Сандалики, повна скорість! - Іваненко Оксана

І робітники не хочуть більше робити ні зброї, ні отруйних газів, нічого, що несе війну. Сьогодні ми пошлемо привіти друзям всього світу, а завтра Дей полетить на своєму шарі до друзів-вчених, які зберуться з різних країн. Ти знаєш, Дей обіцяв спочатку покатати дітей сьогодні на своєму надзвичайному шарі, який він винайшов.

— Дей! — аж скрикнула дівчинка, згадавши, що так гукали високому чорнявому чоловіку, коли він залишив будинок.— Хто такий Дей?

— О! То великий учений. І він хоче, щоб усі його винаходи служили миру і щастю всіх людей. Але ж ти знаєш, це не так легко, щоб були скрізь мир і щастя, адже є такі, що хочуть війни, хочуть загарбати усе собі — і всі землі, і всі винаходи.

— І цей шар? — спитала дівчинка і схопила хлопчика за руку.— А що він робить, цей шар?

— О! — сказав захоплено хлопчик.— Дей казав, що цей шар літає так швидко, як ніхто ще не літав; він казав, що тільки один вчений одної далекої країни, його давній друг, теж працює над такими апаратами і машинами. З цього шару все видно і чути далеко навколо. І цей шар може робити багато різних чудес на землі, не спускаючись. Завтра на цьому шарі він полетить до своїх друзів.

— Ой, слухай,— дівчинка стиснула ще дужче руку хлопчика, і хотіла вже розповісти про все, що вона бачила, як раптом підштовхнула його й кинула пошепки:

— Тікай! Швидше!

Вона помітила, з-за ріжка висуваються величезні вуха чапленосого. Так, так, він прислухається нишком до їхньої розмови.

— Тікай! Швидше!

— До побачення! Зустрінемося на святі! — гукнув хлопчик і побіг, а дівчинка повернулася праворуч. Вона бачила, як чапленосий нерішуче зупинився. За ким стежити? Він побіг за дівчинкою. Йому здалося, дівчинку легше піймати, але ж він не знав, що дівчинка швидко торкнулася першої дірочки і помчала так, що її ніхто не міг наздогнати.

А місто вже прокидалось, і всі люди, які виходили на вулиці, голосно читали гасла і об'яви, що наклеювали хлопчик і дівчинка.

— Мир і щастя! — лунало скрізь.— Хай живе мир і щастя! Ми не робитимемо більше страшної зброї! Ми не будемо більше готувати отруйних газів! Борці за мир, до наших лав!

І вони шикувалися в лави, і над ними маяли прапори з словами:

"Мир!", "Ми хочемо миру для наших дітей!"

А діти, для яких матері і батьки так хотіли миру, побігли в перших лавах з квітами, з прапорцями, і попереду всіх ішов невеличкий білявий хлопчик з барабаном і захоплено вистукував паличками марш, який знають діти всього світу.

Дівчинка одним стрибком опинилась у першій лаві дітей, усміхнулась їм, як давнім друзям, і одсалютувала, як годиться. Вона знала, що на такому святі будуть раді всім друзям.

Білявий хлопчик підняв у відповідь руку вгору.

— Зараз ми вийдемо на площу, де вежа з годинником, і там нас уже, мабуть, чекає Дей,— шепнув він дівчинці.— Ти політаєш з усіма нами над нашим містом. Дей казав — це зовсім не страшно.

Дівчинці дуже кортіло сказати, що вона зовсім нічого не боїться, але вона стримала себе. На одній з вулиць, їй здалося, майнула вертка постать чапленосого і вмить зникла, а на панелях то тут, то там з'являлись люди в сірому, всі на одне лице, точнісінько такі, які під'їздили вранці до будиночка. Здавалося, їх за одним трафаретом вирізали з паперу і розфарбували сірою і чорною фарбами.

От вони проминули головну вулицю, от уже вийшли на площу, але Дея не було. Дівчинці здалося, що знов десь у натовпі вона побачила чапленосого. Люди співали пісні. Лунали палкі промови, але діти чекали Дея і обіцяного польоту, а Дей не йшов і не йшов. Дівчинка вже хотіла розповісти про шар хлопчикові, хоча вона не знала, чи це має якесь відношення до Дея. І раптом хлопчик радісно закричав:

— Дей! Нарешті! — Але враз обличчя його змінилось.

— Дей! Що з вами? — кинувся він до Дея.— Що трапилось?

— Що з вами, Дей? — закричали всі люди і обступили Дея щільним колом.

— Друзі! — схвильовано промовив Дей.— Друзі, трапилось велике нещастя. Шар зник. Він зник з моєї лабораторії. Лихі люди його можуть використати не на добрі, а на жахливі справи.

— Який жах!

— Як це могло статися! — загомоніли люди, закричали обурено.

— Дей! Я знаю про шар, Дей! — раптом закричала щосили дівчинка. Як могла вона стриматися зараз, адже навколо неї були друзі, хоч і в чужій країні. Вона мусить розказати їм все, що бачила. Вона намагалась перекричати всіх і просунутися наперед.— Я знаю, Дей! Дей!

Але тут відчула, як їй грубо затулили рот і чиїсь руки витягли її з натовпу.

Вона не встигла отямитися, як опинилася в під'їзді будинку.

її потягли в ліфт, який піднявся високо-високо — на який поверх? П'ятий? Двадцятий? Сотий? Чи ще вище?

Вона бачила над собою чаплиний ніс, маленькі, мов у пацюка, люті очі, і дві постаті в сірому, які тримали її міцно, наче кліщами.

її кинули в маленький закапелок під самим дахом і замкнули на замок.

* * *

До неї ледь долітав гомін вулиці, але дівчинка більше прислухалася до розмови за стіною — напевне, там був чапленосий і ті сірі. Та от з міста загуло, ніби на сполох, голосно, щоб далеко було чути:

Гу-гу-гу!

— Чуєте, ви чуєте! — почула дівчинка за стіною.— Завод зупинив роботу.

— Невже через цього Дея?

— Так, так! Хіба ви не бачили на площі, як всі робітники кинулись захищати його?

Гу-гу-гу! — залунало з іншої сторони.

Ую-ю! — тоненько-тоненько долітало з третьої.

— Диявол! Це фабрика штучного шовку! — сердито кинули за стіною.

Ця ж фабрика виробляла делікатні шовкові речі, тому й голос її гудка був дуже делікатний. Але тепер на ній ткали шовк на надзвичайні шари, і тому вона теж припинила роботу.

Про дівчинку ніби забули. Вона сиділа, зіщулившись в темному закапелку, в якому не було навіть віконця. О, коли б тут було віконце, тоді б сандалики допомогли їй втекти!

Нона згадувала все, що трапилось на площі, і думала — іііінже ніхто не ділнається про чапленосого? Коли б тільки їм пощастило втекти, вона б уже знайшла Дея або хлопчики, і шар був би знову у Дея. Усі робітники, усі люди, що виходили сьогодні на площу з гаслами за мир і щастя, допомогли б Дею. Як страшно! В руках одних винаходи гімн них роблять щастя, в руках інших — сіють смерть і горо. Вона бачила розумні машини, які допомагали робити ріпки, працювали, щоб людям легко і добре жилося, а в руках інших — вони готують зброю. Але дівчинка усміхнулась — зараз усі робітники припинили роботу, адже приз замовк шум на заводах. Паси, що ними дихали цехи і лісі бігали завжди, немов моторні істоти, тепер сумно помисли, як звичайні ганчірки. Машини наче зітхнули ■•останнє і стали. Молот востаннє гупнув важко-важко, їїtОи навіки, і придавив сотні вогненних язиків, що ли-ипли його, і в цехах стало мертво і тихо, як у склепах.

Найрозумніші машини завжди ніщо без людей, коли ті ндають їх. Усе залежить від людей.

Година минала за годиною, і в закапелку було зовсім поночі. Тепер лише шум дощу і вітру ледь долітав до д lit чинки.

Дінчинка сиділа в куточку на підлозі і думала про с моїх тата й маму, але була певна, що коли вона їм роз-КДжс, вони зрозуміють, що інакше вона зробити не могла. Ті ось зарипіли двері, в закапелок увірвалась смуга піт л а, і дівчинка побачила постать у сірому.

— Ходімо! — її схопили за руку, і вона увійшла в кім-ішту навпроти. Це була звичайна кімната з канапою, квітами, шафою, круглим столом. На столі стояли різні страви, а за столом сидів чоловік. Де вона бачила його? OÎ Це був один з сірих, тільки переодягнений в звичайний одяг.

— Ти, мабуть, зголодніла? — спитав він привітно.— їж, будь ласка. Тут трапилось непорозуміння, ти відпочинеш, поснідаєш і підеш додому. Де ти живеш? Розкажи мені, хто твої тато й мама? Мабуть, Дей ваш добрий знайомий? Він часто приходить до вас? Розмовляє з робітниками?

Але дівчинка не повірила його привітності. Вона знала, що ворогам не слід вірити ніколи, навіть коли вони привітні. А це ж був ворог.

Вона прикусила кінчик язика і мовчала.

— Щеня негідне! — враз змінивши тон, гримнув чоловік.— Я зараз протелефоную, щоб розшукали її батьків і дізналися про все.

Він вийшов і замкнув двері, але кому він казав? Щось ворушилось за вузькою шафою. Дівчинка придивилась: з обох боків шафи стирчали, наче слонячі, величезні вуха — чапленосий! А, так його ще й залишили наглядати за нею? Так ось тобі! Адже тут є вікно, і вона не боїться в своїх сандаликах стрибнути з нього!

Дівчинка в одну хвилинку опинилась коло вікна, по дорозі з усієї сили крутнула огидне вухо так, що дикий вереск залунав по всьому поверху, розбила вікно і стрімголов кинулася в нього, на ходу переставляючи застіжки.

— Що? Що трапилось?

У кімнату вбігли сірі і той, переодягнений.

— У вікно! У вікно стрибнула! — лементував чапленосий, тримаючись рукою за вухо.— Кішка навіжена!

— Так вона ж розбилась! З тридцятого поверху! Хай здиха!

Всі подивились униз, але нічого не побачили.

— На даху! Он на даху! — заверещав чапленосий.

— Оточити будинок! Спіймати! Навести прожектори! —■ горлав переодягнений, і решта сірих миттю вислизнула з кімнати. Але дівчинка зіскочила на землю вже в іншому кінці міста.

Ось вона біжить темною вулицею, шльопаючи по калюжах.

Косий дощ і вітер підганяв її. Поки її шукають на дахах, вона пробіжить долі. О! Вона знає, в багатьох будинках живуть люди, які з любов'ю прийняли б її, переховали від сірих, але ж можна помилитися і потрапити до тих, хто заодно з сірими і чапленосим.

Раптом назустріч з провулка виринула маленька постать. Вони з розгону просто стукнулись лобами.

— Ой! — скрикнув хлопчик.

— Ай! — скрикнула дівчинка.

— Це ти? — спитав хлопчик, і дівчинка пізнала білявого хлопчика. Вони міцно схопили одне одного за руки.

Хлопчик швидко-швидко, плутаючи її і свою мову, розповів — він біжить до Дея. Він мусить бути за п'ять хвилин там, а то може трапитись найбільше нещастя. Дея і всі його роботи заберуть сірі, вони не хочуть, щоб Дей їхав до друзів миру. Хлопчика послав робітничий комітет. Ще дуже далеко, і він боїться, що спізниться, він біжить босий, поранив ноги. Що буде? Що буде?

І треба сказати Дею, що шар захопили сірі і чапленосий; чиіі/нміосий літав на ньому, шар у нього. Мене схо-11 її її міні 'іпіосий, але я втекла від нього,— перебила його діичйнки, иле тут же змовкла.