Золоті копита - Логвин Юрій

Там куняло двоє підпилих стражів. Вони й відкрили браму без зайвих балачок.

— Батьку, ми їдемо до Гнилого Броду? Тоді я спатиму…

— Їй же, ти таки мій син! Спи! Не бійся — я тебе триматиму міцно….

2. МОГИЛА БІЛЯ БРОДУ

Омелько тримав хлопчика міцно, а той, схиливши біляву голову на своє ліве плече, міцно спав.

Козак не став вертати на попередній шлях, що йшов через спалені хутори. Напевно знав: заїдуть на рідний хутір хлопчика — малий прокинеться. А цього не повинно бути. Зараз — подалі від згадок про біду. Зараз потрібне щось таке, щоб він не тільки не думав, а й не згадував про свою біду. Щоб не почав сам себе жаліти. Треба так його навчити, щоб інших жалів. І знав, і те добре пам'ятав Омелько з усіх своїх бойовищ і мандрів: хто починав себе жаліти — той швидше й пропадав. Думаючи отакі думи та пригадуючи всіх, із ким він поруч воював та мандрував і в Уграх, і в Сербії, і в землі мавританській, перебираючи в пам'яті їхні смерті й погибель, незчувся, як широкий шлях розійшовся на дві дороги.

Праворуч — просто на захід, ліворуч — стелилась дорога на південь.

Західна дорога золотавим пасом зміїлась межи лісистими пагорбами. Південна простелилась межи золотих ланів пшениці рівним попелястим пасом. Пшениця обсипалась.

Біля самісінької дороги на закурених будяках сиділа сила силенна горобців. Навіть не цвірінькали — так обважніли, так вола зерном понабивали. "Бач, скільки люди тяглися вчасно виорати, посіяти… А як вродило! І кому дісталось — горобцям, голубам та мишам… Де ж тепер тії славнії женці? Чи вже їх пригнали до степу?…" Омелько із серцем згадав, як він ото умовляв канівських молодців не приставати до литовського гетьмана, не найматись на війну проти царя. Хіба не він їм казав: "Ви всі підете за гетьманом, а татари наїдуть! У них тут скрізь вуха та очі… Хто з купців сам розповість, а яких вони підкуплять — вірменину та греку аби була дзвінка монета. А за що: за пораду, чи за зраду, чи за товар — без різниці. "Йому на те канівці та черкасці: "Тобі добре — он вам які єзі випали! Ви вже он скільки осетрів напластали. А в нас одні йоржі та червіньки. А жити якось треба…" Татари й наскочили! Правда, сюди — на розграниччя з Галичиною. Але хто знає: може, інша орда й на канівські села проскочила? І тепер там лютує і шматує Україну?!" Поки він так розмірковував, стерня і полукіпки скінчились.

Тепер обабіч дороги пшениця була геть витолочена, і далі в ній були витоптані ходи.

Омелько, не спиняючись, вдивлявся і вдивлявся в оті сліди копит, босих ніг і сліди-смуги, протягнуті в пилюці. І зразу бачив, де кого руками схопили, а кого де заарканили і на аркані по хлібу тягли.

У побитих, потоптаних хлібах ходили й пурхали голуби та горобці. Навіть перепілки безбоязно снували у сплутаній соломі.

"Прокляття нам, а птаству — бенкет! Тут горобці пшеницю жеруть, а там шуліки та ворони моїм побратимам очі видзьобують…" Здавалось, що дорога так і йтиме по рівному. Та ось почався ухил, і наче здалеку повіяло легенько прохолодою. Потім дорога ще більше нахилилась униз у глибоку долину.

Омелько насторожився. Спинив коня.

Пес зразу ж приліг у затінку від Буланка, поклав морду на лабети і висолопив довжелезного рожевого язика.

Просто над вершником пронеслися сизі голуби, жорстко, зі свистом, розбиваючи повітря.

На шум пташиних крил пес і не звернув уваги. Але ось нашорошив вуха, підвів морду і вмить скочив.

І тут внизу, в долині, з того боку, куди повівав вітерець, почулось мукання і ревіння.

Малий прокинувся раніше, ніж Омелько встиг його розбудити.

— Татари?!

— Побачимо, як подивимося. Тримайся добре!

Омелько ще на хвилю затримався, викресавши вогню та заправивши нота в курок самопалу.

Тихим переливчастим свистом пустив Буланка в розмашисту рись.

Коров'яче ревіння з правого боку з улоговини за пшеничним ланом посилювалось. Наближалось. Ніби хто гнав корови навперейми подорожнім. Тому Омелько пустив Буланка чвалом. І пес гнав за конем, ніби справді хорт.

Омелько обернувся і крізь жовтий туман гарячої куряви побачив корови, що важким чвалом вибігали на дорогу.

Людей ніде ніяких не було. Ні наших, ні татар. Нікого й нічого. Тільки корови гнали за ними по дорозі важким незграбним чвалом.

Налякано знялося обважніле від пшениці птаство.

— Ну, синку, попали ми з тобою.

Малий не міг визирнути з-за Омелька і злякано прокричав:

— Татари корови женуть!

— Корови самі біжать, бо не подоєні. У них вим'я запалилося. От вони й ревуть, щоб ми їх подоїли.

— Я вмію доїти. Давайте спинимося і подоїмо.

— Ні! Зараз не можна. Треба їх відвести туди, де є до чого припнути. Бо корови чужі, і їм страшенно болить вим'я. Почнеш доїти — ще сильніше болітиме. А воно скотина — може вдарити рогом.

Все ще не виймаючи нота з курка самопалу, направив козак коня на леваду до купи вербичок. Корови потупотіли за ним.

Тут Омелько спішився і, прихиливши самопал до верби, заходився засилювати і припинати худобу до стовбурів.

— Синку! Нумо мерщій, бери оту руду. Та легенько, не тягни рвучко.

Тільки козак і хлопчик взялися за дійки, як чорна корова застогнала, заревла, аж кінь шарпонувся набік. А хлопцеві аж ноги і руки заклякли. — Не бійся! Починай. Нам ще сьогодні треба поховати хлопців.

Омелько знав, що робив, коли міцно прив'язував скотину до дерева.

Корови ревли від болю, а одна, чорна, що найсильніше ревла, захарчала і завалилась на бік, тільки шия й голова задерлися вгору, бо линва тримала. За кожним рухом "доярів" з дійок чвиркало молоко, змішане з гноєм та кров'ю.

— Синку! Дивися, на ноги собі не бризни — виразки ще нападуть! — Голосно повчав Омелько, а сам краєм ока дивився, як малий тягне і стискає дійки і чвиркає подалі загнилим кривавим молоком.

"Беручкий, тьху, тьху, тьху! Щоб не наврочити! Невже мені таки з хлопцем пощастило? "Коли корови були подоєні, Омелько повідв'язував їх. А сам з хлопчиком поспішив до баюрини з водою, щоб обполоснути руки.

Пес попхався до смердючої закаляної трави. Омелько на нього крикнув, і пес, огинаючись, нехотя відступив.

Коли мандрівці рушили далі по дорозі, за ними потопали чотири корови. П'ята так і не підвелася.

— Треба дорізати… А, може, оклигає?..

Омелько гостро свиснув, і Буланко пішов, пішов бадьорою риссю.

Хлопчик вивернувся і з-під руки козака побачив, як швидко відпливають назад незжаті ниви, корови закриваються пеленою густої куряви.

І скоро вже не було ні ланів, й ні якого іншого знаку людської праці. Здавалося б, починалась пустош, і шлях мав звузитись. Та, навпаки, шлях все розширювався. І обабіч шляху траву було витолочено, і вона припала товстим шаром рудуватого пилу.

Лише один раз спинилися, точнісінько в полудень. Омелько підвів Буланка до маленького джерельця, дав зробити кілька ковтків, а тоді відвів набік, щоб кінь трохи попасся.

— Напоїмо потім! Зараз не можна — нехай охолоне, бо ще запалиться!

Самі покріпилися окрайцем зачерствілого хліба-загреби та добрим шматом старого сала та цілою голівкою часнику.

Пес одержав теж добрий шмат.

Потім козак напоїв коня із джерельця і дав полизати грудку кам'яної солі. Буланко хотів її захопити всю, а Омелько притримував, щоб не дати за один раз.

Зразу не сідали на коня, пройшлися, може, чверть милі обабіч дороги, де не була трава вибита. Кілька разів Омелько спинявся і насторожено прислухався.

Зрештою, сіли на Буланка і погнали розмашистою риссю до Гнилого Броду. Не спинялись, коли бачили почорнілі тіла бранців. І дохлої худоби траплялось чимало. Воли та корови. Коней не було.

Всі людські останки були понівечені птаством.

Омелько лише хрестився і проказував.

— Господи! Упокой їхні невиннії душі!

Малий теж хрестився і повторював слово в слово і з тим же придихом, що і його названий батько.

А потім, до самого Гнилого Броду, не було ні мерців, ні дохлої худоби. Коли ж виїздили на пагорб до тих покручених в'язів, подорожніх просто приголомшив нудотний солодкий сморід тління.

І ще вони й не встигли виїхати низьким похилим боком пагорба, як звідтіля знялося кілька чорних шулік.

Татари стягли в одну купу всіх козаків. Трохи осторонь від забитого Левкового коня.

Ординці здерли з козаків усе. Почорнілі, понівечені лежали козаки рядочком. Навіть Степана Кринку притягли сюди на пагорб. Тіло його було найбільше понівечене. Певно, на аркані волочили його від чагарів сюди. Омелько зрозумів, що цей понівечений мертвяк — Степан Кринка, бо він упізнав зразу усіх інших.

Повівав гарячий вітерець, і наче сухе листя, шелестіли клапті прозорої шкіри на мертвяках. Омелько перехрестився і проказав захриплим голосом: — Синку! Я такого і в землях єгипетських, і в землях мавританських, ні в пустелі огненній не бачив.

Малий теж перехрестився і прикрився долонею.

— Дивися, синку, і запам'ятовуй їх! І завжди молися за їхні душі! Може, й твою матір тоді гнали… Пам'ятай їх, бо хто ж їх ще пам'ятатиме!

— А ви, батьку?

— Я старший за тебе. Тому, коли я помру, тоді тільки ти один їх пам'ятатимеш і розкажеш про їхню славну смерть добрим людям. Ось дивися і запам'ятовуй! Крайній — Левко Барило. Стрілець найкращий, списом вправлявся, як добра молодиця рогачем. Як торкнувся бусурмена — так тому й гаплик! І кінь у нього був славний. Біля хазяїна в бою загинув! Левкові коні так і йшли в руки. Не було коня, щоб він його не приборкав. Справжній чародій. І співав Левко, ну твій соловей! Упокой, Господи, його душу…

— Упокой, Господи, його, душу…

— А ото на боці лежить Семен Ботало. Знаменитий козак! Його гішпанський мушкет найтяжчий у Великім Лузі. Як треба було якого знатного бусурмена зняти, кликали Семена. Жодного разу не схибив… Його мушкет бив найдалі! І співав гарно! Особливо псальми. Всі знав напам'ять! Я до сьогодні не знаю нікого іншого, хто міг би проспівати всі без похибки. Якби він був живий, то відспівав би все товариство.

— А ви, батьку?

— Я що? Латиною знаю десять псальмів. Та три нашою, руською. Я спочатку латину вивчив, як у в'язниці сидів. А наше письмо подужав, як на Україну повернувся… Господи, упокой його душу…

— Господи, упокой його душу…

— Оте страшне тіло, без лиця котре, то славний козак, душа правдивая, Степан Кринка. Ми з ним, коли вже всіх татари повбивали, удвох тікали. Ну, його стріла із коня зняла.