Золоті копита - Логвин Юрій
Багато з тих молодих братчиків розходились по містечках і селах і навчали письму і слову, правили службу Божу. А дехто поринав у ковилові степи, щоб гострою шаблею та каленим списом зупиняти ворожі хвилі зі Сходу та Півдня.
Рутенія також могутньо зростала у небагатьох старовинних фортецях. Там ще поодинокі магнати не зреклися дідівської віри, плекали старожитні звичаї та покріплювали і монетою, і хлібом вчених мужів, вправних будівничих, різб'ярів та малярів і друкарів книжок слов'янських. Ну й, звичайно, ми так гадаємо, що Рутенія сягала туди, де православний хлібороб сіяв гречку, жито та пшеницю, а його жінка варила борщ, вареники та галушки. Рутенія була скрізь, де пекли найсмачнішу в світі ковбасу і де вміли робити найсмачніше в світі сало з найсмачнішою шкоринкою.
Тепер у тебе, любий читачу, немає ніяких сумнівів що до того, де знаходилась Рутенія.
І тому ми почнемо оповідь про одну пригоду, що сталася в Рутенії у неймовірнім столітті. Одного спекотного дня. Завжди в цей час налітали людолови з проклятого Криму. Чекали, коли почнуться жнива. А де женцям сховатись в чистім полі? Хіба встигнеш добігти до гаю чи байраку, коли вже побачиш ординського пса? Він на коні, у нього тугий лук і калені стріли, та ще й аркан — зашморг на твою шию. А в тебе в руках лише серп. Хіба дотягнешся до нього?..
Вже й час жнив настав того літа, та люди не виходили на лани. Бо пішла чутка, що бачили десь неподалік татарських кінних розвідників. Але й сигнальних вогнів ніхто не палив, не було видно димів від пожеж удень чи заграв уночі.
Врожай достиг багатющий. Важенне колосся просто ламало стебло. Почало сипатись зерно. На лани чорними хмарами спадали птахи. Не витримала хліборобська душа. Поспішили в поле всі, хто тільки міг, рятувати небачений врожай.
Першого дня стояли на високих грудах дозорці, і другого дня пильнували, і третій день додивлялись на всі боки. На четвертий день мусили піти дозорці на підмогу женцям. Бо в женців руки мліли від напруги і серце заходилось від поспіху — зерно сипалось і сипалось на незжатих нивах.
От тоді, коли сонце злетіло найвище, коли поморені люди збирались на обід, чорною марою з балок виринули татари.
Чоловіків кого стрілою поклали, кому шаблюкою голову стяли, кого просто кіньми потолочили.
Жіноцтво, безборонне, зморене і оголомшене жахом, поборкали арканами чи похапали руками. Пов'язали руки сировицею, погнали до знаних ординських шляхів.
Поспішали татари, тому й добивали тих, хто занепадав силами. Боялись ординці відплати, бо таки в цю землю вони далеко залізли. Дітей цього разу не хапали — кололи дардами та сікли шаблями. І чоловіків наказав їхній ватаг не ловити…
Щоб забезпечитись від погоні та помсти — праворуч і ліворуч висилав татарин стрільців-підпалювачів. Здалеку били вогненними стрілами і мчали далі.
На всяке зло татари мали добру тяму — розуміли криваві пси: коли палає твоя хата, не будеш когось рятувати.
Коли ж підігнали татари свою здобич до річки Гнилої, їх там чекали ще два чамбули з бранками. З'єднались людолови і почали переганяти бродом свою здобич.
Саме тоді на них і вискочили козаки. То були Омелько Баламут, Левко Барило, Семен Ботало, Степан Хрін, Степан Кринка та їхній отаман Іван Грак. Вертали вони з ярмарку у лядській землі. Торгували там рибою.
Отаманом у них був Іван Грак, але все в Черкасах облаштував Омелько Баламут. Він підніс барильце осетрової ікри писарю черкаського старости і писар виправив грамоту в лядську область, що ніби вони надвірні козаки старости і везуть старостівський товар на ярмарок.
Ярмарок був багатющий. Тільки козаки привезли рибу, то торгувалося як у казці — тільки встигай монети рахувати.
Та щось Омелькові почулося не те в гутірці базарних нахлібників. Тому Омелько, не гаючи часу, подався до корчми. Удав, ніби вже добре на підпитії. Взяв штоф, чарчину та й упав на лаву якраз поруч одного калічного, жебрака, чи що воно. Той досьорбував пиво з мідної битої кумпанії. Омелько непевними рухами, розхитуючись збоку на бік, витяг з-за халяви здоровенну тарань, побив її об лаву і в два порухи здер із неї всю шкіру з лускою. Каліка завмер з піднятою кумпанією, потяг носом і від спокусливого запаху аж очі закотив під лоба. Омелько націдив собі чарчину, цокаючи штофом об вінце та проливаючи оковиту на стіл. Тоді плюснув убогому сусіду в його битий мідний кухоль. Розломив запашну жирнючу тарань і посунув кусень по мокрих дошках… Випили по першій, потім по другій, після третьої Омелько витяг тарань з другого чобота.
Старець пожадливо пив і дер зубами тарань, і слина з його масних варг капала на дошки столу. А він навіть і не втирався — поспішав заковтати смачне пригощення. Очі його від оковитої і від насолоди наїдком почали розпливатись на різні боки.
Омелько непомітно і швидко озирнувся по корчмі і враз міцно прихопив сусіда за лікоть.
— Ну, базарна душо, — просичав на вухо старцю, — що ляхи проти нас замишляють?!
— Ой, пане-козаче… відпустіть! — Зашепотів, затинаючись, жебрак. — Ляхи кажуть… що ви не надвірні козаки… черкаського старости… І грамота ваша підробна… Треба вас… схопити… І допитати… Тільки не наважуються самі… чекають підмогу… зі Львова… А вірмени… ну оті купці, що торгували… у вас всю рибу… купно з возами і волами… пустили поголос… ніби ви не надвірні, а запорожці— злодії… І що ваші осетри не черкаські, а лиманські… з турецьких володінь… значить ви… не все мито сплатили… Бо вище Порогів таких здоровенних осетрів немає… Ага… ще тут один шинкар… з Олеська він… говорить він… ніби впізнав він одного вашого… ну, отого, щербатого… А той щербатий колись, давненько вже… покалічив одного шляхтича… Коли його ляхи схопили… то він оголомшив стражника… І втік із в'язниці… На Україну втік…
— Цікаво, цікаво. А скажи мені, ваш війт гроші любить чи дарунки?
— І дарунки теж…
— Як шапка з куниці?
— Піде… за милу душу…
— Спасибі тобі за пораду… А тепер іди на базар і слухай. І все мені перекажеш. — І зразу ж без всякої перерви гостро і люто. — Хоч одне слово ляпнеш із чужої намови — втоплю отам на тирлі в багнюці! Та не думай мене дурити. Мені все докажуть… Ось тобі "пулка", нагодуй своїх байстрюків. Та гляди, не пропий, бо все взнаю. Ну, йди!
Жебрак тремтячими руками схопив монету і швидко подріботів геть із корчми, забувши, що він кульгавий на обидві ноги.
А в обід війт мав у дарунок зелену оксамитову шапку з кунячою опушкою та венеційського сап'янового гаманця із новісіньким таляром всередині. А козакам написали справний папір, що всі мита вони сплатили і тепер вільні від інших податків у лядських володіннях.
Коли наступного ранку відкрились торги, то з козацьких возів продавали рибу два острозьких купці.
Раннім-ранком пустили козаки своїх вірних коників у зворотну путь.
Бадьорою риссю йшла козацька батова. Верхи козацьких шапок як квітки вигравали на сонці. У всіх нові справні чоботи, пояси, хто й жупан прикупив… Та, найголовніше, добрим порохом та свинцем у шльонських німців розжилися.
Однак в Омелька було погано на душі. Все не так з цими хлопцями пішло. У степу, як билися з турком і татарвою, орли. А тут всіх понесло, як з гори в ожеледицю. Отаман Іван щодня бражничав з панотцем Миколаївської Церкви, Левко Барило все в кінський ряд бігав, у торги втручався, покупців розбивав, могоричив з ними. Семен Ботало годинами лірницькі псалми слухав та все сльози витирав. Степан Кринка, як ставав до воза, то рибу, не торгуючись, продавав. Коли йому Омелько виговорював, закипав: "Що я, вірменин який, чи жид, щоб з людиною за кожний мідяк гризтися?!" Ну й Степан Хрін, той до цієї чортової вдовиці-шинкарки щоночі стрибав.
І виходило Омелькові і рибою торгувати, і гроші пильнувати. Та й за двома пастухами, що їх він найняв до коней і волів треба було пильнувати, щоб своєчасно вигнали на леваду, і щоб почистили і напоїли, і до заїзду ввечері, не гаячись, повернулись.
Отож, Омелько при возах з рибою і днював, і ночував. Не випадало ніякого передиху і ніякої втіхи. А могла бути і втіха. Бо з першого дня примітив одну бубличницю. Ну така вже охайненька, рум'яненька, кароока, брівки по шнурочку, а циці аж пазуху пипками проколюють… Одначе біда, та й годі, — не міг покинути діло — як узявся йти з хлопцями у ці землі, що під ляхом, то тримайся, поки останню тараню не продаси…
Бубличниця вертка, язиката, а як при Омелькові, то така тиха, як перепілочка.
Якось він кинув їй, як ото вранці купував гарячі бублики, що от стільки клопотів у нього, має за всім пильнувати.
— Та бачу, голубе мій, — проспівала бубличниця, — я терпляча…
Омелькові аж теплом залило від тих слів, а як вона ще своїми тонкими пальцями торкнулась його засмаглого п'ястука, то наче іскра між ними вдарила.
А тепер оце перебите ярмаркування. І грошей не взяли тих, що могли взяти. І не погуляв по-людському. Мріяв вже два роки розговітись на ярмарку, вдарити лихом об землю, щоб аж двигтіло. Все через того Степана: ну хіба ж можна отак, не криючись, не забезпечившись, вертати туди, де із владою заївся?! Та ще й товариство не попередивши.
Ну, звичайно, панове-браття щасливі — у литовських землях таких грошей ніколи б не вторгували.
Від зорі до зорі поспішали козаки на південь. Тілесно Омелькові було добре й бадьоро, бо він не пив учора.
Могоричили вчора з Острозькими купцями в тієї шинкарки, до якої вчащав щербатий Степан Хрін. Привітна, усміхнена, говорить, просто мед з вуст ллється, а сірі очі зизі все обраховують — хто який кусень взяв, хто скільки випив.
Як вподобав він зразу бубличницю, то шинкарку просто зненавидів. Наче й не було за що. Зате тепер було за що — не сподобалась Омелькові горілка, настояна на калгані. Гірка була не гірка, а якась їдуча. Другої чарки Омелько і не пив, вуса мочив… Особливо ж роз'ятрило його, що панове-браття дудлили її, як узвар у спекотний день.
І тепер, вже на другий день, братство було геть подуріле від вчорашнього бенкету. То спало в сідлі, то, як тільки вгамовувало спрагу з якогось джерела, починало пісні горлати.
Омелько мовчав — що з ними зараз розводити проповіді, як ця суча шинкарка їх дурманом обпоїла?!.
Та коли другого дня при ручаї варили кулешу, і щербатий Степан витяг із перемітної суми жбанчик оковитої, Омелько не стерпів.
— Панове-браття.
