Слід "Баракуди" - Тендюк Леонід
Корою з дерев зв'язали пруття ліан — канат вийшов довжелезний, міцний. Один кінець його закріпили за стовбур пальми, яка росла неподалік од води; другий опустили на дно.
— Тебе, да Гама, я знаю, боцман вимуштрував, ти й керуй вантажопідйомною операцією, — запропонував Заєць.
— Якби мені, Альфреде, доручили цю справу, я насамперед вигнав би тебе.
— Чому?
— Ти — безпорадний, як дитя, а, за правилами, під час вантаження в районі робіт не повинно бути сторонніх. Один твій колега вже довів, на що ви, наукові діячі, здатні…
Я пригадав нещасний випадок, що трапився на палубі нашого "Садка" з молодшим підводником. Той хлопець покалічив тоді руку, встромивши її в петлю відтяжки од підйомної стріли. Через травму його списали з екіпажу батискафа, а на те місце тимчасово взяли мене: нещастя одного обернулося вдачею — та чи й вдача то, якщо зважити все, що потім скоїлося з батискафом! — для іншого.
— Ти маєш на увазі іхтіолога Гавриша?
— А то ж кого!
— Ви, матроси, самі винуваті,— заступився за невдаху Альфред. — Вчасно не вибрали слабину, от линва відтяжки, зазміївшись, і наробила петель.
— Досить, хлопці! — обірвав нашу суперечку Кім Михайлович. — Візьмемося до справи. Я з Васьком пірну на дно, а ви стежте: як тільки вдруге затремтить канат — ми його потрясемо, — відразу й тягніть.
— Ясно! — відкарбував Заєць. І ми пірнули.
Щоб не скаламучувати води, повисли над човнами, не торкаючись дна… Той човен-лакана, який ми збиралися піднімати, лежав, притиснутий бортом до стрімкої скелі. Серед інших він був чи не найбільший — як флагман в оточенні менших кораблів. Хоч довжина його не перевищувала десяти метрів, а ширина — двох.
За всіма ознаками, то був невеликий дхау, інакше — арабська баггала. На таких човнах давно колись араби плавали в Індію та до країн Східної Африки.
Минали віки, на голубих дорогах морів і океанів з'явилися навіть атомоходи. Проте стародавні арабські баггали не забулися: їх будують, на них плавають і понині.
Ось що то був за човен. На корпусі, мабуть із тикового дерева, висока корма переходила в оздоблений чудернацькими візерунками — банькаті очі, замість вух — плаский капюшон змії — транець. Посередині, між кормою й носовою частиною, лежало кілька поперечних дощок для сидіння. По бортах, на обводі планшира, — кочети для весел. Хоч, правда, човен, мабуть, міг ходити й під вітрилами, для чого зверху було припасовано немудрий — штаги, ванти, фордуни — стоячий такелаж. Косе, так зване арабське, вітрило кріпилося, розтягуючись по довгих сітчастих реях.
Я розглядав дивовижну різьбу на транці лакани, коли раптом Кім Михайлович подав знак заводити кінець.
Як тільки петля охопила кіль, ми завели линву й під ніс.
Стали на грунт, зрушуючи лакану з місця, а Кім Михайлович ще й сіпонув, трясучи, канат. Раз, вдруге!
Друзі пас зрозуміли — канат відразу натягся, й човен, одірвавшись від дна, повис у воді. Тієї ж миті ми випірнули.
А далі все пішло, як і передбачалося… Обережно тягли канат, обвиваючи ним пальмовий стовбур, поки нарешті човен не з'явився на поверхні затоки.
— Ура! — заволав Альфред, по-дикунськи витанцьовуючи довкола пальми, стовбур якої — удав та й годі! — обвила вузлувата линва.
— Не кажи передчасно "гоп!", — посварився командир. — Човен треба підвести до берега, поставити на мілину, вичерпати воду. А поки що він може спорснути з петель і піти на дно.
— То чого ж ми ждемо? Тягнімо.
— Не поспішай — на все свій час.
Потім ми підвели лакану до берега, поставили на прикол.
Минав день за днем, а ми готували човен і запасалися всім необхідним для далекої, ризикованої і, може, трагічної мандрівки.
Пускатися перепливати океан (а ми будь-що вирішили вирватися з Носі Мазави!) — значить, треба було подбати про надійність човна та про запаси продуктів і прісної води.
Поки Кім Михайлович і Заєць законопачували щілини, Лота, Барарата і я збирали їстівні коренеплоди, сушили копру та в'ялили пійману в затоці рибу.
Зелених горіхів, у яких хлюпотіло славнозвісне кокосове молоко — рідина, яка заміняє воду і втамовує спрагу, — набралося стільки, що ми не знали, як їх забрати.
Але таки не залишили жодного! Скинувши з них "кожушок" — товсту, ворсисту оболонку, від чого горіхи значно поменшали, — заповнили ними кормовий відсік, а також спід носової частини лакани. Рибу, коренеплоди й воду, налиту в ядра висохлих і вже порожніх, без м'якуша, горіхів, помістили під сидіння — посередині човна.
Усе прикрили листям диких бананів, перев'язали й закріпили зсуканим Бараратою мотуззям. До речі, Барарата поміг сплести із листя якогось острівного чагаря широчезні полотнища-циновки, які ми згодом використовували замість вітрил.
Надійшла жадана мить… Погідний синьо-зоряний вечір. Подих берегового бризу… І ось течії підхопили човен і понесли в океан.
Шторм здійнявся через кілька днів. Як усі шторми, він вимучував і знесилював. Та ми — раділи! Тому що вітер і хвилі відносили нас далі й далі від клятої Голови Дракона й не менш лихого острова Носі Мазава.
ЩЕ ОДИН ШТОРМОВИЙ ДЕНЬ
Хтозна, кому зараз було гірше — Лоті й Барараті, які, безперестанку орудуючи черпаками, вихлюпували воду з лакани; Кіму Михайловичу біля верткого, неслухняного румпеля чи Зайцеві й мені на веслах.
Мабуть, таки всім погано. Хоч ми з Альфредом вважали (потай, звичайно), що нам — найтяжче.
— Чого ти така зла, Васка-Кваска? — спитала Лота, поправляючи в мене на чолі пасмо непокірного чуба, яке сповзало й засліплювало очі.
Я ні на мить не випускав весла — отже, руки в роботі, і дівчина намагалася мене причепурити.
— Ти помиляєшся, Лото, я і не думав злитися.
А в самого з очей іскри — такий я лютий. Причина мого гніву й невдоволення проста — до крові натерті мозолі.
— Усе буде добре, Васка-Кваска, соа-сенга! — ніби дитя, втішила мене тубілка.
Заєць не втримався — й собі встряв у розмову.
— Завидки беруть, коли бачиш, як до тебе липнуть дівчата. Худий, рудий, довготелесий. Тільки й того, що на витівки мастак. І що вони в тобі знаходять, ті красуні? — знизав він кістлявими плечима.
— Те, що в тобі мавпи, — гідно відповів я, натякаючи на Зайцеву дружбу з макакою.
Заєць також натер долоні, тому злий, як і я, на ввесь світ.
— Лота охрестила нашу лайбу "Рю де ля Пе", — перевів він розмову на інше. — Більшої насмішки важко й придумати!
— Чого ж? Назва гарна й загадкова.
— Ніякої загадковості! — каже Альфред. — Так зветься вулиця в Парижі. І, до речі, іменем її було названо славетний океанський лайнер.
— "Куїн Мері"?
— Ні, "Іль-де-Франс".
— О! — зрадів я, пригадавши дещо про те знамените трансокеанське судно. — Здається, його дорога пролягала й у цих водах?
— Точно! — примирливо докинув Заєць. — Коли "Іль-де-Франс" продали японському судновласнику, він назавжди залишив Європу й вирушив на Схід. Тоді-то в цих широтах його й уздрів один американський кінорежисер. Він домовився з японцем, і кілька фінальних сцен для фільму "Останній рейс" було знято на паризькій "вулиці в океані" — Іль-де-Франсі. У пресі повідомлялося, — зауважив Альфред, — що в масових сценах використовували тубільців острова Носі Мазави.
— Он звідки Лота знає про французький лайнер і чому лакану зве "Рю де ля Пе".
Альфред, налягаючи на весла, щось бурчав.
— Можна б назвати й інакше — так, як ви, матроси, звали головну палубу "Садка" — Дерібасівська, — нарешті вичавлює він. — Це хоч трохи нагадувало б наше колишнє щасливе життя.
— Не присікуйся й не скигли!
— І то правда, — погоджується геолог. — Я гадаю, — завів він розмову на улюблену тему, — що за нашу веслярську роботу й харч повинен бути інший — не такий жалюгідний, як цей.
— О-ох, Зайцю, Зайцю, — зітхнув я (теревені його мені обридли!). — Твоє щастя, що ти не на невільничій галері.
— Чого?
— А того, що галерним веслярам, аби вони менше базікали й більше працювали, кляпом затикали рот.
— Жорстокі були часи.
— Авжеж, — відповідаю. — Ти от, Альфреде, сидиш у човні як заманеться — можеш перейти на корму чи помінятися місцем зі мною або з Бараратою. А галерні раби були прикуті ланцюгами до борту, й над спиною висвистував канчук.
— Їх і годували погано, — пройнявся співчуттям до галерних гребців Заєць.
— Здоровшим давали рис, горох, кухоль вина і трохи м'яса, — кажу я.
— А слабшим? — запитує Альфред, від згадки про страву ковтаючи слину.
— Таких, як ти, — незлобливо відповідаю, — годували лише сухарями та смердючою бурдою. Ну, і для бадьорості, коли обставини вимагали чимдуж налягати на весла, давали намочений у вині хліб.
— Жах! — каже Заєць, однією рукою хапаючись за чубату голову. — Втім, чого ж іще ждати від рабовласників? Дай мені, Васько, шматочок копри, — ніби між іншим, просить він. — Погризу трохи, може, втамую голод.
Я намацую під лавою половинку кокосового горіха, простягаю Альфреду.
— Ти що — знову обідаєш? — дивується Кім Михайлович, помітивши, як Заєць набиває м'якушем рот.
— Підо-обідую… — зашарівшись, шамкотить він.
— Ми не знаємо, друзі, скільки нам ще блукати в океані,— насуплює брови командир. — Тому віднині раціон води й харчів доведеться врізати до краю.
Шмат копри, що його жує Заєць, — це остання продуктова "розкіш". Далі все пішло, як і велів Кім Михайлович: берегли кожен грам їстівного й кожну краплю прісної води.
А океан вирував, вітер майже не слабшав, і ми просувалися навмання, намагаючись утримувати човен на плаву. Це поглинало весь час, усі наші сили.
Особливо діставалося Кіму Михайловичу. Стерно щомиті треба було перекладати так, щоб хвилі не били в борт. Приземистий, вайлуватий, командир став ще нижчий і, здавалося, зрісся з румпелем, вчепірившись у нього обома руками.
— Поглянь, да Гама, — крадькома показав на Кіма Михайловича Заєць. — Обличчя нашого командира, загострившись, стало схожим на румпель.
Кім Михайлович сидить на кормі боком. Нам видно його чіткий, ніби вирізьблений профіль.
Як він змарнів, наш ватаг! Широкі плечі незвично опущені, мовби їх щось притиснуло. Колись хвиляста, кольору половіючого жита чуприна, злиплася, стала схожою на жмут обворсаної манільської пряжі. Губи запеклися, пошерхли. Лише очі — два невгасні сіро-зелені вогники, — як і раніше, сповнені живого блиску й гостроти.
Кім Михайлович — керманич. Наше благополуччя й життя — у нього в руках.
