Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

Він ухопив ослі-нець, на якому сидів, і. з ним побіг до пам'ятника. Розмахнувшись з усієї сили стільцем, він скажено вдарив ним по голові погруддя Сталіна. Воно аж крекнуло і розлетілось на шматки. Це вкинуло шахтаря в ще несамовитіший сказ. Він почаві часто, сласно гатити по рештках статуї, нічого вже, видно, не чуючи, не бачачи, не пам'ятаючи. Шахтарі підбігли до нього, хотіли відтягти його, але він замахнувся на них побитим осліінцем, і, закричавши — "Геть, уб'ю!!" — гатив далі.

Степан Петрович, ухопивши свій клунок, поспішно відійшов до бараку, з якого висипали напівроздягнет шахтарі.

А з-за рогу провулка на майдан біг уже начвідділу МВД, застібаючи на бігу білий кітель. За ним бігло двоє міліціонерів. Степанові Петровичу недобре було видно лице "херувима", але він бачив, як той озирнувся до своїх підлеглих і щось їм наказав. Вони, розбіглись на два боки і потім побігли на забойщика з револьверами в руках. А "херувим" вів атаку на нього просто в чоло і теж з револьвером у руці. Один із емведистів уже був наблизився до забойщика й хотів його схопити збоку, але цей пюштив його, обернувся й з усього маху з лютою сласністю вдарив ослінцем по голові. Емведист не встиг підвести руки з револьвером і вистрілити. Він упав просто під ноги шахтареві, який із сказом справжнього божевілля почав бити його цурупалком од стільця і топтати тіло ногами, з гарчанням "А-а! А-а!!"

Степан Петрович бачив, як "херувим" майже спокійно, хоч і швидко, підійшов до шахтаря, наставив на нього наган і вистрілив. Денис на мить, наче сильно здивований, одкинувся назад і зараз же впав усім великим тілом своїм на тіло емведиста. "Крак і готово!" — згадав Степан Петрович. А "херувим" ступив кілька кроків до бараку і голосно, металічно, не зовсім по-ангельському закричав, наставивши на всіх револьвер:

— Роздійдиеь усі! Зараз же!!

Шахтарі шугнули в двері бараку, а Степан Петрович сковзнув за ріг його, попав у якийсь вузенький провулок і швидко пішов ним.

Через чверть години він був на станції й брав квиток на потяг, що мав прийти через двадцять хвилин, — так сказав якийсь залізничник.

А через годину, коли потяг з Степаном Петровичем уже давненько відійшов, на станцію захекавшись прибіг робітник у сіренькій кепці й хапливо почав питати залізничного емведиста, чи не бачив він тут чолзвіка в жовтій кепці з сірим клунком на спині, з неголеними щоками. Емведист подумав і пригадав, що такий дійсно був і що він сів у потяг, який відійшов з півгодини тому. Касир не пам'ятав, куди саме він видав білета чоловікові в жовтій кепці, але, перевіривши всі білети, упевнено сказав, що білет видано до станції Водяна. Робітник у сіренькій кепці взяв білет до цієї станції на наступний потяг, який мав іти о шостій двадцять ранку. І вигляд у нього був такий пригнічений і навіть убитий, що касир запитав:

— Родич якийсь твій?

— Так, дядько: всі мої гроші повіз з собою.

— Утік, значить?

— Утік.

— От сукин син!

Розділ 17

Степан Петрович вийшов на станції Водяна, що була в трьох кілометрах од "Досягнення Жовтня". Це був великий радгосп, відомий на всю округу своєю продуктивністю, точністю у виконанні плянів, дисципліною. Він стояв на почесному місці в розробленому маршруті Степана (тепер Максима Ковтуна, а не журналіста Зінчука). Стомлений безсонною ніччю в задушливому вагоні, Максим Ковтун помалу пішов дорогою, яку йому показали на станції.

Було по четвертій ранку, сонце ледь-ледь висувалось з-за степового обрію й від напруження було червоне та сердите. Хліба ще були покроплені росою, яка висіла на колосках пшениці та на кінчиках трав. Жайворонки, немов перелетівши сюди з донбасівської околиці, так само радісно дзеленчали вгорі.

Від ходи Степан Петрович добре зігрівся і, коли побачив у глибині яру величезний став, дуже зрадів: отут він нарешті скупається і змиє з тіла назбираний за час цієї подорожі бруд!

На тому боці яру видно було великі будівлі, клуні, комори, загони, скирти соломи. Це, очевидно, був отой радгосп "Досягнення Жовтня". Дорога збігала вниз до ставу крутими загинами і Степан Петрович швидко опинився на широкій, гарно заґрунтованій греблі, обсадженій кучерявими вербами. Ще здалеку він побачив на березі ставка, недалеко від дороги, групу голих і піз-голих людей. Деякі вже купались і вчиняли веселий галас у воді.

Степан Петрович, перейшовши греблю, спустився з дороги й підійшов до купальників. Привітавшись з усіма своєю звичайно сердечною манерою, він спитав, чи не дуже холодна вода, скинув клунок на землю поруч двох хлопців, які вже вдягались, і почав було трохи осторонь від усієї групи роздягатись. Хлопці скоса зиркали на нього й перекидались ледачо словами. Біля них лежали клунки, значить і вони були подорожні, а не радгоспники. А коло більшої групи купальників клунків не було, — очевидно, з радгоспу прийшли купатись. Бо була ж неділя і на роботу, мабуть, не всі. сьогодні повинні були виходити.

Роздягшись, Степан Петрович дбайливо поклав свій піджак, у якому був портфель з грошима та документами, під штани та подрані свої черевики, накрив їх сорочкою, а все придушив клунком з харчами. Тепер можна було безпечно лізти в воду.

Щоб не показати людям, що він боявся холодної води, він сильно розбігся, влетів у став, пірнув, проплив під водою кілька кроків і виринув біля якогось хлопця з налиплим на очі чубом.

— Хху гарно! — з насолодою видихнув він повітря й дружньо посміхнувся до парубка. Той відповів таким самим усміхом, щось сказав і поплив до берега. А Степан ліг на спину й глянув у небо. На ньому хтось розсипав сірий кучерявий попіл, пофарбований у червоне. А між попелястими хмаринами, глибоко-глибоко синіло чисте, таємне небо, від якого хотілось радісно засміятись.

Коли Степан Петрович, гарненько вимившись при березі пісочком, вийшов із води й перебіг до своєї одежі, двох хлопців біля неї вже не було, а вона лежала вірно охоронена не торкнутими черевиками та клунком. Одягшись, Степан почув голод і щоб скористуватись нагодою, перейшов з клунком до вдягнених купальників, що курили, і запросив їх скласти йому компанію в сніданку. Серед них було двоє старших дядьків, а решта були молоді парубчаки. Всі, розуміється, охоче (і трохи здивовано) прийняли запрошення й пили горілку чудного чоловіка, не вагаючись. Коли велика чарка обійшла разів по три всю групу, очі й зуби заблищали усміхом і язики почали розв'язуватись, так що через кілька хвилин Максим Ковтун уже знав, скільки робітників було в радгоспі, чи не потребував він нових, чи були в ньому трактористи (він охоче став би за тракториста), чи добрий був заробіток, чи задоволені були люди, чи начальство радгоспу добре поводилось з робітниками.

Спочатку відповіді були стримані, обережні, але по четвертій чарці виявилось, що начальство було як скрізь по радгоспах і колгоспах: "порядошні стерви", злодії, хабарники, насильники. Голова радгоспу, секретар та уповноважений МВД при радгоспі складали трійку, яка дурила всіх: і владу, і робітників, крала заробітки радгоспників, панувала і жила краще за колишніх поміщиків, а селяни та робітники були колишніми кріпаками, які не мали права ні протестувати, ні кинути радгосп, ні навіть запізнитись на роботу.

— Так. Значить, як скрізь, як і в колгоспах. Ну, а що чувати у вас про війну? — спитав Максим Ковтун.

— Та що ж чувати, — посміхнувся дядько з кудлатою, круглою, неначе з кожуха зробленою бородою, — ждуть війни.

— А чого ж вони ждуть од неї?

— Та чого, звісно чого: якоїсь зміни. Бо трудно вже так далі жити. Та хто його зна, як воно буде! — раптом схаменувшись додав він. — Ну, хлопці, гайда додому, бо на пропаганду спізнимось, та нас ще за прогульщи-ків запишуть. А ти, чоловіче, з нами?

— Та от, хочу спробувати, може за тракториста приймете.

— А чого ж? Здається, хтось казав, що треба б нам ще одного тракториста. Документи в тебе є?

— Є, розуміється! — сказав Максим Ковтун і мацнув себе лівою рукою по правому боці піджака, — пальці намацали шкіряний портфельчик у бічній кишені.

— Ну, так і гаразд, — ухвалив дядько, — може, товаришами будемо.

— Дай Боже! — зідхнув Ковтун і підтяг на спині клунок.

Коли вони прийшли на подвір'я радгоспу, там перед ґанком великого будинку (колишнього графського палацу) купчились люди, а на ґанку стояв без шапки, з папером у руці огрядний, одгодований, чорнявий і сильно рум'яний чоловік, років сорока з блискучими очима й червоними губами. Максим Ковтун і його товариші підійшли зовсім близько до ґанку.

— Оце наш голова радгоспу... — прошепотів йому на вухо дядько з круглою бородою, — він щонеділі нам говорить пропаґанду. Колись говорили попи, а тепер комуністи.

Максим Ковтун з цікавістю підступив ще ближче і став так, що йому було чути навіть хрипке дихання голови. Голова помітив новоприбулих і трохи довше зупинив погляд розумних, гарних очей на незнайомій постаті Степана.

— ... Так от, товариші, — раптом аж закричав він, немов надавши сили для нових слухачів, — американські капіталісти не хочуть миру, вони хочуть спіймати нас, пролетарське отечество, у свої діряві сіті. Та ,не спіймають! Совєтська власть під руководством нашого батька всіх народів, генералісімуса Сталіна, добре пильнує. Вони насилають нам своїх шпіонів, своїх ком... комсо-полі-тів і хочуть нас. .. Комсополіти — це значить в роді, як їхні комсомоли, політичні, значить, комсомольці: комсополіти.

Степан Петрович од такої несподіваної інтерпретації космополітизму не міг стримати легкої посмішки, яку, правда, зараз же похопився прикусити. Але голова радгоспу вхопив її своїм блискучим оком, і Степан побачив, як кров кинулась у лице начальникові, як очі враз звузились, стали злі, хижі, губи стислі. Він хотів говорити далі, але, видно, від злости забув і від того ще дужче розлютився. Степан Петрович згадав, що сміх є найболючіша образа для людей примітивної ментально-сти. Голова радгоспу раптом звернувся просто до нього і гостро спитав:

— Ти хто такий?

— Я? — перепитав Степан Петрович, щоб виграти час і приготувати свій сердечний усміх.

— Егеж, ти! Хто такий?

— Я — робочий, Максим Ковтун. Прийшов роботи прохати у вашої милости, — з милим уклоном сказав Ковтун і навів на начальника свої одверті, щирі хлопчачі очі.

— Якої роботи? Що ти вмієш?

— Я знаю мотор і можу бути за тракториста.

— Свідоцтво маєш? Де робив до цього? Чого роботу покинув? Летун? Покажи документи!

Максим Ковтун хапливо поклав клунок біля ніг і поліз лівою рукою в праву внутрішню кишеню піджака.