Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир
Головна вулиця була вся у великих вибоїнах та в засохлих після недавньої весняної багнюки слідах вантажних машин.
Сонце сідало десь за чорною пірамідою і фарбувало все в оранжовий колір: і чорносірі стіни будівель, і чорножовті обличчя людей, і блискуче скло шибок. Степан Петрович стомлено ніс на спині свій клунок і шукав очима будинок міліції. На нього не звертали ніякої уваги, бо він цілком зливався з усім цим середовищем: з неголеним, пом'ятим, брудним од вагонів лицем, і кепці, яка вже в потязі набралась чорносірого тону, з брудносірою торбою на плечах — він тут був цілком "свій". І коли він нарешті знайшов у провулку будинок місцевого МВД, то вартовий емведист спочатку не хортів пустити його в середину. Але, коли Степан Петрович стиха сказав йому кілька слів і показав наготований папірець з магічними словами й печатями, вартовий поштиво уступився з дороги.
— Начальник є там зараз? — стомлено спитав Іваненко.
— Так точно, є! Он туди зводьте пройти у ті двері, посередині.
Степан Петрович увійшов у сіни й постукав у показані двері. За ними зараз же зачувся крик, і Степан Петрович увійшов у велику кімнату. За великим столом червоного дерева перед широкими вікнами сидів молодий чоловік у розстібнутому білому "кітелі". Волосся його було в м'яких, яснорусявих кучерях-хви-лях; розгорнені чеканням і здивуванням очі були ясно-блакитні; все обличчя було ясне, рожеве, ніжне, лице херувима з ікони якогось старого італійського майстра. І умеблювання кімнати було теж ясне, рожеве з ніжними фотелями, з широкою низькою канапою, ро-жевоблакитним килимом посередині, зовсім будуар невинної панни, куди залетів янгол.
Степан Петрович, не дожидаючись запитання від херувима, підійшов до столу й зараз же простягнув йому магічного папірця. Той здивовано взяв і пробіг його очима. І в ту ж мить аж підвівся, засяяв привітним усміхом, ставши ще більше подібним до янгола, і сказав:
— Прошу сідати! Будь ласка! Чим можу служити? Степан Петрович тільки поклав клунок на стілець і стомлено відповів:
— Сідать не буду. А тільки дещо попрохаю.
— Будь ласка! Будь ласка!
З поштивости херувим теж не сів і з жадібною цікавістю чекав.
— Перше моє прохання таке: ніяк мене не турбувати, що б я не робив і не казав тут у вас. Я маю виконати одне таємне завдання. Розумієш?
— Цілком!
— Друге прохання: дати мені днів на два якесь приміщення... Ні, ні, не урядове, не казенне, а в когось приватного. У якогонебудь партійця, але вірного, вивіреного, відданого партії безоглядно.
Херувим скинув янгольськими очима вгору, подумав, пошукав немов на небі такого вірного партійця, потім опустив їх на землю і тут пошукав.
— Гм!. . Федосеев не годиться... — пробурмотів він про себе. — Буркин? Теж ні. . . Хіба що Антонюк? Так. Антонюк підходящий. На всі сто свій.
— Він має родину?
— Ні, самітний. Старий парубок. Має кімнату у великій квартирі колишнього директора копальні. Не бійся: сам, сам у кімнаті. Це — десятник. Людина поважна, провірена сто разів, за це ручусь. Та досить сказати, що він сам видав владі сина свого брата-кур-куля, коли) той прибіг до нього ховатись. Сам арештував і привів сюди до мене. При німцях був командиром партизанського відділу. Можна сказати: наше око і вухо в цілій шахті.
— Ага, це — добре. Це цікаво. Розкажи мені про нього докладніше.
І, щоб показати, наскільки це було цікаве, приїжджий гість поклав клунок на килим і сам сів на стілець, додавши:
— Ти даси мені до нього записку?
— Будь ласка, будь ласка!
Херувим, сівши за стіл, ухопив папірець і почав писати.
— Тільки нічого про мене такого не пиши, хто я, чого я. От просто партійний товариш та й годі.
— Добре, добре.
Коли він закінчив писати й простягнув записку Іва-ненкові, цей, пробігши її поглядом, сховав у кишеню й наставив на начальника міліції свої очі хоч і стомлені, запорошені, а все ж таки великі, щирі, сіро-зелені очі.
— Ну, а тепер дай мені кілька деталів про цього Ан-тонюка. Він — старий партієць?
— Ого, років тридцять у партії. Я, може, тільки на світ народився, як він уже був там. Старий більшовик. Обоговлює Сталіна.
Тут херувим вибачливо й ніжно засміявся.
— Він трохи чудакуватий, треба тобі знати. Ти не дивуйся, як дещо помітиш. Наприклад: у нього на покуті висять, замість ікони, три портрети: Маркса, Леніна і Сталіна, Маркс посередині, Сталін праворуч, а Ленін ліворуч. І перед ними невгасимо день і ніч горить лямпадка.
— Отако? — посміхнувся Степан Петрович. — А до церкви не ходить?
— Тут нема церкви. А то б він напевно з неї зробив нашу церкву. За ладан правив би йому тютюн.. . Ой, вибач, будь ласка, ти куриш? Можна тобі хорошу цигарочку запропонувати? Просто з Туреччини доставили.
І, вхопивши срібну шухлядку, він підніс її через стіл гостеві. Той з усміхом узяв і з цікавістю подивився на товсту рурочку, набиту ніжножовтим запашним зіллям. Херувим клацнув золотою запальничкою, підніс вогонь Іваненкові й сам закурив. Запахло в "будуарі" не тим димом, яким він дихав у вагоні.
— Ну, а ще чим чуднуватий цей Антонюк?
— А ще тим, що дуже цікавиться чорною магією. Нею, каже він, якщо добре знатися на ній, можна розпізнавати і нищити таємних ворогів радянської влади. У нього ціла бібліотека книжок з чорної магії.
— І він, дійсно, розпізнає?
— Та іноді подає в район якісь вказівки. Але у нас тут на шахті, правду сказати, вороги, довго не вживаються.
— А чого так? Не подобається їм тут? Херувим ніжно і соромливо зам'явся.
— Та у нас, бачиш, ще й досі трошки, так би мовити, воєнний стан. Офіційно він давно знятий, але як V нас війна з диверсантами та шкідниками тягнеться даті, то ми неофіційно воєнний стан підтримуємо. Ну, і як тільки якийсь ворог вистромить голову з своїх окопів і хоче стріляти в нас, так ми його зразу й ліквідуємо.
На місці ліквідуємо, без жодних там слідчих, допитів, судів і такого іншого. Крак! — і готово. Чи то в шахті, чи в казармі, чи на вулиці, — як на війні. Ну, а це робить на всіх хороше враження, і у нас тихо та спокійно. Так що Антонюкові, власне, нема чого чорною магією займатися. Але нехай собі чудак розважається. І херувим ясно, по-юнацькому посміхнувся.
— Та й для роботи наш воєнний стан добрий. Ми перевищуємо норму на п'ятдесят відсотків. Правда, у нас директор шахти — герой. Ми його "Сталінцем", себто маленьким Сталіном звемо. Сталевий чоловік. Сам з простих шахтарів. Самоук талановитий. Кулак і око має дійсно сталеві. Правда, має теж свою рисочку. Та хто її не має?
— А яка ж то рисочка?
Херувим ще соромливіше і ніжніше посміхнувся, як посміхаються тоді, коли говорять про хорошу рису в інших, яка є в самого оповідача.
— Любить хорошу обстановочку. Та й вдягтися добре, і квартиру, і авто. Це теж робить хороше враження на шахтарську братву. Вожді повинні мати вигляд сильний, владний. Правда? А яка то сила, коли директор, скажемо, тюпає до— шахти по болоті, як шахтар якийсь нещасний. Він повинен вихорем пролетіти, болотом закидати всіх по дорозі. Оце — влада! Сталін, наприклад. Перед ним тремтять усі, ниць падають. Та що я тобі, столичному, кажу. Сам краще за мене знаєш.
Степан Петрович підвівся і узяв свою торбу з підлоги.
— Ну, я пішов. Ага, ще одне прохання. У вас, розуміється, є окремий розподільник для відповідальних робітників?
— Ще б пак! — гордо сказав херувим і теж устав.
— Так ти дай мені записку, щоб мені там видали все, що мені треба буде. Горілка добра є?
— Скільки хочеш.
— Коньяк?
— Чудесний. Три зірки. З старих довоєнних запасів.
— Добре. Розкажи тепер, як знайти помешкання Ан-тонюка. Як ти думаєш, він зараз дома?
Херувим, що нахилився до столу, щоб написати записку, повернув голову до вікна, в якому було видно вже густу червоність заходу сонця, і сказав:
— Повинен би бути. Його зміна кінчилась, мабуть. Після того начальник докладно розповів, як треба
знайти розподільник та помешкання Антонюка, і столичний гість, закинувши клунок на спину, вийшов із рожевого кабінету "вождя".
У розподільнику дійсно знайшлося все, чого могла б душа забажати. Записка начальника справила таке враження, що з Степана Петровича за великий пакет усякого добра взяли таку ціну, за яку деінде тільки кіло хліба можна було б купити (херувим, очевидно, передбачав рапорт гостя з Москви й помагав його прихильному офарбленню чим сила була).
До помешкання Антонюка треба було пройти частину головної вулиці й кілька бічних провулків. На головній вулиці стояв уже вечірній рух і гамір. Ішли запорошені вугіллям шахтарі з лямпами в руках; коло них часом бігли діти, босі, замурзані, в самих сороченятах, подертих, чорних од вугілля й землі. З розчинених вікон і дверей убогих, нашвидку зліплених хаток і землянок чувся крик жінок, плач дітей, п'яні ГОЛОСИ мужчин.
Будинок, у якому жив Антонюк, колись був гарний, навіть пишний, але тепер стояв обдертий, з сірими від старости дверима та вікнами, з облупленими стінами, подібний до расового собаки, голодного, худого, з випнутими ребрами й облізлою, в лишаях шкурою.
Кімната Антонюка була зараз же ліворуч у передпокою. Жінка, що показала її Степанові, поштивим шепотом сказала:
— Вони вже дома.
Степан постукав в облізлі, порубані (мабуть, німцями) й залатані двері. З-за них почувся густий, глухий голос, який крикнув щось ніби:
— Входьте!
Іваненко ввійшов. Кімната була велика, висока (мабуть, колишній кабінет директора), з двома чи трьома вікнами на вулицю, з досить пристійними меблями і навіть з цілими (новими, видно) шпалерами в блакитних квіточках. Зараз же біля дверей, під глухою стіною, стояв стіл, на ньому грізно під каструлькою шипів примус, а коло примуса стирчала з ложкою в руці довга, незграбна постать у чорній косоворотці. Голова в неї була гладенько мокро зачісана, брови настовбурченими пучечками суворо стриміли наперед, так само^ як густі вуса. Маленькі очі, сховавшись під кущі брів, насторожено звідти чекали.
Степан Петрович посміхнувся своїм ласкавим, одвер-тим, хлопчачим усміхом і зараз же мовчки подав наготовлену в руці записку начальника МДБ. Антонкж помалу, немов боячись якогось підступу, взяв папірець, обережно розгорнув, прочитав і відразу весь змінився: суворі вуса розсунулись на обидва боки усмішкою, немов двері на шарнірах; грізні брови принишкли; в оченятах заблищала теплота.
— А, дуже приємно! — густим, як із порожньої діжки, голосом сказав він.
