Карадагзький змій - Чемерис Валентин

Для цього й приятила мене в своє лігво…"

Але гад той кільцями згорнувся — кожне кільце — наче шина від доброї вантажівки. Чи й від самого КРАЗа. Вийшла така собі копичка — кожне верхнє кільце було трохи менше за нижнє. А зверху на кільця змій поклав свою чималу зубату голову, схожу на конячу і заплющив очі.. Вирішив, певно, відпочити від трудів своїх неправих. Обрадувався рибалка. Є шанс на порятунок. Схопився, гадаючи тихцем, доки зміюка передрімуватиме, вискочити з печери — отвір був неподалік.

Але тільки схопився то й застиг отетерілий. Вай— вай! Хоч стій, хоч падай, хоч каравул кричи!.. В печері виявилися ще два менші змії, метрів по п’ять завдовжки, але такі ж товстелезні і такі ж головаті — певно дитинчата того гада. Як дві краплі води схожі на свого папашу. Чи мамашу — дідько їх розбере!

І рибалці стало все втямки: змій притягнув його "додому" — на обід своїм змієнятам дорогим.

У печері там і там біліли кості, ребра, черепи. І мовби серед них були й людські… Що робити? Де шукати рятунку? Поки що змієнята гралися, стукалися одне об одного, на хвости ставали, спліталися тілами, розпліталася й від задоволення пищали.

А мамаша їхня тим часом дрімала. Чи — папаша. Треба було рятуватися покіль не пізно. Але тільки хотів було рибалка боком-боком пробратися до виходу і зробив кілька скрадливих кроків, як змієнята облишивши гру, стрімголов кинулись до нього. Те, що першим дісталося, обвилося навколо нього кільцями. Та так, що нещасному і дихати вже не було чим, тільки ротом зіпав. Відчув, що ребра його ось-ось затріщать. А тим часом підбігло й друге змієня і теж хотіло обвитися навколо жертви, що мабуть правила їм за іграшку — мало йому було кілець першого змієняти. На щастя — хоча, яке вже тут щастя?!. — перше змієня відганяло друге, а потім якось помирилися, і зачали гратися з нещасним, кожне по черзі обвивало рибалку кільцями і душило його. Але тільки-тільки, злегка, щоб передчасно не задушити його. Як ото грається кішка із спійманою мишкою. Рибалка вертів головою то від тієї роззявленої пащеки, що намагалася дотягнутися до його голови, то від тієї, а сам вже ледве дихав у страшних кільцях…

І тут одне змієна раптом напало на друге: почало його кусати, певно навмагаючи, щоб воно йому віддало здобич… Те не віддавало і вони заходилися кусати одне одного і сердито пищати. Захопившись, розпустили кільця і зчепилися між собою, наче два клубки. Забувши про свій ж "обід", почали качатися печерою, кусати одне одного…

Рибалка, сапнувши повітря, якось отямився і кинувся до виходу, користуючись моментом.

Кинувся, дошкутильгав до виходу з печери і…

Зробив крок до білого світу і тієї миті стрімголов полетів кудись униз… Аж дух йому забило, як кудись падав-летів… Тільки й загледів унизу море, а позаду круті урвища скелясті. Кара-Дага, у чиїм нутрі й була змієва печера.

У маленькому затишному дворику "греко-вірмено-татаро-українця" тиша і благодать. 3 усіх боків його оточує виноград різних сортів — це видно по щедрих ваговитих гронах, що повсюди звисають наливаючись соком, попідпирані тичками. По гронах впізнаю Ркацітелі, Рислінг, Коку білий, Аліготе, Гасла, Чауш, Перлину Баба, Мускат гамбурзький, Дамські пальчики, Лідію…

Крім риболовлі та моря, що є душею моєю, виноград — мій другий смисл життя в цьому світі, — помітивши мою зацікавленість виноградом, пояснює господар.

Посеред двору в широкому сонячному колі, розкинувши всі чотири ноги, а заодно й хвоста, як ніби він йому непотрібний, дрімає рудий, аж вогнистий пес Гавкун. Час од часу собацюра похропує — як добрий дядько, котрий натрудився.

— Висипляється, — посміхається господар, — вночі він ревно стереже двір… Сюди й туди прогулюються кілька барвистих цесарок.

— Для душі тримаю цих пташок — гарні дуже.

Після обідня млява тиша.

Ми сидимо за маленьким столиком в тіні виноградної лози. Грона звисають над столом, як ми встаємо, то стукаємось об них головами. На столі — чималий глек вина, на тарелі скибки сиру. Смакуємо і вином (добре, добре вино в дядька Степана!), і сиром. Тиша така, що чути, десь бринить, заплутавшись у павутинні муха.

Селище тягнеться від затоки далі до гір, ліворуч — підковою синя затока, повна люду, що смажиться на сонці, бовтається в морі чи дефілює набережної, праворуч — поступово здіймається гірський масив Кара-Даг. А ге-ен море, синє-синє, з білими вітрильниками гуляк. Красота…

А муха, що десь заплуталася в павутинні, все бринить і бринить.

— Ось і той рибалка відчував себе мухою в павутинні, як його змій приволік до свого гнізда.

— Де воно? — питаю ліниво, розімлівши від гарного вина.

— Хто?

— Сховок змія, печера його.

— А— а… Там, — невиразно махає дядько Степан рукою, у якій затиснутий шматок сиру, махає в бік потемнілого — хмарка найшла — Кара-Дагу, знаної гори у тих краях, — у його нутрі. А точнішої адреси не маю. Може ти ще й поштовий індекс змієвої печери забажаєш, так звиняй, не маю. Як і номера чи вулиці.

— А як той рибалка, який побував у змієвій печері та врятувався? Мабуть, щасливець…

— І не кажи. Везун такий, що іншого подібного йому у всім Коктебелі не здибаєш. Так таланить лише раз у житті. А як врятувався… Та кажу ж тобі: вискочив з печери напівзадушений змієнятами і в море з торопу стрибнув… Печера знаходилася високо в крутому боці гори, а внизу — урвище, у якім море пінилося, він і полетів з поквапу, і добре. Бо коли б горою тікав, то змій би міг його наздогнати… А він стрибнув… Пірнув і попід горою плавом до бухти подався. Тільки з’явився пологий берег, вибрався з моря і дременув. Наче мотора йому хто в задницю вставив. В один мент до бухти добіг, до людей. Так і врятувався…

— І де ж він нині?

— А де ж йому бути, як не в Коктебелі? Живий— здоровий, слава Богу.

— От би з ним зустрітися, — замріяно тягну. — Може, зорганізуєте мені таку зустріч, дядечку Степане?

— А нащо вона тобі.. зустріч?

— Отакої! Та я ж люблю слухати про все загадкове й таємниче. Мо’ коли що й напишу.

— Багато вас… цікавих! А розкаже той рибалка те, що я тобі, щойно повідав.

— Але з перших уст достовірніше.

— Вай! — Аж схопився Караджі. — Достовірніші! Ти гадаєш, що дядько Степан, який Караджі, найпраідивіша людина Коктебеля і всіх оцих країв та бре-бре?.. Вай! Ти мене образив! Кого не запитай у Коктебелі, кожен скаже: правдивішого за дядька Стьопу у цих краях і шукати годі!

Вибачаюсь, намагаючись якось загладити свою необережність. Дядько Степан поволі заспокоюється, сідає до столу і дивиться на мене примруженими очима, що поховавшись в густу сіточку зморщок, дивляться на мене, як мені здається, хитро-хитро…

— Кажу ж тобі, той рибалка живий-здоровим. Фелюгу його перевернуту хвилі тоді до берега прибили — не пропала. Тож нею він і далі борозніть море. Як і раніше рибальством займається. Це в морі, а на березі — виноградом. Живе, як після другого народження, коли од зміюки тієї врятувався.

— Він часом не показував де саме в горі змієва печера?

— Чому не показував? Показував. Як ми з ним якось у море пливли. Та тільки печери тієї ні з берега, ні з моря не видко — хоч як не дивися. Кажу ж вона — заклята. Таємна. Не кожному її вдається побачити. Тай й урвища там такі, що й голову скрутиш.

— І все ж, — тягну, смакуючи і вином, і сиром, — хотілося б з ним зустрітися. Послухати його, в очі йому подивитися. Може чоловік той… фантазує, м’яко кажучи. І вірить у свої фантазії — буває й таке.

— Себто, бреше?

— Ну-у… просто вигадує, щиро вірячи, що так і було насправді. Є така порода людей, у яких уява надто бурхлива й багата.

Дядько Степан схоплюється так, що на столику аж глечик з вином підстрибує і я ледве встигаю його схопити і поставити на місце.

— Це я… вигадую??! Брешу? Вай! Щоб ти сто год жив! Та ще стільки ж! У щасті й добрі та доброму здоров’ї! Дядько Степан, котрий Караджі, найправдивіша людина Коктебеля, бреше?

— А при чім тут ви, дядечку Степане, до того рибалки?

— А при тім… — швидкий гнів дядька поволі вгамовується — він не може довго сердитись, як блискавка довго світитися. Спалахне і все.

Зрештою дядько сідає. Хлюпає з глека в глиняні кухлі.

— Будьмо!

П’ємо, власне, смакуємо вмістом божественним наших кухлів.

— А при тому, — тильним боком долоні дядько витирає вуса, — що той рибалка, якому змій перевернув фелюгу та притарабанив його до своєї печери, оце перед тобою. А тепер дивися в мої очі, чи я бре-бре?…

— Дядечку Степане, — тепер уже я схоплююсь, так теж, що на столику підстрибує глечик з вином. — Покажіть мені змієву печеру!

— Щоби й тебе спопав карадагзький зміюка?

— Хоч віддалеки…

Дядько довго думає, супиться. Зрештою, трахкає кулаком по столику.

— Не покажу! — аж кричить (пес Гавкун на той крик схоплюється й гавкає, вертячи головою навсібіч, нічого не тямлячи спросонку). — І не проси! Ні тобі не покажу, ні… Ти хоч знаєш, скіко люду просило мені показати тую печеру? І вчені із заповідника просили — усім відказав. І тобі від воріт поворіт.

— Чого?

— А того…

— Дядечку…

— Не дядькай! Багато вас, охочих, дістатися до змієвої печери. То що мені організовувати екскурсійний маршрут гості до карадагзького змія?

І по хвилі хитро— хитро так підкручуючи сивуваті вуса:

— Можеш йому листа— посланіє написати. Записуй адресу: Коктебель, гора Кара-Даг, змієва печера… Га? Записав? А показати в натурі змієву печеру — не покажу. Бо як покажу, край тоді надійде. Амбець змієві. А він, може, останній змій у цих краях. Покажу, так і змія знищать, і змієнят його не пощадять.

— Та він же хотів вас… зжерти.

— Ага, приволік мене до своєї печери не на гостину, а щоб мною нагодувати своїх змієнят. Зжерли б вони мене, як ото дельфіна в сітці. Але доля моя, виходить, щаслива. Із самого змієвого гнізда вихопився, із зубів його, можна б сказати, а вони отакезні! Як оцей ніж, А я — сміється, — драла. Залишив змієве сімейство без обіду… Хай краще рибу ловить, А показати печеру… Ні, ні, не проси — не покажу. Покіль і дні мої в цьому світі не скінчаться, покіль хробак не сточить моє серце.

— Але ж для науки це…

— Для змія ваша наука обернеться лихом. А він же останній у цих краях.

Чи й у всьому Чорному морі. Тисячі літ був, а це не буде? Га? Науці на потрохи піде? А що він хотів було мене згламати, то я не злостивий.