Сандалики, повна скорість! - Іваненко Оксана

Вони здавалися з височини маленькими іграшковими, а поля, луки й ліси здавалися різнобарвними килимками з синіми — широкими і вузькими — стьожками-річками. Ах, як було весело на великій повноводній річці! Там пливли човни, пароплави. Річка була така широка, що, мабуть, коли б дівчинка і плавати вміла — вона б тут нізащо її не перепливла. Та тепер їй було байдуже.

— Побіжу трошки по воді, а то дуже жарко! — вирішила вона, але раптом побачила, що річку перетинає велетенська могутня стіна. З несамовитим ревом, аж чорна, вода десятками водопадів зривалася з неї. Шумовиння крутилося, переливалося всіма кольорами райдуги і густим білим димом здіймалося у височінь. Дим, як душем, обдав дівчинку.

— Ой-ой-ой! — закричала дівчинка від несподіванки, але тут же згадала: можна не боятися, адже вона в чарівних сандаликах, навіть треба не боятися, а то вони стануть звичайними. Дівчинка швидше схопилась за застіжки сандаликів, струснула волоссям. Хоч і дуже приємно купатись, та тільки ж не в таких водопадах!

Робітники на березі розсміялись. Дівчинка хотіла спочатку образитись, але вирішила, що цікавіше з ними познайомитися, і побігла до них ближче.

— Здрастуйте! — привіталась вона до них.— А що це ви робите?

— Ми перегородили ріку стіною, щоб вона марно не губила своєї сили, а нам віддала, щоб світло було всім, щоб машини працювали, щоб людям легше жилося.

— Як це добре! — промовила дівчинка і, згадавши, як завжди казали тато й мама, додала: — Бажаю вам успіху! От тільки як пароплави і човни далі попливуть?

— О, ми про це подбали! Бачиш, які сходи збудували для них.

Ліворуч по трьох величезних коробках-східцях, заповнених водою, проходили пароплави і човни.

— До побачення! — крикнула дівчинка.— Я попливу з ними! — і, помахавши рукою, стала в своїх сандаликах на гладку прозору поверхню води і побігла по ній, як по ковзанці на ковзанах.

— До побачення! — закричали робітники.— Щасти тобі! Будь завжди такою ж веселою і сміливою!

Дівчинка ніби попала на веселу вулицю у вихідний день.

По річці пливло багато човників, човнів, пароплавів. Балакучі моторки стрекотіли, мабуть, вихвалялися, що вони моторніші за всіх, і пускали всім водяний пил в очі. Але й човни не поступалися перед ними, вони так гарно як один маяли веслами, немов ластівки крилами, і мелодійно плескотіли.

Парусники надимали паруси, і паруси були великі, білі, як хмари в синьому небі, і вітер грався і розмовляв з ними.

Великі чисті пароплави пливли поважно й діловито, перед ними всі розступалися: і моторки, і човни, і парусники.

Та дівчинка в своїх сандаликах була моторніша і за моторки, і за човни, і за пароплави. Вона так легко і ішравно бігла між ними, що її не встигли розглядіти як слід ні матроси на пароплавах, ні гребці в човнах, а вона махала всім рукою, сміялася, кричала: "Добридень! Привіт!" — і підхоплювала пісні, які лунали і там і тут над рікою.

"Добре на річці, але я хочу подивитися й інші місця!" — подумала вона і знов знялась у повітря.

Вона летіла далі й далі, і вже не було їй видно ні міст, ні лісів, ні синіх озер та річок, а почався степ і тягнувся без меж і без краю. Вже не веселили очей різні відтінки лелені або блакитна, прозора вода, а Здавалося, коливаються під нею рудовато-жовті хвилі, і далеко, ген-ген на обрії, помітила дівчинка, по цих хвилях повільно-повільно пливуть якісь дивні кораблі. Вона трохи знизилась і побачила: то були не хвилі, а пісок, багато-багато піску. Як приємно було гратися в піску влітку на березі ріки, ліпити з нього різні будови, і пісочок був такий приємний, затишний і ніби пестив руки дітей, коли його пересипали з долоньки в долоньку. Але тут пісок був зовсім іншим. Де-не-де витикалися з нього жорсткі колючі рослини, і він наче все навколо задавив, так його було багато. Дівчинці дуже хотілося пити, і їй здалося, вдалині блиснуло озерце; вона побігла туди, але ні: то була зовсім не вода, а біла-біла сіль.

Вона побігла швидше туди, де на обрії коливались дивні кораблі,— адже коли пливуть кораблі, на них, напевне, і люди є.

Але й тут вона помилилась. Вже швидко дівчинка розгляділа, що то повільно проходить пустинею караван верблюдів.

На верблюдах між горбами сиділи люди — і дорослі, і діти.

— Здрастуйте,— закричала дівчинка.— Куди ви прямуєте?

— Будь здорова, маленька дівчинко-пташко,— поважно відповіли їй.— Ми поспішаємо на свято народження річки! їдьмо з нами, ти, мабуть, заморилась одна в нашій безводній пустині, але бачиш, он вдалині — там люди риють шлях для річки,— скоро вона задзюрчить і прожене піски. На місці сірої пустині у нас тут буде море веселої бавовни, зелений виноград, солодкі дині. їдьмо з нами! Вже недалеко. Але ми їдемо давно, і наші діти потомились, і навіть верблюди хочуть пити.

— О, то я побіжу наперед і скажу, щоб поспішали! — гукнула дівчинка і побігла туди, куди вказали рукою люди з каравану.

Вона справді побачила людей, які працювали кирками, лопатами, тракторами, різними невідомими машинами, і одна величезна, наче високий міст, машина, на якій сидів хлопець і керував нею, рухаючись, рила широкий, глибокий рівчак.

— Честь праці! — закричала дівчинка.— Ви знаєте, до вас їдуть на свято! Але вони потомились, і навіть верблюди захотіли пити!

— Поспішайте! — гукнув начальник.— Хай річка потече назустріч їм, хай швидше напоїть цей спраглий пекучий край.

Ось на дні рівчака почала пробиватися вода. Спочатку малесенькими струмками, а потім полинула, задзюркотіла нестримно. Машина рила, а за нею текла вода назустріч каравану.

— Вода! Вода! Ріка! Ми зробили ріку в пустині! — І всі робітники почали обніматись і цілуватись, а люди, що приїхали на верблюдах, цілували і гладили великі розумні машини.

— Ми посадимо сади, бавовну, персики, виноград! Ми збудуємо велике місто! — кричали люди.

— До нас приїдуть у гості наші друзі!

І вони всі знали, що раз люди самі зробили річку, то все так і буде, як кажуть, і тому зовсім не здивувались дівчинці, яка прилетіла. А дівчинка раділа й святкувала з усіма. Вона навіть хотіла почекати тут, поки почнуть садити бавовник, квіти й сади, бо певна була, що це буде незабаром, але вирішила, що, мабуть, ще може побачити багато цікавого і в інших місцях.

"Все-таки тут ще дуже жарко,— подумала вона,— я полечу, де трошки холодніше".

І, переставивши застіжки, вона помчала на північ, їй ставало все холодніше й холодніше в повітрі.

"Треба трошки побігти й зігрітися, а то зовсім замерзну",— подумала дівчинка й глянула вниз — де спуститися?

Невже почалася зима? Земля долі була вкрита білим снігом. Чи, може, дівчинка знову помилилася, як у пустині, прийнявши сіль за воду? Може, то не сніг, а щось інше? На всякий випадок вона доторкнулася до третьої дірочки, як її навчив дивний незнайомий, і враз спустилася на високу кучугуру снігу і, немов на лижах, не провалюючись, побігла між сніговими заметами.

— Ах, як я швидко бігаю, мов на лижах! Мабуть, я б усіх перегнала в школі. Тільки, правда, це було б нечесно, адже у мене чарівні сандалики. Тільки де ж це я? Нікого не видно навколо. Які низенькі рослини, кущі!

Раптом їй здалося, що вдалині гіллясті кущі чи дерева швидко-швидко рухаються низкою, одне за одним, просто біжать, може, навіть так само швидко, як вона. Олені! То були олені! Вони везли саночки, а в саночках сиділи діти, такі, як вона, завбільшки, одягнуті в хутряні шапки, кожушки, піми; через плече у кожного висіла сумочка з книжками.

Дівчинка привіталася з ними, і вони теж усі замахали руками і помчали так швидко, що дівчинка не встигла спитати, де це вона опинилась. Та от вона знову побачила — якісь кульки котяться на обрії. "Подивимось, що воно таке! — засміялась дівчинка.— Коли я знову побачу людей, я зупинюсь хоч на хвилинку і розпитаю їх".

Ах, як було цікаво!

Коли вони наблизились, дівчинка побачила: то знову їхали діти, тільки на собаках. Дівчинка підвела руки вгору, затупцювала на місці, і волохаті собаки зупинились коло неї.

— Добридень! — вигукнула дівчинка.— Куди ви їдете?

— До зимівників! На свято першого врожаю! їдьмо з нами! — закричали вони.— Ти не бачила, проїхали тут діти на оленях?

— Проїхали!

— То нам треба поспішати, щоб не запізнитися. Туди запросили дітей з усієї Півночі!

А чому б і не побувати на невідомому святі першого врожаю? І який тут врожай у снігах, на півночі? Що тут можна виростити?

— Сідай з нами в саночки, ми тобі дамо кожушок,— запропонували діти.

— Ні, я побіжу разом з вами! — сказала дівчинка.— Я не відстану! — і потріпала волохатих собак, які слухняно чекали наказу рушати. Тільки діти помахали батіжками в повітрі, як собаки дременули щосили по сніговому полю.

— Не відставай! — закричали діти.— Вчепись за саночки!

Куди там! Дівчинка не тільки не відстала, а навдивовижу всім враз випередила швидких собак, наздогнала красунів-оленів і обігнала й тих. Собаки й олені були дуже ображені, бо до того їх ніхто не міг випередити.

Але що це? Ніби важче стало бігти, наче лижі не ковзали вже більше. Сніг танув, танув на очах. Немов тепла вода, линули струми повітря, і хоча дівчинка зупинилася, їй зовсім не було холодно. Може, вона, захопившись перегонами, заблукала?

Ні, діти на оленях та на собаках мчали тепер сюди і зупинились коло неї; тут же звідкись узявся великий просторий автобус.

— Пересаджуйтесь усі сюди! — запросив водій.— Сніг тут давно розтанув, і саночками не проїхати.

— А собаки й олені? — спитали заклопотано діти.

— Хай біжать порожнем, поласують у нас свіжою травицею, а з собаками поділяться чимось смачненьким наші ведмеді.

— Значить, я знову опинилась на півдні? — спитала дівчинка.

— Ні, що ти! Це просто зимівники провели тут перші досліди. Вони пустили теплі струмені повітря, сніги розтанули, і люди вже виростили на Півночі південні фрукти і квіти. От і запросили нас на свято першого врожаю, їдьмо швидше! А скоро вони так зроблять, що скрізь буде тепло.

Свято було чудесне. Діти поскидали, звичайно, свій хутрянйй одяг і ласували досхочу і черешнями, і абрикосами, і заквітчували роги оленям квітами.

"От шкода, що чарівні сандалики є тільки у мене, а не в усіх наших дітей,— подумала дівчинка,— то б могли бігати в гості куди завгодно. Адже тепер і в пекучих пустинях потекли річки, а на далекій півночі тепло і фрукти ростуть.