Слід "Баракуди" - Тендюк Леонід
Степ, село, мати. У рідному далекосхідному порту на кручі, біля миготливого маяка, як вишня, в білому стоїть Наташа. Вона дивиться на море, жде з далини корабля — мого білобортого "Садка".
Очі її затуманені сльозою, обличчя сумне…
Уявивши це, почуваю себе дужчим. "Здолай шторми й урагани!" — ніби наказує хтось.
"Здолаю!" — озивається мій внутрішній голос.
І човен летить назустріч бурі.
ПРОЩАВАЙ, НОСІ МАЗАВА!
Лиш тепер, коли од берега відпливли на чималу відстань — подаленіли й зникли з обрію вершини гір, ліси, зубчатий силует Голови Дракона, — зрозуміли й повірили, що ми на свободі і нас більше не переслідують, щоб схопити й кинути на муки.
Усе сталося, немов уві сні.
Визволивши Барарату та інших тубільців, яких окупанти тримали в старому бараці на півночі острова, джунглями пробралися на захід, туди, де колись добували фосфати й довкруг затоки стояли вбогі хижки гірняцького висілка.
Як і в Яо-Ватономбі, спаленому американськими солдатами селі, там було запустіння, згарище й тлін. Дощок на човен — остання надія вибратися з Носі Мазави — так і не знайшли.
Кім Михайлович, Заєць і Лота, шукаючи їстівних коренеплодів, залишились біля гирла, а ми з Бараратою подалися в джунглі.
На пагорбі серед гущавини уздріли тубільне кладовище — фаді кіборінтані, а під скелею — оце так пощастило! — затоплені водою жертовні човни.
Назад верталися вплав незайманою лісовою затокою. Вода була тепла й прозора — смарагдове свічадо, в якому відбилися довколишні ліси з вузькою просинню бездонно високого неба.
Помітивши на плесі серед навислого гілля кола, що розходилися від помаху наших рук, Альфред, заїкаючись од хвилювання, вигукнув:
— Кро… кро… кро… ко-дили! Алігатори у затоці,— показав він на воду.
— Не репетуй, хлопче, — заспокоїв його Кім Михайлович. — То Васько й Барарата. Рептилії, зокрема крокодили, плавають інакше — тихо й непомітно.
За якусь мить ми вже були на березі. Я розповів друзям про побачене в гущавині.
— І ти, безбожнику, пропонуєш нам ті човни?! — здивувався марновірний геолог, який, знав я, не вірить ні в бога, ні в чорта.
— Атож. Готові, новенькі, ніби щойно зі стапеля.
— Не бери, Васько, гріха на душу, — багатозначно застеріг він. — Затям: пускатися в плавання на ритуальному човні — святотатство. До того ж — страшно: адже на ньому, як ти кажеш, перевозили мерців. Ти завжди щось та вигадаєш! — невдоволено буркнув Заєць.
— Іншої ради немає,— пояснив йому Кім Михайлович. — Доведеться скористатися цією щасливою нагодою.
— Воля ваша, — махнув Альфред рукою й додав: — А тільки б я передчасно про щастя не згадував.
— Гаразд, — погодився Кім Михайлович.
І ми взялися до роботи.
Насамперед перебралися від океану до вершини затоки, до загадкового жертовника.
— Для повного щастя, — не вгавав геолог, — нам не вистачає єдиного — пожити на тубільному кладовищі. О всемогутній боже! — піднесено вигукнув він. — Навіщо я з вами зв'язав свою долю? Аякже, затонулий материк, який будь-що треба знайти; експедиція за тридев'ять земель в екваторіальні води Індійського океану; штурм глибин; викрадення батискафа; полон. Ні, краще б я сидів дома та гриз граніт науки. Дивись, уже б і кандидатську дисертацію закінчив.
У відповідь на ці його песимістично-патетичні слова над головою — ніби озвалися душі померлих — прокотився переливистий, зловтішний і водночас розпачливий крик.
Заєць оторопів.
— Що це? — запитав.
Його очі розгублено зиркали на зеленогриве верховіття, де щось хутко шугало, раз у раз перескакуючи з дерева на дерево.
Щоб не розсміятися, я прикрив долонею рот і одвернувся.
Сміх сміхом, а мені Альфредів переляк зрозумілий. Коли ми з Бараратою вперше натрапили на кладовище, я теж неабияк стривожився, почувши лиховісний голос джунглів.
Та й тепер здалося, що заговорили привиди. Але то пустували чотириногі витівниці.
— От тобі й маєш! — ледве стримував я сміх. — Дивно, що ти, Альфреде, не впізнаєш своєї рідні.
— Т-ти г-гадаєш — то кричать мавпи? — незважаючи на вражене самолюбство — я ж бо його назвав мавпячим родичем! — звернувся до мене Заєць.
— А хто ж іще, крім них, може так галасувати!
— От прокляті! — вилаявсь геолог і щодуху гукнув: — Чао, Чао! Де ти?
Іноземним вітанням "чао", тобто "салют", американські лікарі-експериментатори назвали довгохвосту макаку, з якою ми втекли з Голови Дракона.
Альфред узяв над нею шефство, турботливо оберігаючи тварину від усіляких незгод.
Згадавши, що того разу на кладовищі й мені заманулося покликати Чао, я весело розсміявся.
— Чого ти регочеш?
— Смішно, що ти, друже, сподіваєшся, на вороття макаки.
— Нічого смішного немає — приручені мавпи, збагнувши помилку, здебільшого вертаються назад.
— Можливо, Альфреде, можливо… — примирливо відповів я. — Бажаю тобі дочекатися своєї легковажної втікачки.
Чао була нашою втіхою. Вона блукала а нами по джунглях, аж поки стріла зграю галасливих мавп, а якими й майнула світ за очі. Ми примирилися з тією втечею. Лише Заєць, цей добровільний мавпячий опікун, як видно, й досі переживав несподівану втрату.
Отже, ми пробралися у верхів'я затоки. Хоч Заєць і протестував проти обраного місця для стоянки, а таки вийшло по-нашому: зупинилися на кладовищі.
Що й казати, похмура місцина! Альфред недаром її боявся.
З трьох боків пагорб оточували прямовисні скелі. Вони були неприступні й голі — жодного деревця. З останньої, четвертої, сторони поросле тропічною гущавиною каміння спадало аж до води. По ньому можна було піднятися на вершину.
Краще б ми туди не ходили!.. Свічками в небо врізалися прив'язані до стовбурів — так ховають на Носі Мазаві померлих — висохлі й задубілі тіла небіжчиків.
Ми зупинилися на неширокій галяві, розташованій відразу за громаддям складчастих брил, які, збігаючи до води, зникали десь у її зеленій глибині.
— Свят, свят! — вирвалося в мене з грудей, як тільки над головою замаячіли мумії.
А Заєць вирік:
— Якщо я й після цього потрясіння не втрачу розуму, значить, зовсім себе не знаю і можу пишатися незламністю й силою.
"Пишайся, зайчисько, пишайся! — подумав я. — Ти мужньо вистояв, як, до речі, й ми, в боротьбі з труднощами, хоч мені інколи й тепер ще сняться ті примарні лісові "свічки". В хисткому сяєві місяця вони справді жахливі, і кожна гілка здається простягнутою в благанні рукою".
— То з чого почнемо? — запитав я, оглядаючи місце для стоянки.
— З житла, Васько, з житла, як усі справжні поселенці,— відповів, тепер уже бадьорим голосом — отямився, бач! — Альфред.
— Я готовий.
— І я теж.
— Ну, то стягуйте гілля, — Кім Михайлович кивнув головою в бік розлогого дерева, під яким збиралися зводити "світлицю".
Ставити курені й будувати гнізда нас не вчити — джунглі вишколили.
Ми заходилися носити гілля.
Барарата сидів під деревом похмурий, Лота теж знехотя тягала хмиз.
— Чого він такий невеселий? — запитав я, показуючи на Барарату. — Та й ти насуплена, мов хмара…
— Ох, Васка-Кваска, — зітхнувши, відповіла дівчина. — Фаді кіборінтані некарош — раці.
Вона щось говорила про померлих — маті, і в її прекрасних чорних очах стояв страх.
— Що з тобою, Лото? Скажи мені! — доторкнувшись до її плеча, запитав я.
— Місасак-аліна воні волана, фоті фоці маті бонго,[2] — тремтячи й показуючи на пагорб, стривожено відповіла красуня.
На цьому острові ми давно. Щоденне спілкування з тубільцями дало свої наслідки — ми потроху вивчили їхню мову. Вони нас розуміли теж.
Почувши Лотину сповідь про мерців та їхні тіні, що мають з'явитися опівночі, мені й самому стало моторошно.
А Заєць, мабуть, цього тільки й ждав.
— Ти зблід, да Гама, — ущипливо кинув він. — Тебе лякає наступна зустріч із душами померлих. Що, вгадав?
Замість того щоб відверто зізнатися або просто змовчати, я почав чомусь, мов в'юн, викручуватися, доводити й запевняти Альфреда, що все те — неправда.
— Звичайно, ти — надлюдина, — вислухавши мене, лукаво зауважив він.
Я зрозумів: геолог жодному моєму слову не повірив.
"Ну й нехай не вірить!" — вирішив про себе.
Узявши Лоту за руку, відійшов із нею вбік.
— Пробач нам, — якомога переконливіше сказав дівчині.— І переклади мої слова Барараті — нехай він не думає, що ми прийшли, аби осквернити тутешнє святилище. Це не так. У нас, Лото, іншого вибору немає! Або ми піднімемо з води один із човнів і втечемо на ньому з острова, або пас знову чекає полон, знущання й наруга американських вояків.
— О Васка-Кваска, соа-сенга вахіні мпіве,[3] — розчулено відповіла тубілка.
І в неї на очах забриніли сльози.
— Лота розуміє — треба лакана[4] пливти далеко-далеко…
Вона підійшла до Барарати, довго йому щось доводила, і він нарешті підвівся й разом із нами почав носити гілля.
Таким чином, нашому надзвичайному й повноважному послу — ambassadeur extraordinaire et plenipotentiaire, як по-французьки називала себе Лота, — пощастило налагодити взаєморозуміння із земляком.
Ми гуртом заходилися зводити лісову хижку.
Працювали дружно. Сонце ще стояло на небокрузі, а дім уже був готовий.
Як і тоді, в джунглях, коли ми втекли з океанської скелі й нас уночі під кущами налякали змії, нове житло розмістили не на землі, а серед нижнього ярусу віття — на тому розлогому дереві, що росло узбіч галяви.
Хто з вас читав книжку Миклухи-Маклая "Мандрівка на Нову Гвінею", мабуть, пригадує малюнок гостроверхої хатинки на палях під високим деревом.
Так-от. Та хижка легендарного мандрівника в порівнянні з нашою халупою — палац, дарма що будувала її одна людина.
Наше ж житло нагадувало собачу будку або курник. І ось чому. Геолог попросив Кіма Михайловича, щоб той дозволив звести "дім" на його, Зайцеве, вподобання.
— Це буде витвір зодчества, — заявив він, — у стилі найкращих зразків барокко й рококо.
Що то за витвір, ми зрозуміли пізніше, коли будівництво завершилося.
Дах хижки вийшов нерівний і кострубатий, стіни — навкіс, а двері такі вузькі, що крізь них навіть нам, схудлим і кістлявим, важко було проникнути всередину.
Коли я все ж потрапив у "світлицю", мені здалося: у ній повно наїжачених дикобразів — так густо стирчали довкруг шпичаки. Вони заважали, дряпаючи руки, ноги — все тіло.
— А бодай тобі! — гримнув я, схопившись за очі, по яких ударило настовбурчене гілля.
— Не лайся, да Гама, — почувся спокійний голос Зайця. — Барокко, як ти, напевне, знаєш, дослівно з італійської: дивовижний, химерний.
