в душу мою проникає і я бачу в його очах і відповідь: так, в отвіті!

"Коли Велика крига покривала більшу частину Землі, в кримських Чорних горах (Кара-Даг) жив Чорний змій…"

Себто 20 тисяч років тому.

То невже сьогодні він, чорний, карадазький, не житиме в Чорних горах? А без нього — тут дядько Степан, котрий, Караджі, безперечно правий, хоч університетів, як він застерігає, і не кінчав, — світ наш буде ущербним, не повним. Простіше, він, світ наш білий, мовби ж і багатий, а й без одного змія збідніє…

Плаває дядько Степна на своїй фелюзі морем Чорним, котре насправді синє, а коли в Коктебельську затоку повертає та мимо Кара-Дага пропливає, то зведеться на ноги у своїй старенькій фелюзі і щось скаже до гори. А що саме — хто його відає. Сіє — тайна дядька Степана. Він же Караджі на коктебельській гори, що зветься Кара-Даг…