Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

А що було б, коли б наші хазяїни не згодились на такий мир? Коли б одмовились з панів перейти на сторожів? І хотіли б зберегти у нас наймитів?

Настало мовчання. Стало чути гуркіт коліс, брязкіт шибок од руху, спів у другому кінці вагону.

— І щоб і Сталін хотів наймитів? — понуро кинув чийсь голос ззаду.

— Та й Сталін. Коли б, скажемо, цю умову миру:

"світ без наймита" запропонували американці чи європейці, а наші не згодились, що б ми тоді?

Усі голоси замовкли, немов накриті великою копицею сіна. Обличчя почали ставати непорушними, немов би сонними; у деяких очі неспокійно, з підозрою почали зиркати на всіх; деякі постаті стали висовуватись з переділу. Милі бездумні терміти не думали, що вони тим мовчанням кричали ще дужче, ніж криками.

— Та звісно, — нарешті поважно сказав дядько, який тількищо кричав дужче за всіх. — Сталіну краще видно, на що треба згоджуватись. Наше діло слухати. Шо, не правду я кажу?

— Та конечно, правду... Хто ж каже?

— Але ж розговор був про те, що то Сталін такий мир предложив, — мляво сказав очеретяний віничок і почав крутити цигарку.

Степан Петрович, немов виправдуючись, сказав:

— Так, я одну таку чутку чув, що Сталін, а другу, що нібито американці чи французи запропонували, а що ні Сталін, ні Трумен ще не дали відповіді.

— Ну, то як дадуть, тоді й будемо балакать! — рішуче й хмуро пробурмотіла грушка й відсунулась спиною до стіни.

І ніби це був знак якогось таємного вождя термітів, усі, що сиділи, теж одкинулись спинами до стіни, а ті, що стояли, повернулись до проходу й заговорили про щось інше. Ті, що лежали чи сиділи на горішніх полицях і дивились униз, перехилившись, одхилились і почали моститись спати.

Степан Петрович, закусивши посмішку, теж сперся спиною об стіну вагона, поклав руки на торбу на колінах і заплющив очі. І чи то від горілки і тютюнового диму, чи від розмови, чи ще від чогось іншого його обхопила втома і смертельна туга. Згадалось прохання богині "не робити так щиро анкети", згадалась Москва, родина, Бєлуґін, Дев'ятий. Взяте1 на себе завдання стало перед ним у всій трудності, складності, майже неможливості. Раніше, коли він виконував, так би мовити, індивідуальні завдання, викривати окремих ворогів, коли він мав на це багато часу, виконання завдання було без порівняння легшим. А тепер, коли треба було викривати масового ворога, завдання виявлялося майже фантастичним. Як їх, цих термітів, виявити тут, у цій гущі горя, пристрастей, сподівань, прагнень, ненависти?

Але покинути йому це завдання було так само неможливо, як неможливо якомусь гвинтикові вирватись із величезної машини у ході. Спробуй вирватись із неї, вмить розтрощить тебе.

І знову, як раз-у-раз щоночі, коли він заплющуваз очі й лишався на самоті з собою, з плутанини всіх денних асоціяцій випливала, як із туману, сива голова Марка з пукатими баньками очей, і ідіотські слова "придивись, придивись, придивись" настирливо, безглуздо стукали в мозку. Щоб прогнати сиву голову й спинити стукання, він розплющував очі, курив, дивився на сонні обличчя "бездумних" термітів, знову заплющував очі, аж поки втома не перемогла все й не почала засипати мозок важкою дрімотою.

Розділ 14

На другий день Маруся й Андросов зустрілись на призначеному місці й зараз же почали огляд Москви. Т який зворушливий і смішний був цей закордонець: він, наприклад, за всяку дурницю страшенно дякував, — чи то Маруся показувала (здалеку, розуміється) Кремль, чи застерігала від автобуса, чи розповідала про університет і товаришів, за все "ах, дякую, тисячу разів дякую!" І питання задавав усе такі наївні: а чи хотіла б вона поїхати за кордон учитись? А чи дуже бояться в СССР люди війни? А чи вміють комсомольці танцювати?

Щоб не стомлювати свою проводирку, Андросов найняв автомобіль і дуже делікатно підтримував її стан рукою на заворотах, немов боявся (такий комік!), шо вона випаде з авта. І зараз же, як страшна небезпека миналася, здіймав руку і ніжно, заклопотано дивився збоку на неї, чи не сталося з нею чогось лихого. В кожному разі вигляд, поведінка і, очевидно, вся ментальність та мораль цього чоловіка цілком його відрізняла від комсомольців. Ні тих їхніх радянських слівець, од яких хочеться плюватись, ні тих розмов, од яких задихаєшся нудьгою; ні тих жестів, од яких хочеться бити по руках і пиках залицяльників. Марусі тепер згадувались чи то персонажі Тургенева, чи вірші Вергарна, чи своє дитинство, коли все було таке мрійне, поетичне, радісно-смішне. І коли Андросов підхоплював її за стан і з ніжним неспокоєм дивився, чи не випала вона з авта, їй хотілось сміятись і теж ніжно-ніжно погладить його по бронзовій чудесній щоці, над якою чорним метеликом рухалась вія.

А за першим днем пішли інші дні побачень. І щоразу Маруся почувала себе з закордонцем усе легше, веселіше, одвертіше. Розуміється, він не був ніякий сексот, про це й мови не могло бути. З ним говорити було не небезпечно, але з ним якраз не хотілось говорити ні про що тяжке, брудне, небезпечне, радянське, — втекти від цього в інший, хороший, гарний, як її новий товариш, світ!

І дома вона була тепер такою ніжною, уважною до матері й навіть до Леоніда та його Нінки, що всі здивовано поглядали на неї. А Нінка раз, пильно вдивившись у ніжно-рожеве, мрійне, лукаво-смішливе і якесь інше, ніж завжди, лице Марусі, категорично заявила Леонідові:

— Маруська втюпалась. Ясно, як верблюд.

Та "втюпалась" чи не "втюпалась", а стала такою, що тепер ще більше притягала до себе погляди мужчин,*як притягає сильний магнет залізні стружки круг себе. Сексотство вона своє відпихала від своєї свідомости і зараз же обурювалась на саму себе: що вона сексотка, то вже й не їсти, не пити, не бачити розквітлого буз'ка, не слухати! соловейка? Не почувати солодкого хвилювання від дотику рук милого, смішного чоловіка з іншого світу? К'чорту сексотство!

І Маруся ні до якого Бєлуґіна не думала ходити, ні про які доноси взагалі не думала, навіть ні про яку політику з Анатолем (яке гарне ім'я: Анатоль!) не говорила. Та й до дядька Сергія ці дні не забігала, а зате Шевченка читала з таким самим чуттям, з яким слухала соловейка. І звідкись виринало знання слів, таких чужих росіянам, чи то згадувалось щось із дитинства, чи сиділо воно в крові. Адже — українка вона, адже Маруся, адже не М а ш а!

І Анатолій з таким ніжним смаком вимовляв це ім'я та ще й іноді говорив не просто Маруся, а Марусенька. Звідки він, закордонець, міг знати це зменшення?

Але от одного дня верталась Маруся з університету й дуже поспішала, бо була вже четверта година, а о п'ятій було призначено в сквері, біля Кремля побачення з Анатолем. Треба було забігти додому, попоїсти, сказати кільки слів мамі. Через те, щоб виграти час, вона сьогодні пішла тією вулицею, якої вона тепер уникала, на якій був будинок МДБ. Завернувши на неї, вона раптом побачила поперед себе кроків на двадцять знайому, любу постать Анатоля з синім піджаком на лівій руці, в спортовій сорочці, яку вона так любила і яка була йому так до лиця, і з рукавичкою в правій руці. Був він без капелюха і гладенько зачісана, гарна голова його була злегка закинена назад од швидкої ходи. Такої ходи Маруся ніколи не бачила в Анатоля, він звичайно ходив повільно, не зовсім певно, як ходять люди, не ознайомлені з вулицями нового міста. А тут у русі ніг, у безжурних помахах рукавичкою, у поставі голови була така певність, легкість, звичайність.

Маруся хотіла наздогнати його, але через прохожих на тротуарі не могла бігти й мусіла іноді навіть на брук вибігати й звідти стежити за Анатолем. І раптом вона аж притишила ходу: Анатоль упевнено, без ніякого вагання, як до цілком звичного, свого будинку, звернув з тротуару до масивних дверей МДБ. Вартовий щось сказав до нього. Анатоль на мить зупинився, щось одповів тому і, здається, щось показав, вийнявши з задньої кишені штанів. Вартовий поштиво став струнко, і Анатоль тим самим веселим, певним, хазяйським кроком увійшов у двері страшного міністерства.

Маруся почула, що в неї ноги стали такі важкі й стомлені, наче вона довго ходила по мокрій землі й на них налипли важкі грудки. Вона злякано повернула назад і з усієї сили потягла себе в найближчий провулок. Там вона, сховавшись од міністерства, стала під стіною й незрозуміло почала не кліпаючи очима, дивитись перед себе.

В чому річ? Чого Анатоль міг іти в МДБ? І як він міг іти сміливо, певно, весело, немов до самого себе? Господи Боже, що ж це могло значити, що?!

Ні, в такому стані вона не могла йти додому! Треба було вияснити, зміркувати, проаналізувати, — може, тут нічого страшного не було? Але куди дітися? З ким виясняти?

До дядя Сергія! Зараз, негайно, ні хвилини не гаючи, до дядя Сергія!

І Маруся кинулась бігти за автобусом, який якраз мав іти через дядьову вулицю. На щастя, багато пасажирів тут на цій зупинці висідало, і Маруся встигла добігти.

І через чверть години вона вже стукала до "особняка" дядя Сергія. Він тількищо вернувся з служби й готував на примусі обід. Івасика не було, він пішов до товариша по якусь книжку.

Маруся, стоячи біля Сергія Петровича і його сковороди, хапаючись і задихаючись од бігу, хвилювання, туги, одчаю, жаху, які в автобусі напали на неї, як страшні собакиі, розповіла все дядьові Сергієві. Про знайомство1 з Андросовом він уже раніше знав, але про часті побачення, про кіна, прогулянки й дотики руками та поцілунки очима вона йому нічого не казала. І тільки тепер, уся зашарівшиеь, дала йому деякі натяки, "деталі". І нарешті з жахом розповіла про вхід свого "закордоння" в міністерські емведівські двері.

— Сядь і трохи заспокойся, — занадто спокійним, рівним голосом сказав він, не дивлячись на Марусю, і, погасивши примус, сам сів на другий стілець. Він дивився в куток, чудно чмокав язиком, перебирав пальцями на столі й пильно думав. Маруся тривожно слідкувала за ним і машинально затикала пасма пшеничного волосся за вухо.

Нарешті дядьо Сергій кинув:

— Питав— він тебе про когонебудь з нашої родини?

— Так, питав. Але не багато. Я йому нічого особливого ні про кого— не казала.

— Про дядя Марка говорила?

— Ні, абсолютно нічого.

— Про... про сексотів мова була?

— Ні, ніколи. З якої речі?

— Про Сталіна балакали?

— Мало.