Слід "Баракуди" - Тендюк Леонід

Воно то золоте, то синє, як і баня розпеченого сонцем неба, або ж, увібравши смарагдовість навколишньої гущавини, стає зовсім зеленим.

Мінливе, багатобарвне і завжди тихе, без вітру, свічадо.

Такі ж тихі й екваторіальні води — золоті, попелясті, ультрамаринові чи сповиті ажурною, в сріблястих прожилках, габою, але без жодних ознак життя — нерухомі й незрушні, ніби їхня прозора глибінь не податлива й м'яка вода, а кришталь, колись розплавлене скло, яке одного разу навіки скам'яніло.

Рухатися в такій стоячій купелі можна: вона легко піддається веслу. Та шрам, проораний ним, відразу стуляється, брижі гаснуть, і човен, віддзеркалившись днищем, зупиняється, неначе вростає в синювате литво океану.

Іскриста голубизна видноколу сліпить очі, сонце таке яскраве, що здається чорним.

— Північ — праворуч, — випроставшись у човні на повен зріст і, ніби крила, розкинувши руки, оголосив Заєць.

— А південь — ліворуч, — знехотя передражнив його я.

— Ліворуч, Васько, ліворуч, — потягуючись, відповів Альфред. — Ото я й кажу, — мовив він далі: — Вітри, як ту твою Мері Уотсон у виварці для трепангів, віднесли нас казна-куди.

— А все-таки — куди?

— Та, мабуть, що на північ.

— Ні, Альфреде, — заперечив Кім Михайлович. — Шлях тутешніх циклонів пролягає на південний захід, поступово відхиляючись на схід. Таким чином, можна допустити, що нас несло на південь або на південний захід від екватора.

— Під час шторму ми ж втратили орієнтацію у просторі — нічого не було видно, — згадав я страшні буремні дні, коли довелося блукати наосліп. — Отже, можливо, ми й справді, як твердить Альфред, на півночі, десь неподалік від Шрі Ланки чи Індії?

Кім Михайлович заперечливо хитнув головою.

— Ні, друже. Візуально орієнтацію ми тоді втратили, але… Скажи, да Гама, в який борт били хвилі? — ні сіло ні впало запитав він.

— У лівий, — водночас випалили ми з Альфредом.

— У лівий, — повторив командир. — Отже, вітер кружеляв справа наліво? Якщо це так, то ми не могли потрапити на північ від екватора, бо вітер тропічного циклону спрямований за годинниковою стрілкою лише в південній півкулі Землі. Ну, а потім таке: крім вітрів, нас несли ще й морські течії. Їх тут хтозна-скільки — потужних річок серед океану, хоч диявольську круговерть води переважно живлять Південно-Західна мусонна, Південна мусонна та Сомалійська течії. Від Носі Мазави й архіпелагу Чагос циклон поніс нас далеко на захід, течії ж продовжили його роботу.

— То, може, ми вже обігнули мис Доброї Надії чи Суецьким каналом проскочили в Атлантичний океан?

— Ти хочеш сказати: мало нам мороки з Гондваною — почнемо шукати затонулу Атлантиду?

— З мене досить і Гондвани! — заявив я, — Міраж, яким себе дехто тішить…

— Не слід, да Гама, про неї так говорити, — обурився Заєць, згадавши, мабуть, що він — морський геолог, фахівець із підводних хребтів та затонулих континентів. — Гондвана не вигадка й не химера, а реальність, яка, правда, ще вимагає доказів.

— Дивна реальність, яку треба довести, — скептично зауважив я.

— Коли вчені зберуть достатньо матеріалу, Гондвана стане сенсаційним дивовижжям — перед людством, можливо, відкриється сторінка загиблої цивілізації.

Він заходився вголос фантазувати, "малюючи" уявні гондванівські міста, що їх поглинули океанські води. Посилався на докази авторитетних колег, які відстоюють існування доісторичного материка. Згадував твердження свого кумира й тезки, відомого вченого Альфреда Вегенера про дрейф материків. Словом, Заєць ставав самим собою — як і на "Садку", задерикуватим, енергійним і напористим природознавцем, з яким я, звичайно, не міг змагатися.

Кім Михайлович мовчки слухав його пояснення. Потім він од пас пішов на корму готувати снасті. Хоч риба й не ловиться, все ж треба знову спробувати.

Зранку ми, скільки й вистачало сил, гребли, прямуючи на південь. Та зараз, коли сонце стало в зеніті й почалася жара, зупинилися.

Лота доплітала обворсану циновку, Барарата лежав у затінку вітрил, перламутровою скалкою вирізаючи з кокоса фігурку якогось божка. Альфред і я, випроставшись у човні.— затекли ноги, — розминалися.

Заєць не переставав говорити. Мені набридла його наукова сповідь.

Щоб якось зупинити потік того красномовства, я, уздрівши за бортом лакани (такого тут раніше не траплялося) батіг синьо-зеленої водорості, вихопив його з води й простяг геологу.

— О! — загнувшись, зрадів Альфред. — Будемо, Васько, обідати.

— А хіба можна ці водорослини їсти?

— Звичайно, можна, — підтвердив він. — Як ви вважаєте, Кіме Михайловичу? — звернувся до командира, тримаючи над головою зубчатий, покритий слизом батіг.

— Синьо-зелений? — глянув Кім Михайлович. — Та…

Лота його випередила, не давши закінчити фрази.

— Можна, Альфреда, можна! Цара манга-майцо бозака,[14] — засокоріла вона.

— Ну, якщо Лота дозволяє, тоді можна.

Кім Михайлович порізав батіг на п'ять однакових частин і передав кожному з нас.

Ми заходилися їсти.

Волога морська трава лишала в роті гіркуватий йодистий присмак.

Альфред, притьмом упоравшись з "обідом", облизував перешерхлі губи, поглядаючи на воду, чи немає там іще морської трави. Більше не було. Незрозуміло, звідки взялася ця. Адже тутешні води пустельні. Не інакше — в бурю занесло з мілководдя якого-небудь сусіднього атола.

— Сподобалася? — запитав Кім Михайлович.

— Ще б пак, — відповів геолог. — Травичка, як казав один мій знайомий, шик-модерн.

— І я так вважаю. Гарна!

Зголоднілі, ми до пуття не знали, що їмо… Вже потім Наташа — вона ж бо у мене біолог — пояснила: синьо-зелені водорослини — постійний харч морського зайця, молюска Aplysia, з якого фармакологи виготовляють лікарський препарат аплісіатоксин.

— І ви їх їли? — здивувалася.

— Аж за вухами лящало. Особливо Заєць.

— Ризиковано, Васильку, — нахмурила брови. — Рослина та їстівна тільки для морського зайця. Ну, та могло статися, що то лише її різновидність. А отже, нешкідлива.

Усього цього ми не знали. А якби знали, то, по-перше, не стали б їсти. По-друге, я б уже не втерпів — доповів би Зайцю, що він об'їдає свого морського родича.

Розплутавши схожу на перемет волосінь, Кім Михайлович жбурнув її у воду, сподіваючись що-небудь уловити.

Риба не йшла. Тільки акула, довжелезна тигрова акула-людоїд неподалік від човна описувала широкі кола.

— Ач клята! Шастає, винюхує,— вилаявсь Альфред.

Акула було вже від нас одстала. Сьогодні вона знову з'явилася. Її поява, як і раніше, злякала Барарату.

Та тепер він не жахався, не падав ниць, а, заломивши руки, як маг, шептав:

Акіо, акіо! Вакінделані

Ціока манара ріводахі ріводраномасінані.

Акіо, акіо! Маті андро — моді…

— Що він говорить, Лото? — звернувся я до нашої подорожанки.

— Васка-Кваска, — сумно зітхнула дівчина. — Акіо хоче Барарата смерть! Барарата просить акіо: як на неба місяць тонкий та свіжа вітра а моря вночі,— щоб акіо пливла далеко-далеко.

— Невже вона збирається нападати?

— А біс її знає! — зиркнув на акулу Альфред.

Зробивши розминку, ми вляглися на лавах упродовж бортів. Поки спаде спека, треба перепочити, щоб з новими силами взятися за весла.

Небо лило на плаский океан — ну, справжній тобі стіл! — сонячну повінь. Вона, здавалося, сповнює синю глибину й проникає в щонайменші пори нашого тіла.

Тінь од вітрил не рятувала. Сонячний вогонь владарював повністю.

Ген удалині на заході, куди по небозводу сповзало стомлене сонце, пагорбились кучугури хмар: дрібним попелястим пір'ям — унизу, хаотично розкиданими вежами й палацами — вгорі.

Довкруг них — іскристо-білі, кількома вигинистими рядами один за одним — частокіл щербатих хмарин, які мимоволі здавалися зубами акули.

Мовчала мінлива далечінь.

Було нестерпно жарко. Млість. Задуха. Зір усотував сонячну пряжу. Чи, може, то сонячна пряжа, сягнувши човна, висотує, смокче наші очі?

— Васько! — так і не змігши заснути, гукнув Альфред.

— Що таке?

— Я бачу "Садка"… "Садка" й "Кашалота", — мовив він, звівшись на коліна. — Он вони — поглянь, поглянь! — і Заєць показав на нижню, яка зливалася з водою, торочку хмар.

Схопившись, я почав удивлятися в хмарний небокрай. Проте кораблів не побачив.

— Не може бути, щоб ти їх не помітив! — якось настирливо наполіг Альфред. — …Гойдаються хвилі, а на них білобокі кораблі. "Садко", "Садко"! — раптом вигукнув він.

Прокинувся Кім Михайлович. Барарату й Лоту теж сполошив Альфредів лемент.

— Та погляньте ж! — схопив він за руку командира. — Он палуба "Садка", он…

— А Мегеровича на ній не видно? — запитав я.

— Не треба, да Гама, — глянув осудливо командир… І, звернувшись до Лоти, попросив: — Зачерпни, красуне, трохи води.

Дівчина опустила за борт черпак. Наповнивши його, подала Кіму Михайловичу.

— Ляж, друже, — звернувся він до Альфреда і вилив йому на голову воду.

Потім, перехилившись за борт, сам зачерпнув кілька разів з океану й з ніг до голови обхлюпав Зайця.

— Дістань-но горіх із прісною водою, — попросив мене.

Я витяг з-під лави наповнений водою кокос.

— Пий, хлопче, пий! Не соромся, — підніс він Альфредові до рота той жбан.

І через кілька хвилин Заєць заснув.

— Нехай спочине — втома мине… Ці води справді мертві,— обводячи поглядом скам'яніле пласке безмежжя, зітхнув командир. — Все ж сподіватимемося на краще. Може, якось і виберемося звідси. Десь тут, на п'ятому градусі південної широти, — сказав він, — починаючи з осені, на схід прямує Екваторіальна протитечія. Ми зараз, очевидно, перебуваємо ближче до екватора. Та нам треба якомога швидше залишити ці непорушні, мертві води. Відхилившись бодай на кілька градусів на південь, потрапимо в струмені Екваторіальної протитечії. Прокинувся Альфред.

— Ну, фантазере, полегшало! — ласкаво запитав командир.

— О-ох, я мало не знепритомнів! — зізнався Заєць. — Запаморочилася голова, стало млосно.

— Мало? — перепитав я. — Та ти, Альфреде, зовсім втратив свідомість. Ти хоч пам'ятаєш, що говорив?

— А що?

— Як — що? Ну, про "Садка" й "Кашалота".

— Так я ж їх бачив!

— Кіме Михайловичу, в нього не минула галюцинація. Може б, нехай трохи скупався?

— Гаразд, — погодився командир. — Пірни, друже, але від човна не одпливай.

Коли Заєць випірнув і всівся поруч зі мною на банці, я переповів йому розмову Кіма Михайловича про Екваторіальну протитечію та її плин, що підхопить і понесе нас на схід.

— І тоді — привіт Суматра або Ява! А може, й Кокосові острови, — сказав я.

— Ти, Васько, куди хотів би потрапити — на Яву чи Суматру?

— Додому, Альфреде, — просто відповів я.

— Додому… — замріявся геолог. — Яке солодке, прекрасне слово!

ПРИБОРКАННЯ АКУЛИ

Ніч не принесла полегшення.